КУХАР: Уклінно дякуємо, пані. Щасливої вам дороги! Украй вами задоволені!
ЯКІВ: Дай Боже години доброї!
ШАМРАЄВ: Листом би ощасливили! Прощавайте, Борисе Олексійовичу!
АРКАДІНА: Де Костянтин? Скажіть йому, що я їду. Треба попрощатися. Ну, не згадуйте лихом. (До Якова.) Я дала карбованця кухареві. Це на трьох.
Усі йдуть. Сцена порожня. За сценою шум, який буває, коли проводжають. Покоївка повертається, щоб узяти зі столу кошик зі сливами, і знову йде.
ТРИГОРІН (повертаючись): Я забув свою тростину. Вона, здається, там, на терасі. (Іде й у лівих дверей зустрічає Ніну, яка входить.) Це ви? Ми від’їжджаємо…
НІНА: Я відчувала, що ми ще побачимося. (Збуджено.) Борисе Олексійовичу, я вирішила безповоротно, жереб кинуто, я подаюся на сцену. Завтра мене вже не буде тут, я йду від батька, покидаю все, починаю нове життя... Я їду, як і ви... до Москви. Ми побачимося там.
ТРИГОРІН (озирнувшись): Зупиніться в «Слов’янському базарі»... Повідомте мене одразу ж... Молчановка, будинок Грохольського... Я поспішаю...
Пауза.
НІНА: Ще одну хвилину...
ТРИГОРІН (напівголосно): Ви така прекрасна… О, яке щастя думати, що ми скоро побачимося!
Ніна схиляється до нього на груди.
ТРИГОРІН: Я знову побачу ці чудові очі, невимовно прекрасну, ніжну посмішку... ці лагідні риси, вираз янгольської чистоти... Люба моя...
Тривалий поцілунок.
Завіса
Поміж третьою і четвертою діями минає два роки.
Дія четверта
Одна з віталень у будинку Соріна, перетворена Костянтином Трепльовим на робочий кабінет. Праворуч і ліворуч двері, що ведуть у внутрішні покої. Прямо скляні двері на терасу. Крім звичайних меблів для вітальні, у правому кутку письмовий стіл, біля лівих дверей турецький диван, шафа з книжками, книжки на вікнах, на стільцях. Вечір. Горить одна лампа під ковпаком. Напівтемрява. Чутно, як шумлять дерева і виє вітер у трубах. Стукає сторож.
Заходять Медведенко і Марійка.
МАРІЙКА (гукає): Костянтине Гавриловичу! Костянтине Гавриловичу! (Озираючись.) Немає нікого. Старий щохвилини допитується, де Костя, де Костя... Жити без нього не може...
МЕДВЕДЕНКО: Боїться самотності. (Прислухаючись.) Яка жахлива погода! Це вже другу добу.
МАРІЙКА (набавляє вогню в лампі): На озері хвилі. Величезні.
МЕДВЕДЕНКО: У саду темно. Варто сказати б, щоб зламали в саду той театр. Стоїть голий, потворний, як скелет, і фіранка від вітру плескає. Коли вчора ввечері проходив повз, то мені здалося, ніби хтось у ньому плакав...
МАРІЙКА: Ото…
Пауза.
МЕДВЕДЕНКО: Їдьмо, Марійко, додому!
МАРІЙКА (хитає незголосно головою): Я тут залишуся ночувати.
МЕДВЕДЕНКО (благально): Марійко, їдьмо! Наша дитинка мабуть зголодніла.
МАРІЙКА: Дурниці. Її Мотря погодує.
Пауза.