Очима клоуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я пропустив батька до виходу. Він знову став потіти й викликав у мене почуття жалю. Я збігав швиденько до вітальні, взяв там на столі його брудну хусточку й запхнув йому в кишеню пальта. Моя мати могла затіяти скандал, перевіряючи наприкінці місяця білизну й недолічившись носової хусточки, — могла приписати служницям крадіжку чи недбальство.

— Може, викликати тобі таксі? — запитав я.

— Ні, — відповів батько, — я трохи пройдусь пішки. Шофер чекає мене недалечко від вокзалу.

Він пройшов повз мене, я розчинив двері, провів його до ліфта й натиснув на кнопку. На площадці я ще раз вийняв з кишені свою марку, поклав її на долоню витягнутої лівої руки і став розглядати її. Батько з огидою одвернув погляд убік і крутнув головою. Я подумав, що він міг би принаймні вийняти гаманець і дати мені хоча б п’ятдесят, сто марок, але страждання, благородство й усвідомлення свого трагічного становища піднесли його до такого рівня досконалості, що будь-яка думка про гроші здавалась йому гидкою, а мої спроби нагадати про них — оскверненням святині. Я розчинив перед ним дверцята ліфта, він обняв мене, несподівано принюхався, захихикав і сказав:

— А від тебе й справді пахне кавою... Шкода, а я ж дуже хотів тобі зварити доброї кави — це я таки вмію.

Він випустив мене з обіймів, зайшов у ліфт, і, перш ніж ліфт почав спускатися вниз, я ще встиг побачити, як він там натиснув кнопку й хитро посміхнувся. Я ще постояв, спостерігаючи, як спалахують цифри: п’ять, чотири, три, два, один, — потім червоний вогник погас.

16

Повернувшись у квартиру й замкнувши за собою двері, я зрозумів, що повівся як дурень. Треба було прийняти батькову пропозицію — зварити мені каву — і таким чином затримати його ще на якийсь час. А в вирішальний момент, коли він подаватиме каву на стіл і, радіючи своїй удачі, наливатиме її в чашки, слід було сказати: «Викладай гроші» — або просто: «Ну, давай уже гроші». В вирішальний момент завжди все робиться примітивно, по-варварськи. Тоді говорять просто: «Ви одержуєте половину Польщі, ми — половину Румунії. А як з Сілезією: хочете мати три чверті її чи досить і половини?» Або ще так: «Вам чотири міністерських крісла, а нам — такий-то концерн». Я пошився в дурні, піддавшись і своєму, і батьковому настрою, замість просто схопити його за гаманець. Слід було почати з грошей, заговорити про них — про мертві, абстрактні, приковані на ланцюг гроші, які означають для людини життя або смерть. «Ви тільки й знаєте: гроші та й гроші!» — з жахом кричала мати завжди, навіть тоді, коли ми просили тридцять пфенігів на зошити. Вічні гроші. Вічна любов...

Я зайшов у кухню, одрізав скибку хліба, намазав її маслом, ввійшов до вітальні й набрав номер телефону Бели Брозен. Сподівався, що батько в такому стані — його, певно, морозило від хвилювання — поїде не додому, а до коханки. На вигляд вона схожа на сестру-жалібницю, яка може покласти його в постіль, дати грілку й напоїти гарячим молоком з медом. А в нашої матері дурна манера: якщо хто занедужає, вона зразу ж радить «взяти себе в руки», мобілізувати волю, а з певного часу «єдиними ліками» вважає холодний душ.

— Слухає Брозен, — відповіла вона, і мені було приємно, що від неї нічим не пахне. У неї чудовий голос — альт, теплий і чарівний.

Я сказав:

— Це говорить Шнір, Ганс Шнір, — ви мене пам’ятаєте?

— Ще б пак, не пам’ятати, — відповіла фрау Брозен сердечно, — добре пам’ятаю і так співчуваю вам. — Я не розумів, про що вона говорить, і второпав тільки тоді, як вона додала: — Але ж ви не забувайте, що всі критики дурні й чванливі егоїсти.

— Коли б я міг цьому вірити, мені б полегшало, — сказав я, зітхнувши.

— А ви візьміть та й повірте, — сказала вона, — просто повірте. Ви не можете собі уявити, як допомагає залізна воля — просто повірити в що-небудь, і все тут.

— Ну, а якщо мене хтось похвалить, як тоді бути?

