Очима клоуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона засміялась і сказала:

— Ну, ви ж і майстер на витівки! — Почувши її сміх, я вперше взяв під сумнів свою моногамію. — Я не дуже полюбляю Шопена, — мовила вона, — і граю його погано.

— Ах, боже мій, — сказав я, — та яке ж це має значення! Ноти у вас є?

— Десь повинні бути, — відповіла вона. — Хвилиночку...

Моніка поклала трубку на столик, і я почув, що вона вийшла з кімнати. Поки вона повернулась, минуло кілька хвилин, я пригадав, як Марі розповідала мені, що навіть у деяких святих були подруги. Звичайно, між ними існувала тільки духовна любов, але вони все ж мали від жінок «те діло» хоча б духовно. А я і цього не мав.

Моніка знову взяла трубку.

— Таки є, — зітхнувши, мовила вона, — ось тут усі мазурки.

— Будь ласка, — попросив я, — заграйте мені мазурку B-dur, опус сьомий, номер один.

— Я вже кілька років не грала Шопена і мушу трохи повторити.

— Може, вам не хочеться, щоб ваші гості почули, що ви граєте Шопена?

— О-о, — засміялась вона, — за нього я спокійна: хай слухає.

— Зоммервільд? — запитав я притишеним голосом і, почувши її здивований оклик, додав: — Якщо це справді він, трахніть його кришкою вашого рояля по голові.

— Він цього не заслужив, — мовила вона, — він дуже поважає вас.

— Це я знаю, — відповів я, — навіть вірю, що це так, але мені було б приємніше, коли б я наважився порішити його.

— Я трохи потренуюсь і заграю вам мазурку, — несподівано змінила вона тему. — Я вам подзвоню.

— Гаразд, — мовив я, але обоє ми не поклали трубок. Я чув її дихання — не знаю, як довго, але чув, — потім вона поклала трубку. А я ще довгенько тримав свою в руці — слухав, як вона дихає. Господи милосердний, принаймні подих жінки...

Хоча квасоля, яку я з’їв, ще каменем лежала в шлунку й посилювала мою меланхолію, я пішов у кухню, одкрив другу банку квасолі, виклав консерви в каструлю, в якій розігрів і першу порцію, і запалив газ. Потім викинув паперовий фільтр з кофейною гущею в відро для відходів, взяв чистий фільтр, всипав туди чотири ложечки кофе, поставив на вогонь воду й почав порядкувати в кухні. Калюжу кави накрив сухою ганчіркою, порожні бляшанки та яєчну шкаралупу викинув у відро. Я ненавиджу неприбрані приміщення, але сам прибирати не вмію. Я пішов у вітальню, забрав зі столу склянки та чарки й відніс їх у кухню в раковину. Безладдя у квартирі вже не було, але на прибрану вона теж мало чим скидалась. От Марі — та вміла так спритно і швидко надати кімнаті прибраного вигляду, хоча нічого помітного ніби й не робила. Певно, такі вже у неї руки. Сама лише згадка про руки Марі — тільки припущення, що вона може покласти їх на плечі Цюпфнеру, — перетворювала мою меланхолію в розпач. Жіночі руки так багато можуть зобразити чи імітувати, що чоловічі, порівняно з ними, здаються мені якимись приклеєними колодками. Чоловічими руками можна потиснути руку товариша, битися, звичайно — стріляти, ставити підписи — скажімо, підписувати безготівкові чеки; оце і все, на що здатні чоловічі руки, — ну, звичайно, і працювати. А жіночі — це вже майже зовсім і не руки, навіть тоді, коли намазують хліб маслом чи легким порухом відкидають з лоба пасмо волосся. Досі жодному теологу не спало на думку використати в своїй проповіді те, що сказано в євангелії про жіночі руки: Вероніка, Магдаліна, Марія, Марта — стільки жіночих рук пестило тіло Христа в євангелії! А вони тільки й проповідують що закони, принципи моралі, мистецтво, державні устої. Проте, так би мовити, в приватному житті Христос мав справу майже виключно з жінками. Звичайно, він не міг обійтися без чоловіків, бо вони, як от Калік, мають зв’язки з владою, мають здібність до організації та всіляких інших дурниць. Йому потрібні були чоловіки для грубої роботи, як потрібні вантажники при переселенні на нову квартиру. А втім, Іоанн та Петро були такі послужливі й ласкаві, що в них не лишилось майже нічого чоловічого, тоді як Павло — справжній чоловік, як і належить римлянину.

