— Невже це так терміново, що не можна відкласти до завтра? Я міг би пропустити лекцію і годині о дев’ятій ранку бути в тебе. Справді так спішно? Чи ти зараз же виїздиш звідси?
— Ні, — відповів я, — певний час я ще пробуду в Бонні. Дай мені принаймні адресу Генріха Белена, я хочу подзвонити йому, може, хоч він приїде сюди з Кельна — чи де він тепер живе. Річ у тому, що я поранився, розбив собі коліно, і сиджу без грошей, без роботи і — без Марі. А втім, я і завтра буду сидіти з розбитим коліном, без грошей, без роботи і без Марі — так що нічого спішного тут немає. Але, можливо, Генріх тепер уже пастор, має велосипед з мотором чи ще якийсь транспорт. Ти ще слухаєш?
— Так, — мляво відповів він.
— Будь ласка, — попросив я, — дай мені його адресу чи номер телефону.
Лео мовчав. Він уже так навчився зітхати, наче сто років підряд просидів у сповідальні, зітхаючи над гріхами й безумством усього людства.
— Ну, так тому й бути, — нарешті сказав він, явно переборюючи себе. — Ти, як видно, ще нічого не знаєш?
— Чого не знаю? — стурбовано гукнув я. — О господи, Лео, та говори ж ясніше!
— Генріх уже не священик, — сказав він тихо.
— А я гадав, що церковний сан лишається до останнього подиху...
— Звичайно, так, — пояснив він, — я мав на увазі, що він більше не служить церкві. Кудись виїхав, зник безслідно, ось уже кілька місяців. — Усе це Лео видавив з себе на превелику силу.
— Нічого, — запевнив я, — рано чи пізно він знову з’явиться. — Тут у мене зародилась одна підозра, і я запитав: — А він сам утік?
— Ні, — сказав Лео осудливим тоном, — з якоюсь дівчиною. — Це прозвучало так, ніби він сказав: «Його чума забрала».
Мені стало жаль тієї дівчини. Певно, вона католичка, і їй тяжко нидіти з колишнім священиком десь у злиденній кімнатці й терпіти всі подробиці «плотського бажання», а навколо розкидані білизна, підштанки, підтяжки, тарілочки з недокурками й використані квитки в кіно, а тут уже дається взнаки нестача грошей, і коли та дівчина спускається сходами, щоб купити хліба, сигарет чи пляшку вина й на порозі зустріне сварливу хазяйку, то навіть не зможе кинути їй у відповідь: «Мій чоловік артист, так, так, — артист!» Мені було жалко їх обох, але більше дівчину, ніж Генріха. В таких випадках, коли йдеться не просто про непоказного, а навіть сумнівного капелана, церковна влада, напевно, досить сувора. Якби це сталося з таким типом, як Зоммервільд, то всі, очевидно, дивились би на все крізь пальці. Той навіть не тримав про людське око літньої економки з пожовклою шкірою на ногах: у нього служила гарненька, квітуча на вид особа, — він звав її Магдалиною, — прекрасна куховарка, випещена і завжди весела.
— Ну що ж, — зауважив я, — тоді він для мене поки що відпадає.
— Боже мій, — вжахнувся Лео, — як ти можеш так байдуже реагувати на це!
— Я ж не Генріхів епіскоп і безпосередньо не зацікавлений у цьому ділі, — відповів я, — мене турбують лише деталі. Може, в тебе є принаймні адреса або телефон Едгара?
— Ти маєш на увазі Вінекена?
— Авжеж, — сказав я. — Сподіваюся, ти ще не забув Едгара? Ви ж зустрічалися з ним у нас у Кельні, а коли ми ще жили вдома, то часто грались у Вінекенів і їли там картопляний салат.
— Ну звичайно, — мовив він, — звичайно, пам’ятаю, але, наскільки я знаю, Вінекен десь за кордоном. Хтось розповідав, що він поїхав у складі якоїсь наукової експедиції до Індії чи до Таїланду — точно не знаю.
— Ти певний цього? — запитав я.
— Цілком, — відповів він, — ага, тепер я згадав: Геріберт розповідав мені про нього.
— Хто? — гукнув я. — Хто тобі про це розповідав?
Лео мовчав, я навіть не чув більше його зітхань і тепер нарешті зрозумів, чому він не хоче приїхати до мене.
— Хто? — крикнув я ще раз у трубку, та Лео не відповідав. Він уже встиг завчити й те характерне покашлювання, що я частенько чув із сповідальні, чекаючи в церкві Марі. — Краще вже й завтра не приходь до мене, — мовив я знесилено. — Шкода пропускати лекції. Тобі тільки й лишилося сказати, що ти бачився з Марі.
Очевидно, він не навчився нічого, крім зітхання та покашлювання. Цього разу він теж зітхнув — гірко, глибоко й протяжно.
— Можеш не відповідати на це запитання, — сказав я, — тільки передай від мене привіт тому симпатязі, з яким я сьогодні двічі говорив по вашому телефону.
— Штрюдеру? — стиха запитав він.
— Не знаю, як його прізвище, але поговорити з ним було приємно.
— Та з ним же ніхто серйозно й говорити не стане, — сказав Лео. — Він же... він, так би мовити, тільки з милості проживає тут. — Лео і справді спромігся видавити з себе щось схоже на сміх. — Він тільки часом пробирається до телефону й говорить усякі дурниці.
Я підвівся на ноги, поглянув крізь щілинку в завісі на годинник внизу на площі. Було вже без трьох хвилин дев’ять.