— О-о-о! — Вона засміялась і витягла те «о» в чарівну колоратуру. — В такому разі ви просто повірте, що в ньому випадково взяла гору чесність і він забув про свій егоїзм.

Я засміявся. Я не знав, як мені звертатись до неї: «Бела» чи «фрау Брозен». Адже ми були мало знайомі, а довідника, в якому можна б знайти пораду, як звертатись до коханки рідного батька, поки що немає. Зрештою я назвав її «фрау Бела», хоч ця театральна манера звертання й здається мені особливо слабоумною.

— Фрау Бела, — мовив я, — я в надзвичайній скруті. У мене був батько, ми балакали про всяку всячину, і я ніяк не міг заговорити з ним про гроші, тим часом... — Я відчув, що вона почервоніла, я вважав її цілком сумлінною жінкою, вірив, що її стосунки з моїм батьком грунтуються безумовно на «щирій любові» і тому всякі «грошові справи» для неї — справжня мука. — Будь ласка, вислухайте мене, — сказав я, — забудьте все, про що ви зараз подумали, і відкиньте сором; я лише прошу вас, якщо мій батько заговорить з вами про мене... я хочу сказати: може, вам удасться навести його на думку про те, що мені конче потрібні гроші. Готівкою. І негайно, бо я остаточно збанкрутував. Ви слухаєте?

— Слухаю... — відповіла вона так тихо, що я навіть злякався. Потім у трубці стало чути, як вона хлипає. — Ви, звичайно, вважаєте мене непорядною жінкою, Гансе, — сказала вона і заплакала, вже не стримуючись, — продажною тварюкою, яких багато. Та інакше ви й не можете думати про мене. О-о-о...

— Нічого подібного, — заперечив я голосно, — я ніколи про вас так погано не думав, справді ніколи. — Я вже боявся, що вона заговорить про свою душу і про душу мого батька; судячи по тому, як нестримно вона заридала, це була сентиментальна жінка, і можна було чекати, що вона ще навіть заговорить про Марі. — Правда, — сказав я не досить переконливо, бо мені здалося підозрілим, що вона так зневажливо вимовляла слова «продажна тварюка». — Правда, — сказав я, — я завжди був переконаний у благородстві вашої душі й ніколи нічого поганого не думав про вас. — Це була правда. — А до того ж... — мені хотілося знову звернутись до неї на ім’я, але я не спромігся вимовити оте жахливе «Бела», — до того ж мені вже скоро буде тридцять років. Ви ще слухаєте?

— Так, — зітхнула вона і знову схлипнула десь там, у Годесберзі, наче сиділа в сповідальні.

— Спробуйте хоча б натякнути йому, що мені потрібні гроші, і все.

— По-моєму, не зовсім зручно говорити з ним про це так прямо, — сказала вона стомлено. — Все, що стосується його сім’ї, — ви самі розумієте, — для нас табу. Але є інший спосіб. — Я мовчки ждав. Вона вже не плакала вголос, а тільки схлипувала. — Часом він дав мені гроші для моїх колег, які терплять нужду, — сказала вона, — в такому випадку він полишав все на мене. Отже... ви як гадаєте, чи зручно буде, якщо я передаватиму вам ті невеличкі суми, як колезі, що в даний час терпить нужду?

— Я дійсно один з ваших колег, який терпить нужду, і не тільки в даний час, а буду в такому становищі принаймні з півроку. Але прошу вас, скажіть: що ви називаєте «невеличкими сумами»?

Вона відкашлялась, повторила своє «о», проте вже без колоратури, і сказала:

— Здебільшого це субсидії в конкретних випадках нужди: коли хтось помре, захворіє чи жінка народить дитину, — я хочу сказати, що в даному разі йдеться не про постійну підтримку, а, так би мовити, часткову допомогу.

— Яких розмірів? — запитав я.

Вона відповіла не одразу, і я спробував собі уявити її зараз. Я бачив її років п’ять тому, коли Марі вдалося затягти мене в оперу. Фрау Брозен співала партію сільської дівчини, звабленої одним графом, і мене здивував батьків смак. То була дебела особа середнього росту, безсумнівна блондинка з традиційно пишними грудьми; вона стояла біля хати й, спершись на воза, а пізніше — на кила, прекрасним сильним голосом виражала прості емоції душевних переживань.

— Алло! — гукнув я. — Алло!