Вдома у нас при кожній зручній нагоді читали біблію, бо серед наших родичів завжди кишіло попами, зате про євангельських жінок чи про таку незбагненну річ, як підступний Маммона, — ніхто навіть і не згадував. І в «колі» освічених католиків ніхто не хотів говорити про неправедного Маммону. Коли я наводив їх на цю тему, Кінкель та Зоммервільд лиш розгублено всміхалися, наче помітивши у Христа якийсь прикрий ляпсус, а Фредебойль навіть твердив, ніби той вираз за минулу історію «невпізнанно зносився». Його непокоїла «іраціональність» того поняття, як він говорив. Так ніби гроші — це щось раціональне. В руках Марі навіть гроші втрачали свій сумнівний характер, вона так чудово вміла з ними поводитись — необачливо і водночас уважно. Оскільки я не визнавав ніяких чеків та подібної форми оплати, мені завжди приносили гонорар готівкою додому, й тому в нас не було потреби планувати свої видатки більш як на два чи три дні наперед. Вона давала гроші майже всім, хто просив у неї, а іноді й тим, хто ніколи не попросив би, — досить було їй почути, що людині потрібні гроші. Якось у Геттінгені вона дала кельнеру на зимове пальто синкові, що мав іти в перший клас, а в поїздах завжди доплачувала за безпорадних бабусь, які, їдучи на похорон, «випадково потрапляли» у вагон першого класу швидкого поїзда. А таких бабусь, що їздять ховати своїх дітей, онуків, невісток та зятів, у поїздах безліч; іноді вони навмисне кокетують своєю старечою безпорадністю й ніби ненароком опиняються у вагоні першого класу і розташовуються там з усіма своїми кошиками та вузлами, напханими салом, копченою ковбасою та пиріжками. І хоча всім у купе ясно, що у бабусі в кишені лежить квиток у вагон другого класу, Марі змушує мене розпихати всі ті важкі вузли й кошики на багажні полиці, а сама йде в коридор і «влаштовує справу» з кондуктором, перш ніж бабусі роз’яснять, що вона не туди потрапила. Перед тим Марі завжди розпитувала стару, хто в неї помер і куди вона їде — щоб знати ж, скільки за неї слід доплатити. Коментарі бабусь, як правило, обмежувались люб’язними словами: «А молодь не така вже й погана, як про неї всюди говорять», а гонорар — величезними бутербродами з шинкою. Особливо на лінії між Дортмундом та Ганновером щодня їздить туди й сюди багато бабусь на похорони, принаймні так мені здавалося.

Марі завжди було ніяково, що ми їздимо в вагоні першого класу, до того ж вона й дивитись не могла спокійно, коли когось видворяли з нашого вагона лише тому, що він купив квиток другого класу. Вона виказувала невичерпне терпіння, вислухуючи найдетальніші описи родинних зв’язків та розглядаючи фотокартки абсолютно чужих їй людей. Одного разу ми просиділи цілих дві години з старою селянкою з Бюккебурга, яка мала двадцять трьох онуків і возила з собою фотокартки всіх двадцяти трьох; ми вислухали двадцять три біографії й оглянули двадцять три фотокартки молодих чоловіків і жінок, з яких кожен чогось та досягнув у житті: той став інспектором міської управи в Мюнстері, та вийшла заміж за помічника начальника станції, той керує лісопилкою, а той «на керівній посаді в тій партії, за яку ми завжди голосуєм, — та ви ж знаєте, яка то партія», а ще про одного, який служить у бундесвері, вона сказала, що той «завжди вибирав тільки щось цілком надійне». Марі завжди з цікавістю вислухувала всі ті історії, вважала їх незвичайно хвилюючими, вбачала в них «справжнє життя», а мене стомлювала їх одноманітність. Надто вже багато їздило між Дортмундом та Ганновером бабусь, у яких онуки служили всякими помічниками на залізниці, а невістки передчасно помирали, «бо теперішні жінки вже не хотять родити всіх дітей — от чому».

