Очима клоуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що про мене пишуть?.. — мовив я. — Останні місяці я гастролював виключно на периферії.

— Я звелів зібрати мені все про тебе, — сказав батько, — і ми з Геннегольмом проаналізували всі відгуки.

— Ну й діла! — сказав я. — І скільки ж ти йому заплатив за все?

— Облиш це, — відповів він, — ти краще скажи: які в тебе наміри?

— Тренуватись, працювати півроку, рік — я ще не знаю скільки.

— Де?

— Тут, — відповів я. — А де ж іще?

Це, як видно, налякало батька, і йому не вдалося приховати свого почуття.

— Я не буду надокучати вам і компрометувати вас, навіть не ходитиму на ваші прийоми, — сказав я.

Батько почервонів. Я кілька разів ходив до них на jour fixe[16] як сторонній, а не особисто до батька та матері. Пив там коктейлі, жував маслини, пив чай, а йдучи додому, запихав собі в кишені їхні сигарети, і так відкрито, що бачили слуги й, червоніючи, одвертались.

— Ет... — тільки й вимовив батько і трохи одвернувся в кріслі. Йому, видно, хотілося встати й відійти до вікна. Але він лиш потупив очі й сказав: — Мені було б приємніше, коли б ти обрав солідний шлях, який пропонує Геннегольм. Фінансувати якесь непевне діло мені просто трудно. А ти хіба сам не заощадив нічого? Адже ти, певно, заробляв немало за минулі роки.

— Жодного пфеніга не заощадив, — сказав я. — І зараз у мене є одна-єдина марка. — Я дістав з кишені ту марку й показав йому. Він справді нахилився й почав розглядати її, немов якусь рідкісну комаху.

— Мені важко тобі повірити, — мовив він, — у всякому разі, я не виховував з тебе марнотратника. Скільки ж тобі потрібно на місяць, як ти визначаєш свої потреби?

У мене закалатало серце. Не сподівався, що він погодиться так безпосередньо допомогти мені. Я трохи подумав. Мені було потрібно не дуже багато і не так уже й мало, а так, щоб вистачило на прожиток, проте я не мав ані найменшої уяви, скільки ж мені потрібно. Платня за електрику, за телефон, та й жити на якісь кошти треба. Я аж спітнів од хвилювання.

— Перш за все, — почав я, — мені потрібна товста гумова мата, на всю оцю кімнату, сім метрів на п’ять. Ти міг би дістати її дешевше з вашої Рейнської фабрики гумових виробів.

— Прекрасно, — сказав батько, посміхнувшись, — я навіть подарую її тобі. Сім метрів на п’ять... Але ж Геннегольм вважає, що тобі не слід розпорошувати сил на акробатику.

— Я і не буду, — відповів я. — А крім мати, мені, мабуть, потрібно ще тисячу марок на місяць.

— Тисячу марок! — вигукнув батько. Він, видно, справді злякався, бо зразу встав і навіть губи в нього затремтіли.

— Ну, добре, — сказав я. — А якої ти думки про це?

Я ніколи й уявлення не мав, скільки він має в дійсності грошей. По тисячі марок на місяць протягом року це становить, наскільки я можу підрахувати, дванадцять тисяч марок, а така сума не погубить його. Адже він справжній мільйонер, це мені батько Марі точно довів, показав на конкретних цифрах. Я вже й не пам’ятав усіх подробиць, але він скрізь мав акції і «свою частку», навіть у тій фабриці, що виробляла банний екстракт.

Батько ходив за своїм кріслом туди й назад, цілком спокійний, і тільки ворушив губами, немов щось підраховуючи. Можливо, він і справді це робив, але щось уже занадто довго.

Я знову пригадав, якими скнарами виявились мої рідні, коли я з Марі виїхав із Бонна. Батько написав мені, що з моральних міркувань відмовляє в будь-якій матеріальній підтримці і сподівається, що я «працею своїх рук» прогодую себе і «ту нещасну, порядну дівчину, яку звабив». Мені, мовляв, відомо, що старого Деркума він завжди поважав як противника і як людину, а тепер я оскандалив його.

Ми проживали тоді в одному пансіоні в Кельн-Еренфельді. Сімсот марок, які Марі успадкувала од матері, вийшли за один місяць, хоч мені й здавалося, що ми витрачали їх розумно й ощадливо. Жили ми поблизу еренфельдського вокзалу, з вікна своєї кімнати дивились на червоний цегляний мур станції; поїзди, навантажені бурим вугіллям, прибували до міста й повертались порожняком — досить втішна картина, вельми зворушливий шум: вони весь час нагадували про фінансове благополуччя моєї родини. З ванної кімнати відкривався вид на двір з його сміттєвими урнами та вірьовками для сушіння білизни, а в темряві час від часу було чути, як деренчать бляшанки та шльопають пакети з сміттям, крадькома викинуті з вікон мешканцями пансіону. Часто, лежачи у ванні, я наспівував літургічних пісень, аж поки хазяйка заборонила мені спершу співати — «люди подумають, що я надала притулок якомусь розстриженому пасторові», — а потім і користуватись ванною в борг. На її думку, я купався надто часто, а це — надмірна розкіш. Час від часу вона копирсалась кочергою у викинутих у двір пакетах з сміттям, щоб по характеру покидьків викрити винуватців: цибульні лушпайки, кофейна гуща, кісточки з відбивних котлет — усе це давало їй матеріал для грунтовних комбінацій, які вона доповнювала даними, добутими мимохідь у м’ясних та овочевих крамницях, але ніколи ті розвідки не мали успіху. Покидьки нічого не говорили про особу винуватця. Погрози, які хазяйка посилала в завішане білизною небо, звичайно формулювались так, що кожен міг сприйняти їх на свою адресу: «Мене не одуриш, я знаю, з ким маю справу». Кожного ранку ми з Марі злягали на підвіконня, виглядаючи поштаря, який часом приносив нам посилки від подруг Марі, Лео, Анни, а зрідка, через дуже нерівні проміжки часу, чеки від мого діда, але од батька та матері йшли тільки вимоги «взяти долю у власні руки, подолати невдачі власними силами».

