— Ви невіруючий, правда? Не кажіть — «ні», я по голосу чую, що ви невіруючий. Адже так?
— Так, — підтвердив я.
— Це нічого, зовсім не страшно, — сказав він, — у пророка Ісайї є одне місце, його навіть апостол Павло цитує в посланії до римлян. Слухайте уважно: «І побачать усі, кому про нього ще не сповіщали, і зрозуміють усі, хто ще нічого не чув». — Він зловтішно захихикав. — Ви мене зрозуміли?
— Так, — стомлено відповів я.
Раптом він сказав досить голосно:
— На добраніч, пане директор, на добраніч, — і поклав трубку. Останні його слова прозвучали, як зла пародія на раболіпство.
Я підійшов до вікна й поглянув на годинник, що висить на розі вулиці. Було майже пів на дев’яту. Щось надто вже довго вони там вечеряють. Я б охоче поговорив з Лео, але зараз мене цікавили насамперед гроші, які він міг позичити мені. Поступово я збагнув усю серйозність свого становища. Часом я не знаю, що є дійсністю: те, що явно реалістично постає в моїй уяві, чи те, що насправді сталося. У мене все змішується в голові. Я вже не міг би заприсягнутись, що таки бачив того хлопчину в Оснабрюку, але міг би побитись об заклад, що пиляв з Лео ту деревинку. Не міг би я й поклястися, що пішки ходив у Кальк до Едгара Вінекена, аби той дідів чек на двадцять дві марки обміняти на готівку. Гарантією реальності не можуть бути навіть деталі, що мені добре запам’яталися: зелена блузка на продавщиці, яка подарувала мені хлібці, чи дірки у шкарпетках молодого робітника, що пройшов повз мене, коли я сидів на приступці, ждучи Едгара. Я абсолютно певен, що бачив крапельки поту на верхній губі Лео, коли ми пиляли той оцупок. Пам’ятав я і всі подробиці тієї ночі, коли у Марі в Кельні був перший викидень. Генріх Белен влаштував мені кілька виступів перед молоддю по двадцять марок за вечір. Марі звичайно завжди ходила всюди зі мною, а в той вечір лишилася дома, бо нездужала, і коли я пізно повернувся додому з дев’ятнадцятьма марками чистого заробітку в кишені, то нікого в нашій кімнаті не застав; на неприбраному ліжку побачив кров’яні плями і знайшов на комоді записку: «Я в лікарні. Нічого страшного. Генріх усе знає». Я миттю вибіг на вулицю, розпитав Генріхову буркотливу економку, в яку лікарню поклали Марі, й побіг туди, але мене в лікарню не пустили, спершу я мусив розшукати там Генріха, подзвонити йому по телефону, поки нарешті черниця відімкнула хвіртку і впустила мене. Було близько півночі, і коли я нарешті потрапив до Марі в палату, все вже скінчилося, вона лежала на постелі, смертельно бліда, заплакана, а біля неї сиділа черниця й перебирала чотки. Черниця молилась собі, а я взяв Марі за руку і слухав, як Генріх тихим голосом пояснював їй, що станеться з душею того створіння, якого вона не змогла народити. Марі, здається, була твердо переконана, що те дитя — так вона його називала — не потрапить до раю, бо воно нехрещене. Вона все повторяла, ніби воно так і лишиться в чистилищі, і я тільки в ту ніч уперше збагнув, які жахливі речі доводиться слухати католикам на уроках закону божого. Генріх був цілком безпорадний перед страхом Марі, і саме та його безпорадність якось втішала мене. Він говорив, що господь милосердний, і «напевно, милосердніший, ніж теологи зі своїми надто юридичними міркуваннями». Черниця все ще молилась, перебираючи чотки. А Марі — вона буває дуже вперта в релігійних питаннях — знов і знов питала, де ж проходить діагональ між законом і милосердям. Я пригадую, що вона так і говорила: «діагональ».