Марі вміла дуже ввічливо й люб’язно поводитися з старими людьми; вона ще любила допомагати їм дзвонити по телефону. Якось я сказав, що їй би слід піти на роботу в бюро добрих послуг на залізниці, і вона трохи ображено відповіла: «А чому б і ні?» Проте в моїх словах не було ні злої іронії, ні зневаги. Ну, а тепер вона і справді потрапила в своєрідне благодійницьке бюро: по-моєму, Цюпфнер одружився з нею, аби «спасти» її, а вона — аби «спасти» його, проте я не певен, чи дозволить він їй витрачати його гроші на доплату бабусям за вагони першого класу в швидких поїздах. Він, звичайно, чоловік не скупий, але до нудоти невибагливий, як і наш Лео. Його невибагливість не схожа на невибагливість Франціска Ассізького, що міг собі уявити потреби інших людей, хоча сам і жив аскетом. Сама думка про те, що тепер Марі може носити гроші Цюпфнера в своїй сумочці, була мені так само нестерпна, як слова «медовий місяць» і порада «боротися за Марі». Під словом «боротися» я розумію тільки фізичну боротьбу, бійку. А я, навіть як недостатньо натренований клоун, сильніший і за Цюпфнера, і за Зоммервільда. Поки вони стануть у позицію, я встигну тричі перекинутись через голову, підскочу до них ззаду, зіб’ю з ніг і всиплю їм такого перцю, що надовго запам’ятають. Чи, може, вони мають на увазі бійку за всіма правилами? Вони здатні й на таке перекручення «Саги про нібелунгів». А може, вони мають на увазі духовну боротьбу? То чому ж тоді не дозволили Марі відповідати на мої листи — адже це теж своєрідна духовна боротьба, і я не побоявся їх, перший кинув виклик. Які лицеміри — мене хотять зобразити непристойним циніком, а в самих язик повертається для таких слів, як «весільна подорож», «медовий місяць»... Послухали б, що говорять поміж собою кельнери та покоївки про це. І де б не з’явились молодожони — у поїзді, в готелі, — всюди на них кивають різні зубоскали й шепочуть їм услід: «У них медовий місяць...» Та кожній дитині відомо, чим вони займаються в той медовий місяць! А хто знімає простирадла з їхнього ліжка, хто пере їх. Не може бути, щоб вона, кладучи руки на плечі Цюпфнеру, не згадала, як я тоді грів її холоднющі руки у себе під пахвами. Її руки... Ними вона відчиняє вхідні двері, поправляє ковдру, якою вкрита маленька Марі, в кухні підсмажує грінки, ставить на вогонь воду, виймає з пачки сигарету... Записка служниці цього разу лежить не на кухонному столі, а на холодильнику. «Пішла в кіно. Повернуся о десятій». У вітальні на телевізорі писулька Цюпфнера: «Ще мушу побачити Ф. у нагальній справі. Цілую. Геріберт». Холодильник замість кухонного столу, «цілую» замість «цілую міцно». В кухні, намазуючи грінки товстим шаром масла й товстим шаром ліверної ковбаси і кладучи в чашку три ложечки какао замість двох, ти вперше відчуваєш, як тобі остогидло турбуватись про свою талію, мимоволі згадуєш, як фрау Блотерт заверещала на тебе, коли ти взяла другий шматок торта: «Ви не боїтеся поповнішати — адже це буде разом понад п’ятсот калорій!» І кинула на тебе погляд м’ясника, що красномовно говорив: «Ні, вам цього вже не можна...» О, ти пресвятий «ка-ка-ка ...нцлер» і «...толон!» Так, так, ти починаєш повніти. Про це вже шепнуться по місту, по місту-шепотуну. Від чого в тебе така нервозність, оте бажання посидіти в темряві на самоті, в кіно і в церкві, а зараз у вітальні з какао та грінками? Що ти відповіла під час танцю на вечірці молодому лобуряці, що зненацька випалив: «Скажіть мені зразу, ласкава пані, що ви любите в житті, але швидше, не думаючи!» Ти, певно, сказала йому правду: «Дітей, сповідальні, кінофільми, грегоріанський хорал і клоунів». — «А чоловіків хіба ні, ласкава пані?» — «Ні, одного таки люблю, — певно, сказала ти. — Але не взагалі чоловіків — вони такі дурні...» — «Можна так і в газеті написати?» — «Ні-ні, ради бога, не треба!» Якщо вона сказала «одного чоловіка», то чом не сказала — «свого чоловіка»? Коли люблять одного чоловіка, тільки одного, то тоді ж говорять лише про свого, вінчаного. Ох, оте слово «чоловік» — слово одне, а зміст різний!

Додому повертається служниця. Ось вона вставляв ключ у замок, одчиняє двері, зачиняє двері, знову ключ у замок. Спалахує світло в передпокої, гасне, спалахує в кухні, розчинились дверцята холодильника, знов зачинились, світло в кухні погасло. З передпокою тихий стук у двері вітальні: «На добраніч, пані директорко». — «На добраніч. Як поводилась Марі сьогодні?» — «О, прекрасно!» В передпокої світло гасне, кроки завмирають на сходах. («Значить, вона сама-самісінька сидить у темній вітальні й слухає церковну музику»),

Тими самими руками, якими ти прала простирадла і які я зігрівав потім під своїми пахвами, ти торкаєшся до всього: до радіоли, пластинок, кнопок, чашки, хліба, дитячої голівки, дитячої ковдри, тенісної ракетки. «Чого ти, власне, перестала ходити на тенісний майданчик?» Знизує плечима. Не хочеться, просто не хочеться. А теніс же таке корисне заняття для дружин політиків і провідних католиків. Ні-ні, ці поняття ще не цілком ідентичні. Але теніс надає жінці стрункості, гнучкості, привабливості. «До того ж Ф. так охоче грає з тобою в теніс. Ти що — хіба не любиш його?» Чом ні, навпаки — він такий душевний. Щоправда, кажуть люди, ніби йому горло та лікті допомогли пробитися в міністри. Його вважають шахраєм, інтриганом, а все ж його прихильність до Геріберта щира: люди грубі й продажні часом люблять чесних і непідкупних. Яка зворушлива коректність була виявлена при будівництві Герібертової вілли: ніяких «спеціальних кредитів», ніякої «допомоги» досвідчених фахівців-будівельників з числа друзів по партії та церкві. Тільки за те, що йому заманулося взяти ділянку «на схилі», довелось доплатити, і це він вважає «в душі» корупцією. Проте саме ділянка на схилі виявилась невдалою.