Пізніше мати навіть написала, що «зреклася» мене. Вона може дійти в своїй пошлості до ідіотизму — адже це слово вона взяла з роману Шніцлера, що зветься «Серце в розладі». В тому романі батько та мати «зрікаються» дочки за те, що вона відмовилась народити дитину від якогось «шляхетного, але немічного митця», здається, актора. Мати моя дослівно процитувала фразу з восьмого розділу роману: «Моє сумління велить мені зректися тебе». Та цитата здалася їй цілком доречною. В усякому разі, мати «зреклася» мене. Я певен, вона це зробила тільки тому, що таким чином могла оберегти від конфліктів не тільки своє сумління, а й свій банківський рахунок. Вдома сподівалися, що я заживу подвижницьким життям: піду на завод чи на будівництво, щоб прогодувати свою кохану; і всі розчарувались, коли я цього не зробив. Навіть Лео та Анна не змогли приховати свого розчарування. Вони вже уявляли собі, як я на світанку йду на роботу з бутербродами та судком у руках і, оглянувшись на вікно своєї кімнати, посилаю Марі поцілунок рукою, а пізно ввечері знов повертаюсь додому «стомлений, але задоволений», читаю газету і дивлюсь, як Марі займається в’язанням. Проте я не зробив ані найменшого зусилля, щоб цю їхню ілюзію перетворити в життя. Я не залишав Марі саму, а вона тільки цього й хотіла. Я відчував себе «митцем» (значно більше, ніж будь-коли пізніше), і МИ могли втілювати в життя своє дитяче уявлення про богему: в кімнаті всюди пляшки з-під к’янті, на стінах — мішковина, строката рогожа. Я й досі червонію від зворушення, згадуючи той рік нашого життя. Коли Марі, бувало, наприкінці тижня ходила до хазяйки з проханням відстрочити нам плату за квартиру, хазяйка завжди лаялась і все допитувалася, чом я не йду працювати. А Марі з властивим їй дивним пафосом відповідала: «Мій чоловік — артист, так, артист!»

Одного разу я чув, як вона, стоячи на брудних сходах, кричала в розчинені двері хазяйчиної кімнати:

— Так, він артист!

А хазяйка хрипіла у відповідь:

— Що? Артист? Артист і ваш чоловік водночас? Ото, певно, була потіха в мерії, коли вас реєстрували!

Найбільше вона злилася від того, що ми майже щодня години до десятої або й до одинадцятої вилежувались у постелі. У неї не вистачало фантазії збагнути, що нам так найлегше було економити витрати на сніданки та струм для опалювальної електропічки, і не знала вона, що я здебільшого тільки о дванадцятій годині міг іти на тренування в зал місцевої парафії, бо там завжди до полудня що-небудь відбувалось — консультації для матерів, підготовка новаків до причастя, курси кухарок або збори католицького товариства забудовників. Ми жили поблизу церкви, в якій Генріх Белен був капеланом, саме він дістав мені дозвіл тренуватися на сцені того невеличкого залу і влаштував нас у пансіон. В той час багато католиків співчувало нам. Жінка, яка керувала парафіяльними курсами кухарів, постійно підгодовувала нас рештками їжі з курсової кухні, здебільшого давала нам супу та картопляної бабки, а часом і трохи м’яса, а коли Марі допомагала їй прибирати, вона, бувало, дасть їй то пачку масла, то кульочок цукру. Часом вона залишалась подивитись на мої вправи і нерідко хапалася за живіт од сміху, а потім на полудень частувала нас кавою. Навіть дізнавшись, що ми не вінчані, лишилась доброю до нас. Мені здається, вона й не думала, що артисти взагалі «по-справжньому» одружуються. Іноді, в холодні дні, ми приходили туди й раніше, до полудня. Марі вчилась куховарити, а я сидів у роздягальні біля електричної пічки й читав. Крізь тонку стіну мені було чути хихикання в залі, потім серйозні лекції про калорії, вітаміни та калькуляцію, проте в цілому заняття там, очевидно, проходили жваво.

У дні консультацій для матерів ми туди не могли заходити до кінця занять. Молода лікарка, що проводила консультації, була надзвичайно коректна і по-своєму привітна, але страшенно боялась пилюки, яку я збивав, гасаючи по сцені. Пізніше вона твердила, ніби та пилюка висить у повітрі ще цілу добу після мого тренування і шкодить немовлятам, тому домоглася, щоб я за двадцять чотири години до її консультації не користувався сценою. Генріху Белену навіть дісталося од його патцра, який і гадки не мав, що я там щодня тренуюсь, а потім настійно порадив Генріхові «не заходити надто далеко в своїй любові до ближнього».

[16] Прийом, журфікс (франц.).