АРКАДІНА (тремтячи): Ні, ні... Я звичайна жінка, зі мною не можна говорити так... Не муч мене, Борисе... Мені страшно...
ТРИГОРІН: Якщо захочеш, ти можеш бути незвичайною. Любов юна, чарівна, поетична, забирає у світ мрій, — на землі тільки вона одна може дати щастя! Така любов мене ще не спіткала... Замолоду було колись, я оббивав пороги редакцій, боровся зі злиднями... Тепер ось вона, ця любов, прийшла нарешті, вабить... Який же сенс бігти від неї?
АРКАДІНА (зі гнівом): Ти збожеволів!
ТРИГОРІН: І нехай.
АРКАДІНА: Ви всі змовилися сьогодні мучити мене! (Плаче.)
ТРИГОРІН (хапається за голову): Не розуміє! Чи не хоче зрозуміти!
АРКАДІНА: Невже я аж така стара і потворна, що зі мною можна, не соромлячись, говорити про інших жінок? (Обіймає його і цілує.) О, ти збожеволів! Мій прекрасний, чудовий... Ти остання сторінка мого життя! (Стає навколішки.) Моя радість, моя гордість, моє блаженство... (Обіймає його коліна.) Якщо ти покинеш мене хоча би на одну годину, то я не переживу, збожеволію, розкішний мій, чудовий, мій повелителю...
ТРИГОРІН: Сюди можуть зайти. (Допомагає їй підвестися.)
АРКАДІНА: Нехай, я не соромлюся моєї любові до тебе. (Цілує йому руки.) Скарбе мій, відчайдушна голова, ти хочеш божеволіти, але я не хочу, не пущу... (Сміється.) Ти мій... ти мій... І цей лоб мій, і очі мої, і це прекрасне шовковисте волосся теж моє... Ти весь мій. Ти такий талановитий, розумний, найліпший з усіх теперішніх письменників, ти єдина надія Росії... У тебе такий безмір щирості, простоти, свіжості, здорового гумору... Ти можеш одним штрихом передати головне, що характерно для особи або пейзажу, люди в тебе як живі. О, тебе не можна читати без захвату! Ти думаєш, це фіміам? Я принаджую? Ну, подивися мені в очі... подивися... Схожа я на брехуху? Ось і бачиш, я одна вмію цінувати тебе; одна кажу тобі правду, мій милий, чудовий... Поїдеш? Так? Ти мене не покинеш?..
ТРИГОРІН: У мене немає своєї волі... У мене ніколи не було своєї волі... Млявий, пухкий, завжди покірний — невже це може подобатися жінці? Бери мене, відвези, але тільки не відпускай від себе ні на крок...
АРКАДІНА (про себе): Тепер він мій. (Розв’язно, буцім нічого й не трапилося.) Утім, якщо хочеш, можеш залишитися. Я поїду сама, а ти приїдеш потім, через тиждень. Справді, куди тобі квапитися?
ТРИГОРІН: Ні, вже їдьмо разом.
АРКАДІНА: Як знаєш. Разом, то разом...
Пауза.
Тригорін записує до нотатника.
АРКАДІНА: Що ти?
ТРИГОРІН: Уранці чув гарний вислів: «Дівочий бір...». Знагодиться. (Потягується.) Отже, їхати? Знову вагони, станції, буфети, відбивні котлети, розмови...
ШАМРАЄВ (заходить): Маю честь з великим сумом заявити, що коней подано. Час уже, вельмишановна, їхати на станцію; поїзд прибуває о другій годині й п’ять хвилин. Так ви ж, Ірино Миколаївно, будьте ласкаві, не забудьте довідатися: де тепер актор Суздальцев? Чи живий? Чи здоровий? Разом випивали колись... У «Пошті, яку пограбували» грав неповторно... З ним тоді, пам’ятаю, в Єлисаветграді служив трагік Ізмайлов, теж особистість чудова... Не поспішайте, вельмишановна, п’ять хвилин ще можна. Якось в одній мелодрамі вони грали змовників, і коли їх раптом накрили, то треба було сказати: «Ми потрапили в пастку», — а Ізмайлов — «Ми потрапили в пащу»... (Сміється.) У пащу!..
Поки він говорить, Яків клопоче біля валіз, покоївка приносить Аркадіній капелюх, манто, парасольку, рукавички; всі допомагають Аркадіній одягнутися. З лівих дверей визирає кухар, який трохи згодом заходить нерішуче. Заходить Поліна Андріївна, потім Сорін і Медведенко.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА (з кошиком): Ось вам сливи в дорогу... Дуже солодкі. Може, захочете поласувати...
АРКАДІНА: Ви дуже добра, Поліно Андріївно.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Прощавайте, моя люба! Раптом що було не так, то даруйте. (Плаче.)
АРКАДІНА (обіймає її): Усе було добре, все було добре. Тільки ось плакати не варто.
ПОЛІНА АНДРІЇВНА: Час наш спливає!
АРКАДІНА: Чим зарадити!
СОРІН (у пальто з пелериною, в капелюсі, з тростиною, виходить з лівих дверей; проходячи кімнатою): Сестро, вже час, аби не запізнитися прецінь. Я йду сідати. (Виходить.)
МЕДВЕДЕНКО: А я піду пішки на станцію... проводжати. Я хутко... (Виходить.)
АРКАДІНА: До зустрічі, мої любі... Якщо будемо живі і здорові, влітку знову побачимося...
Покоївка, Яків і кухар цілують у неї руку.
АРКАДІНА: Не забувайте мене. (Подає кухареві карбованець.) Ось вам карбованець на трьох.