Я почував себе там зовсім зайвим, ніби виштовхнутим з їхнього кола, і зрештою вийшов з палати, зупинився біля вікна в коридорі й, закуривши, став дивитись на автомобільне кладовище по той бік кам’яної огорожі. Весь мур був обклеєний передвиборними плакатами: «Довірся СДПН!», «Обирайте ХДС!» Можна було подумати, що хтось несосвітенним тупоумством намагався спеціально псувати настрій хворим, які випадково поглянуть на мур. «Довірся СДПН!» — це ще, можна сказати, прямо геніально, літературний шедевр порівняно з недоумкуватістю тих, хто вважав, що досить написати на плакаті: «Обирайте ХДС!» Я простояв так майже до другої години ночі, а пізніше у нас із Марі навіть виникла суперечка, чи дійсно там було те, що я бачив. Зліва підійшов якийсь приблудний пес, обнюхав стовп, на якому висів ліхтар, потім понюхав плакат СДПН, плакат ХДС, покропив на плакат ХДС і побіг собі підтюпцем далі, направо, в густу пітьму вулиці. Пізніше, коли ми згадували ту тривожну ніч, Марі ніяк не хотіла вірити мені про собаку, а коли все ж припускала, що собака міг і справді бути, то не вірила, що він покропив на плакат ХДС. Вона твердила, ніби я так підпав під вплив її батька, що, не усвідомлюючи своєї брехні чи фальсифікації істини, можу сказати, ніби собака «зробив те свинство» на плакат ХДС, навіть якщо то був плакат СДПН. А втім, її батько зневажав СДПН значно сильніше, ніж ХДС, — і що я бачив, те справді бачив.
Коли я проводив Генріха додому, було близько п’ятої години ранку, і він, ідучи вулицями Еренфельда й показуючи на двері будинків, не переставав бурмотіти: «Все це мої прочани, все це мої овечки». На порозі квартири його зустріла сварлива економка з жовтими ногами й злісно прошипіла: «А це ще як розуміти?» Я прийшов додому і потай виправ у ванні холодною водою простирадло.
Еренфельд, поїзди з бурим вугіллям, вірьовки для білизни, заборона купатися в ванні, а ночами час від часу повз наше вікно з шумом, наче невибухаючі снаряди, пролітали пакети з покидьками, їх грізний шум кінчався шльопанням об землю або ще шурхотом яєчної шкаралупи, що котилась по двору.
Генріх іще раз дістав на горіхи од свого патера за те, що хотів добути нам грошей з благодійницької каси, але потім я знову сходив до Едгара Вінекена, Лео прислав нам свій кишеньковий годинник, щоб ми заставили його в ломбарді, трохи грошей виклопотав нам Едгар з каси для безробітних, і ми змогли принаймні виплатити за ліки, таксі та половину грошей за лікування.
Я думав про Марі, про черницю, що перебирала чотки, про слово «діагональ», про собаку, передвиборні плакати, автомобільне кладовище і про свої холодні руки після прання простирадла... — і все ж я б не міг заприсягнутися, що все це справді було. Не міг я також з певністю сказати, що чоловік той з конвікту Лео розповідав мені, ніби він дзвонить на берлінську метеостанцію, аби лише завдати збитків церкві, а втім, я все це чув, як і його плямкання, коли він їв свій пудинг.
19
Довго не роздумуючи і ще не знаючи, що я їй скажу, я набрав номер Моніки Сільвс. Ще не відзвучав перший дзвінок, як вона вже зняла трубку й гукнула:
— Алло?
Мені полегшало від самого її голосу. Він у неї такий проникливий,сильний.
— Говорить Ганс, я хотів... — почав було я, але вона перебила мене:
— Ах, то це ви...
Нічого образливого чи неприємного в її інтонації не відчувалось, але я зрозумів, що Моніка чекала не мого дзвінка, а чийогось іншого. Може, вона чекала дзвінка від якоїсь подруги або від матері, проте мене це образило.
— Я лиш хотів вам подякувати, — сказав я. — Ви зробили мені таку приємність... — До мене долинув запах її парфумів — «Тайга», чи як вони звуться, але надто терпкі для неї.
— Я так співчуваю вам, — сказала Моніка, — ви, певно, страждаєте.
Я не знав, що вона мала на увазі: пасквіль Костерта, якого вже, напевно, прочитав увесь Бонн, весілля Марі чи те й друге разом.
— Чи не могла б я вам чимось допомогти? — тихо спитала вона.
— Так, — відповів я, — ви могли б приїхати сюди, зігріти мою душу і моє коліно, що так страшенно розпухло.
Моніка мовчала. Я сподівався, що вона зразу ж скаже «гаразд», і мені вже стало тривожно від самої думки, що вона справді приїде. Та вона лиш сказала:
— Сьогодні не можу, до мене мають прийти гості.
Вона могла б сказати, кого чекає, принаймні додати слово «подруга» чи «приятель». А від слова «гості» мені стало прикро. Я сказав:
— Ну, тоді, можливо, завтра, — мені, певно, доведеться полежати принаймні з тиждень.
— А не можу я вам допомогти чимось іншим, я маю на увазі таке, що робиться по телефону? — Це було сказано таким тоном, що в мене знову зародилась надія: адже ті «гості» можуть бути звичайною подругою.
— Так, — мовив я, — ви могли б заграти мені по телефону мазурку Шопена B-dur, опус сьомий.