Хто будується на схилі, той може розташувати садок вище будинку або нижче. Геріберт вибрав місце для садка внизу, — і це потім виявиться незручним, коли маленька Марі почне гратися з м’ячем: щохвилини м’яч котитиметься до сусідського живоплоту, часом крізь нього на квітник, толочитиме траву, квіти, пошкодить якийсь там ніжний заморський мох і викликатиме сцени судорожного пробачення: «Що ви, що ви — хіба ж можна гніватись на таку маленьку й чарівну дівчинку?» Звичайно, не можна. Срібні голоси зображають удавану веселість і всепрощення, судорожно скривлені губи, витягнуті шиї та напружені м’язи облич виказують роблену привітність, тоді як єдино можливою формою розрядки була б сварка, обмін дошкульними образами. Та поки що все терпиться, прикривається фальшивою добросусідською привітністю, аж доки якогось тихого літнього вечора за зачиненими дверима й опущеними шторами не почнуть жбурляти дорогим посудом у привиди ненароджених дітей. «Я хотіла родити — це ти, ти не хотів!» Дорогий посуд, коли його жбурляють об стіну кухні, дзвенить не музично. По дорозі на підгір’я виють сирени швидкої допомоги. Поламані крокуси, зім’ятий мох, дитяча ручка котить м’ячик у сусідський квітник, сирени виють, сповіщаючи про неоголошену війну. «Ох, треба таки було заводити садок вище дому».

Телефонний дзвінок вирвав мене з задуми; я здригнувся, схопив трубку й почервонів: уже було й забув про Моніку Сільвс. Вона гукнула:

— Алло! Ганс?

Так, — відповів я, не одразу збагнувши, чого вона дзвонить. І лиш коли сказала: «Ви розчаруєтесь», — я згадав про мазурку.

Тепер я вже відступати не міг, сказати «я відмовляюсь» не годилося, треба було якось перетерпіти ту нещасну мазурку. Я чув, як Моніка поклала телефонну трубку на кришку рояля, потім почала грати, грала вона прекрасно, інструмент звучав чудово, але поки вона грала, я з горя розплакався. Не слід було викликати в пам’яті ту хвилину, коли я повернувся од Марі додому, а Лео в музичному салоні грав цю саму мазурку. Такі хвилини повторяти не можна — і тим більше ділити їх з кимось іншим. Як той осінній вечір у нашому парку, коли Едгар Вінекен пробіг стометрівку за десять і одну десяту секунди. Я власними руками заміряв доріжку, власними руками засікав час на секундомірі, і він пробіг її за десять і одну десяту секунди. Едгар був у чудовій спортивній формі, прекрасно настроєний — але ж нам, звичайно, ніхто не повірив. Наша помилка полягала в тому, що ми взагалі сказали про це іншим, бажаючи тим самим продовжити незвичайний момент. Нам слід було тільки самим радіти, що він справді пробіг стометрівку за десять і одну десяту секунди. Потім він знову пробігав ту дистанцію за десять і дев’ять десятих, за одинадцять секунд, як звичайно, і тому нам не повірили, тільки сміялися з нас. Про такі моменти в житті й говорити не слід, а прагнути їх повторення — просто самогубство. І я теж учинив своєрідне самогубство, слухаючи по телефону, як Моніка грає мазурку. Є такі ритуальні моменти, що хтось інший їх повторити не може, скажімо, те, як фрау Вінекен різала хліб, — але я хотів і цей момент повторити з Марі, попросивши одного разу, щоб вона порізала хліб, як це робила фрау Вінекен. Проте кухня робітника — це не кімната в готелі, а Марі тне фрау Вінекен: ніж ковзнув по хлібині, вона порізала собі ліву руку, і той випадок розладнав нам життя на цілих три тижні. До такого нещастя може призвести сентиментальність. Щасливі моменти не слід тривожити, і ніколи їх не слід повторяти.

Доки Моніка скінчила грати мазурку, я так настраждався, що вже й плакати не міг. Вона, певно, відчула це, бо підійшла до телефону і тільки стиха сказала:

— От, бачите, що вийшло...

А я відповів: