Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Той, що сидів поряд з канапою, засміявся, навіть зареготав: «Ну ви й штукар! Вам клоуном у цирку виступати!» Рудий і собі захихотів: «От бачите! Тільки тихше, внуки старого хворі. Може, таки сядемо на канапу? Як гадаєте?» Його співбесідник засміявся, перейшов на канапу й примостився в кутку, а рудий — в другому. «Так сидіти м'якше, і плащ не дуже помнеться». Чоловік у плащі пильним поглядом стежив за рудим: «Такого дивака, як ви, я давно не стрічав». На що рудий байдужим тоном відповів: «Може, ви просто не звертали уваги, що й такі бувають. А ви плаща замастили, тут же ніхто не витирає ніг». У звільненого з ув'язнення, якому було років тридцять, повеселіли очі, а обличчя ніби посвіжішало: «От скажіть лишень, чим ви, власне, торгуєте? Чи ви з Місяця впали?» — «Хай буде й так, давайте поговоримо про Місяць».

У дверях уже хвилин з п'ять стояв якийсь чоловік з кучерявою каштановою борідкою. Тепер він підійшов до столу й сів на стілець. То був молодик у такому самому чорному оксамитовому капелюсі, що й у рудого. Рукою він описав у повітрі дугу й заговорив на всю кімнату своїм пронизливим голосом. «А це що за один? Які в тебе з ним справи?» — «А тобі чого, Елізере? Я його не знаю, він не назвався». — «І ти розказував йому свої побрехеньки?» — «То й що? Тобі яке діло?» Тут шатен звернувся до колишнього в'язня: «Отже, він таки розказував вам побрехеньки?» — «Та він не розмовляє. Тиняється вулицями й співає по дворах». «То хай собі йде!» — «Яке тобі діло, що я тут роблю?» — «Та я ж стояв у дверях і все чув. Ти йому про Цанновича розповідав. Що тобі ще робити, самі лише історії розказувати?» Тут невідомий, що не зводив погляду з шатена, пробурмотів: «А ви хто такий? Звідки ви тут, власне, взялися? Чого ви лізете в його справи?» — «Так розповідав він вам про Цанновича чи ні? Розповідав! Мій шваґер Наум постійно скрізь вештається і розказує небилиці, а самому собі зарадити не може». — «А я тебе не гукав на підмогу. Хіба не бачиш, що людині кепсько, ти, поганцю?» — «Може й кепсько, то шо? Тобі шо, Бог доручив за ним наглядати? Ти подиви на нього, Бог тільки на тебе й чекав! Так наче він сам не розбереться». — «От поганець». — «Тримайтесь від нього подалі, чуєте! Напевне, він вам тут нарозказував, як поталанило в цьому світі Цанновичу й ще бозна-кому?» — «Може, підеш уже нарешті?» — «Ні, ви тільки послухайте цього дурисвіта! Який благодійник знайшовся. Ще й заговорює зі мною! Це що, твоя квартира? Що ти там ще наплів про свого Цанновича й про те, чому в нього можна повчитися? Чого це ти рабином у нас не став? Якось би вже прогодували тебе». — «Не треба мені вашої милости!» А шатен і собі: «А нам не треба дармоїдів, що чіпляються за фартух. А він вам розказав, як тому Цанновичу велося після всього, під кінець?» — «Заразо ти, поганцю!» — «То розказав він вам, га?» Недавній в'язень втомлено закліпав очима, позираючи на рудого, який, погрожуючи кулаком, рушив до дверей, і пробурчав йому услід: «Гей, ви, та не тікайте, чого ви так переймаєтеся, хай собі патякає».

Тоді вже шатен збуджено заговорив, звертаючись то до незнайомця, то до рудого, сильно жестикулюючи, соваючись на стільці, цмокаючи язиком, смикаючи головою й щомиті мінячись на лиці: «Та він людям голову морочить. Хай розкаже вам, чим усе скінчилося з тим Цанновичам Штефаном. Еге ж, він не розкаже. А чого? Чого, питається?» — «Бо ти поганець, Елізере!» — «Та вже кращий за тебе. А того не розказує [шатен з огидою здійняв руки й вирячив очі], бо його Цанновича вигнали з Флоренції, як злодія. Чого? А того, що його там нарешті розкусили!» Рудий став перед ним із загрозливим виглядом, але шатен лише махнув рукою. «Тепер я розказую! Він писав листи різним можновладним князям, такому князю надходить багато листів, з почерку не вгадаєш, що за один їх писав. Тож той Штефан надувся від пихи й подався у Брюссель як принц Албанський і вліз у високу політику. То йому таке злий янгол нашептав. Звернувся до уряду, цей шмаркач Штефан Цаннович, і пропонує для війни — не знаю вже з ким — сто тисяч війська чи навіть усі двісті, то не важливо, уряд пише йому чемного листа: красно дякуємо, в сумнівні ґешефти ми не вступаємо. І знову злий янгол шепнув тому Штефанові: «Візьми, каже, цей папір і спробуй отримати під нього грошей!» А той папір надійшов йому від міністра на таку адресу: «Його Високошляхетності, найсвітлішому принцу Албанському». Грошей йому таки дали, але тут шахраю і настав кінець. А скільки ж йому було років? Тридцять, і більше тому чоловікові не судилося прожити — така була кара за його постійне крутійство. Повернути гроші він не міг, тож на нього подали в суд у Брюсселі, а тоді все й випливло. Оце твій герой, Науме! А про його ганебну смерть у тюрмі ти розказав, коли він собі вени перерізав? А коли він помер, — отаке файне життя, й така сама файна смерть, що й казати, — то прийшов кат, шкуродер з візком для падла, для здохлих псів, коней і котів, завдав на нього того Штефана Цанновича, вивіз його за місто, на звалище, туди, де шибениці стоять, скинув там і присипав сміттям». Чоловік у літньому плащі аж рота роззявив: «Що, правда?» [Що ж, скімлити може й хвора миша.] Рудий немов рахував кожне слово, яке викрикував його шваґер. Він завмер перед шатеном з піднятим указівним пальцем просто біля його обличчя, так ніби чекав на свою репліку. Тепер він тицьнув його пальцем у груди й сплюнув перед ним на підлогу: «Тьху, тьху! Ось тобі! Так ось ти який! А ще мій шваґер!» Шатен відскочив до вікна: «А тепер скажи, що це не так!»

І червоний мур зник. Лишилася маленька кімната з висячою лампою, по якій шмигляли два євреї, шатен і рудий, в чорних оксамитових капелюхах, і сварилися між собою. Колишній в'язень кинувся до свого приятеля, до рудого: «Послухайте-но, це правда, що він розказував про того чоловіка, як він засипався і його потім убили?»

Шатен вигукнув: «Убили?! Хіба я казав «убили»? Він сам себе вбив». А рудий на це:

«Отже, сам себе і вбив». А колишній в'язень: «І що ж зробили ті, інші?» — «Хто це ті?» — «Ну, мали ж там бути ще такі, як Штефан? Не всі ж були міністрами, шкуродерами, банкірами». Рудий і шатен перезирнулися. Рудий сказав: «А що вони мали робити? Дивилися на все це».

Чоловік, що недавно вийшов з в'язниці, здоровань у жовтому літньому плащі, підвівся з канапи, підняв капелюха, струсив з нього порох і поклав на стіл, так і не промовивши ні слова, розгорнув поли плаща, розстебнув камізельку й тільки тоді сказав: «Бач, які штани? Отакий я був товстий, а тепер два кулаки влазять, а все з голодухи. Куди що й поділося! Був кендюх — і загув. Отак нищать людину, коли вона поводиться не так, як слід. Не думаю, що іншим було краще. Ні, не думаю. Просто з глузду хочуть людину звести». Шатен шепнув рудому: «От тобі й маєш!» — «Що маю?» — «З тюрми він, ясно?» — «Ну то й що?» — «А потім кажуть тобі: ти звільнений, давай назад, знову в багно, і це те саме багно, що й до цього. Тут уже не до сміху. — Він знову застебнув свою камізельку. — Самі ж розказували, що вони виробляють. Витягають мертвого з кутка, приходить якийсь гад із собачим візком і кидає на нього людину, яка наклала на себе руки, от така скотиняка, шкода, що не можна прибити його на місці за те, що так знущається над людиною, хай би якою вона була». — «Що вже тут скажеш?» — скрушно відповів рудий. «Хіба ми вже ніхто, коли один раз оступилися? Всі можуть знову стати на ноги, всі, хто сидів, байдуже, що вони зробили раніше». [Про що шкодувати? Треба вирватися на свіже повітря! Рубати з плеча! А тоді все залишиться позаду, все мине — і страх, і таке інше.] «Та я ж тільки хтів показати вам, що не треба слухати всього того, що каже мій шваґер. Часом не можна мати всього, чого хочеш, часом усе йде геть по-іншому». — «Нема ніякої справедливости, коли ото когось викидають на смітник, як здохлого пса, та ще й сміттям присипають, і таке робити з небіжчиком? Тьху! От чорт! Ну, тепер я піду від вас. Дай п'ять на прощання! Бачу, що ви мені добра бажаєте, і ви теж [він тисне рудому руку]. Звати мене Біберкопф, Франц! Дякую, що прихистили мене. А то у дворі в мене вже зовсім дах поїхав, та що було, те загуло».

Обоє євреїв тисли йому руку й усміхалися. Рудий аж сяяв і довго стискав його правицю: «Вам справді вже краще? Буду радий, коли знайдете час і якось заскочите на гостину». — «Красно дякую, та якось заскочу, час знайдеться, от тільки грошви нема. Моє вітання отому старому панові, що був тут. Ну в нього й сила в руках, скажіть, він що, раніше різником працював? От ще поправлю швиденько килимок, а то геть перекосився. Та нічого, я сам усе поправлю. А ще стіл… Ось так?» Поправляючи килимок, він сів навпочіпки й посміхався знизу до рудого: «Ось тут на підлозі ми з вами сиділи й ляси точили. Не знайшли кращого місця, ви вже вибачайте».

Гостя провели до дверей, а рудий усе ще непокоївся: «Ви справді сам дійдете?» Шатен штурхнув його в бік. «Та помовч уже, якось дасть собі раду». Недавній в'язень випростався, труснув головою, руками розгріб перед собою повітря [на свіже повітря треба, свіже повітря, чого ще потрібно] й промовив: «Не беріть собі в голову. Не переживайте, я можу йти. Ви ж розказували про ноги й про очі. У мене вони ще є. Ще ніхто не одібрав. Гарного вам ранку, панове».

І він пішов через вузький завалений мотлохом двір, а двоє дивилися йому вслід зі сходів. Капелюха він насунув на очі й, переступаючи через калюжу розлитого бензину, пробурмотів: «Що за трійло! От коньяку би! Хто підлізе під руку, так одразу й загребе. І де тут коньяк наливають?»

Ішов дощ. Ліворуч на Мюнцштрасе моргали вивіски, то були кінотеатри. На розі не протиснутися, люди юрмилися біля паркану, за яким починався хід попід землю, трамвайні колії ніби висіли в повітрі, якраз повільно пройшов один трамвай. Ти диви, будують метро, отже, в Берліні має бути робота. А ось іще одне кіно. Дітям до сімнадцяти вхід заборонений. На велетенському плакаті яскраво-червоний пан стоїть на сходах, а запаморочливої вроди дівчина обхопила його ноги, вона лежить на сходах, а він стоїть над нею із зухвалим виразом обличчя. Внизу написано: «Без батьків, доля сироти в 6 актах»[13]. О, так, охоче подивлюся. Оркестріон гримів литаврами. Вхід 60 пфеніґів.

Якийсь чоловік заговорив до касирки: «Фройляйн, чи не буде знижки для старого резервіста з порожнім шлунком?» — «Ні, тільки для дітей до п'яти місяців із соскою». — «Все ясно. Якраз наш вік. Немовлята в кредит». — «Ну гаразд, з вас п'ятдесят. Проходьте». За ним пробирається молодик, худенький, із хустинкою на шиї: «Фройляйн, а можна безплатно зайти?» — «Ще чого! Хай тебе мама на горщик посадить». — «Так що, можна пройти?» — «Куди?» — «В кіно». — «Тут тобі не кіно». — «Хіба це не тут кіно?» Касирка через віконечко гукає швейцара, що стоїть на дверях: «Максе, йди-но сюди. Тут один хоче знати, чи тут часом не кіно. Грошей в нього нема. Покажи йому, що тут таке». — «Хочете знати, що тут таке, юначе? А цього ви не помітили? Тут каса соціальних виплат для бідних, відділ на Мюнцштрасе». Він відтіснив худого від каси й показав йому кулака: «Дивись мені, можу просто зараз виплатити!»

Франц протиснувся досередини. Якраз була перерва. Довге приміщення забите народом, дев'яносто відсотків — чоловіки в шапках, і не збираються їх знімати. Під стелею три завішані червоним лампочки. На передньому плані — жовтий рояль з паками нот. Оркестріон гримить без упину. Потім стало темно, й почався фільм. Одній пастушці, що випасала гусей, вирішили дати освіту, а чого, неясно, напевно — середина фільму. Вона сякається в руку, при всіх на сходах чеше собі задницю, в залі всі регочуть. Коли навколо нього всі зареготали, Франца охопило дивне почуття. Всі тут вільні, сидять, розважаються, ніхто їм не указ, просто чудово, і я між ними! Фільм ішов далі. Красень-барон мав коханку, вона задирала високо ноги, коли лягала в гамак. Була в спідньому! Ну і ну! Чого тільки не виробляють з тим брудним дівчиськом, вона ще й тарілки язиком повилизувала. Знову забігала на екрані та, що зі стрункими ногами. Барон її кинув, а вона випала з гамака й полетіла у траву, довго лежала там. Франц уп'ялив баньки в екран; уже з'явився новий кадр, а в нього перед очима все ще була та, що випала з гамака. Він поворушив язиком у пересохлому роті — Боже, що то було! А коли якийсь парубок, коханий гусятниці, обійняв цю кралечку, Франца аж у жар кинуло, так ніби він сам її обіймав. Усе це ринуло з екрана на нього, і йому аж дух перехопило.

Дівка! [Бувають не тільки неприємності й страх. І що то за нісенітниці? А от свіже повітря, людина, дівка, о!] Як він про це раніше не подумав! Отак стоїш у камері перед заґратованим віконцем і виглядаєш у двір. Часом пройдуть жінки — на побачення або дітей привели, а може, начальнику квартиру прибрати. А в'язні як один кидаються до вікон і товпляться, дивляться, пожирають очима кожну. До одного наглядача на два тижні з Еберсвальде приїхала в гості дружина, вона даремно час не гаяла, на роботі її чоловік все клював носом від утоми й ледве волочив ноги.

Франц знову опинився на вулиці, стояв під дощем. Ну, і що нам тепер робити? Я вільний. Жінку мені треба, ось що! Яка це радість, яке гарне життя на волі! Аби тільки зіп'ястися на ноги та йти вперед. Він пружинить ногами, він просто землі не чує. На розі Кайзер-Вільгельмштрасе за базарними візками якраз була одна, біля якої він зупинився, байдуже, яка вона, головне — жінка. Хай йому грець, ноги просто крижані зробилися. Він пішов з нею, до крови покусав нижню губу, так було йому млосно, якщо живе далеко, то не піду. Але то було поряд, лише перейти через Бюлоплац, потім — попри паркани, через під'їзд, шість сходинок униз. Вона обернулася до нього, промовила зі сміхом: «Слухай, та не спіши, звалився мені на голову». Щойно вона зачинила двері, як він обхопив її. «Гей, дай хоч парасольку скласти». А він стискав, м'яв, щипав її, терся об її пальто, ще навіть капелюха не встиг зняти, жінка спересердя кинула парасольку. «Чоловіче, пусти!» А він кректав, натужно й криво посміхаючись. «Та що таке? Ти мені одяг порвеш. Може, новий хочеш купити? Отож-бо! А нам так само нічого даром не дають». А він усе одно не відпускав її. «Та задушиш, йолопе! Сказився, чи шо!» Вона була товста й неповоротка, маленька на зріст, він мусив спершу дати їй три марки, вона сховала гроші в комод, старанно крутнула ключ і сховала його до кишені. А він усе пас її очима: «Це тому, що я кілька рочків відмотав, товстушко. Там, у Теґелі, розумієш!» — «Де?» — «У Теґелі. Дійшло?» Пухка жіночка розреготалася. Почала згори розстібати блузку. Двоє дітей королівських одне одного міцно любили…[14] Коли пес із ковбасою через ринву скаче…[15] Вона обхопила його, притисла до себе. Ціпонька, ціп-ціп-ціп-ціп-ц-і-і-і-і-п, ціпонька, ціп-ціп-ціп-ціп-ц-і-і-і-і-п. Невдовзі на лобі в нього виступили великі краплини поту, він застогнав.

«Та чого ти стогнеш?» — «А що там за чоловік бігає за стіною?» — «Та це не чоловік. То моя хазяйка». — «А шо вона там робе?» — «Ну шо робе? Кухня там у неї». — «А, ось воно шо! Але якого біса вона там бігає взад-уперед? Якого біса бігати? Терпіти не можу такого». — «Ну добре, добре, за'аз піду до неї й скажу». Ну й пітний трапився чоловік, ну й тип, скоріше б спровадити його. Вона постукала в сусідні двері. «Пані Прізе, можна, шоб кілька хвилин було тихо? Мені тут треба з 'дним паном поговорити, важлива справа».

Ось так, тепер усе гаразд. Вітчизно, спокій зберігай[16]. Ходи сюди, серденько, але скоро я випхну тебе за двері.

Вона думала, поклавши голову на подушку: на жовті напівчеревики можна нові підметки набити, новий наречений Кітті зробить це за дві марки, якщо вона не матиме нічого проти, я його в неї не вкраду, а ще він міг би перефарбувати їх у брунатний колір, щоб пасували до коричневої блузки, вона вже, звичайно, добряче приношена, більше годиться як накривка для кавника, щоб кава не вистигала, треба на ній стрічки підпрасувати, піду до пані Прізе, грубка в неї ще не загасла, цікаво, що там вона готує. Вона принюхалася. Смажені оселедці. А в нього у голові крутилися якісь віршики, годі зрозуміти: суп готуєш, панно Штайн, і мені дай ложку, макарони, панно Штайн, дай-но макаронів. Цей униз, а цей угору, порахуємо всіх скоро. Він голосно застогнав: «Напевне, я тобі гидкий?» — «Та чого це раптом, ану ходи сюди, я завжди повна кохання». Він відкинувся в ліжку, закректав, застогнав. Вона потерла собі шию: «Ну й сміхота! Полежи собі тихенько. Ти мені не заважаєш». Вона засміялася, випростала руки, потягуючись, потім спустила на підлогу ноги в панчохах: «Вибач, я тут ні при чому!»

Бігом на вулицю! На свіже повітря! А дощ і досі йде. Що за біда? Та просто треба іншу взяти. А спершу виспатися. Франце, що з тобою таке?

Сексуальна потенція виникає завдяки взаємодії, по-перше, системи залоз внутрішньої секреції, по-друге, нервової системи, по-третє, статевих органів. Відповідальними за потенцію є такі залози: гіпофіз, щитовидна залоза, наднирковиці, простата, сім'яні пухирці та придатки яєчника. Проте вирішальне значення для всієї системи має статева залоза. Речовина, яку вона виробляє, запускає в дію весь статевий апарат — від кори головного мозку до статевих органів. Еротичне враження призводить до напруження в корі головного мозку, еротичне збудження передається до регулюючого центру проміжного мозку, а звідти — до вегетативної нервової системи. Проте, виходячи за межі головного мозку, це збудження мусить пройти через гальмівні механізми переважно психічного характеру, такі як моральні застереження, брак певности в самому собі, острах зганьбитися, заразитися венеричними хворобами, небажання мати дітей тощо. Всі ці чинники відіграють велику роль.

А ввечері непогано було б повештатися Ельзасерштграсе. Та нема тут чого вагатися, хлопче, не треба прикидатися втомленим. «Скільки за задоволення, фройляйн?» Чорненька, гарна, стегна, як хрумкий бублик. Коли дівка хлопця має, його любить і кохає…[17] «Який ти веселий, любчику! Одержав спадок?» — «А ти що думала! Можеш заробити понад те ще талер». — «Чом би й ні!» Та все одно йому якось боязко.

А потім у її кімнаті, квіти за шторою, чиста така кімнатка, затишна, у дівчини був навіть грамофон, вона щось наспівує, в панчохах зі синтетичного волокна від Бамберґа, блузку зняла, очі чорні, як ніч: «А взагалі я співачка. І знаєш, де я співаю? Та де завгодно. Тільки зараз я без ангажементу. Ходжу по кнайпах, які пристойніше виглядають, й напитую роботу. А потім, у мене є свій коник, власний номер — справжній. Ой, не лоскочись!» — «Та давай уже». — «Ні. Забери руки, ти мені все зіпсуєш. Мій номер полягає в тому, що у кнайпі я влаштовую аукціон, чекаю, поки хтось кине монету в тарілочку. Хто має гроші, може мене поцілувати. Еге ж спритно? Просто в кнайпі. Не менше п'ятдесяти пфеніґів. І платять, а що? Ти також можеш. Ось тут, у плече». Вона одягає чоловічий циліндр і — руки в боки — крякає просто в обличчя, погойдуючи стегнами: «Теодоре, про що ти думáв, коли вчора мене обіймав? Теодоре, що мав на меті, як вечерять зі мною хотів?[18]»

А коли сіла до нього на коліна й взяла до свого дзьобика сигарету, яку вправно дістала з кишені його камізельки, то віддано подивилася йому в очі, ласкаво потерлася вушком об його вухо й протуркотіла: «А журба за рідним домом, як вона сердечко крає… Все довкруг таке холодне, в чужині тепла немає[19]». Вона наспівує і лягає на канапу. Пахкає димом, гладить його волосся, наспівує і сміється.

Краплі поту в нього на чолі! Знову страх! Нараз голова наче кудись провалюється. Бом — удар дзвону, вставати, п’ята тридцять — підйом, бом, бом — швиденько почистити куртку, сам начальник переклик проводить, та ні, не сьогодні. Мене скоро випустять. Тс! Сьогодні вночі один дав драла, мотузка ще досі перекинута через зовнішній мур, там ходять з поліцейськими вівчарками. Він стогне, підводить голову — перед ним дівчина, її підборіддя, шия. Як би вибратися з цієї тюрми? Вони не випустять. Я ще досі не вийшов. Вона пускає йому збоку сині колечка диму, хихоче: «Який ти милий, давай наллю тобі чарчину «Мампе»[20], лише тридцять пфеніґів». Але він і далі лежав і не ворушився: «Нащо мені те «Мампе»? Через них згаяв стільки часу. От сидів я в Теґелі, а за що, питається? Спершу в пруському війську в окопах, а потім — Теґель. Яка тепер з мене людина!» — «Та ну! Ти ж не будеш у мене рюмсати? Ану розтули дзьобика, великий дядечко хоче питоньки. У нас тут жарти, тут розважаються, сміються, від вечора й до ночі». — «І за все це — така гидота! Та вже краще зразу горлянку перерізали б, паскуди! Могли б і мене кинути на смітник». — «Ану, великий дядечку, ще «Мампе». Щось не так? Краще ти до «Мампе» йди, там врятують від біди!»

«Це ж треба, раніше дівки бігали за мною, як вівці, а мені на них тоді й плювати не хотілося. А ось тепер лежиш, як колода». Вона піднімає ще одну цигарку, яка викотилася в нього з кишені на долівку: «Лишилось хіба до поліцая тобі піти й поскаржитися». — «Та я вже йду». Він шукає підтяжки. Не промовляє ні слова й навіть не дивиться на дівчину. А та шалапутка курить і посмішкується, зиркає на нього й потай ногою заштовхує цигарки під канапу. А він — за свій капелюх і до сходів, і на номері 68-му до Александерплац, там сів у шинку й уп'явся поглядом у склянку зі світлим пивом.

Тестифортан, патент № 365695, засіб від статевого безсилля, розроблений санітарним радником доктором Маґнусом Гіршфельдом та доктором Бернгардом Шапіро, Інститут сексуальних досліджень, Берлін. Головними причинами імпотенції є такі: а) недостатнє напруження через дисфункцію залоз внутрішньої секреції; б) надто сильний опір через надмірні гальмівні чинники психічного характеру або виснаження ерекційного центру. Час, коли імпотент буде здатний зробити нову спробу, може бути визначений індивідуально, відповідно до перебігу розладу. Пауза в статевих стосунках часто може бути дуже корисною.

Наївся від пуза, виспався, й наступного дня на вулиці думає собі: «Оцю я хотів би, і цю також». Але не підходить до жодної. І та, у вітрині, яка пухкенька лялечка, нам би така підійшла, але ні до кого не буду підходити. І знову зависає в кнайпі й нікому не дивиться в очі, знову дудлить і наїдається від пуза. От тепер буду цілими днями тільки жерти, заливатися й спати, моєму життю вже кінець! Кінець — та й усе!

А в середу, на третій день, він одягає сурдут. Хто у всьому винний? Звісно, їда! А хто ж іще? Тій падлюці він тоді всі ребра поламав, тому й потрапив за ґрати. Хоч і померла, сволота, а таки добилася свого, а я знову тут. Плаче й біжить холодною вулицею. Куди? Туди, де вона з ним жила, у її сестри. Через Інваліденштрасе, повернути на Акерштрасе, і в будинок, другий двір. Так наче не було тюрми, не було бесіди з євреєм на Драґонерштрасе. Де ця курва, вона в усьому винна. Отак ішов, куди ноги несуть, а прийшов, куди треба. Смикнулося обличчя, затремтіли пальці, ось зайдемо сюди, румер ді бумер ді кікер ді нель, румер ді бумер ді кікер ді нель, румер ді бумер[21].

Дзінь-дзінь! «Хто там?» — «Я». — «Хто?» — «Та відчиняй!» — «Боже, це ти, Франце?» — «Та відчиняй уже!» Румер ді бумер ді кікер ді нель. Румер. Якась нитка на язиці, треба сплюнути. Він стоїть у коридорі, вона зачиняє за ним вхідні двері. «Чого тобі треба у нас? А що, як хтось бачив тебе на сходах?» — «І що з того! Та ну їх. Добриранок!» Й, не питаючись, іде ліворуч у кімнату. Румер ді бумер. Клята нитка ніяк від язика не відчепиться. Торкнув пальцем кінчик язика — нічого там нема, просто якесь дурнувате відчуття в роті. Отже, ось ця кімната: канапа зі спинкою, на стіні висить старий кайзер, французик у червоних штанях подає йому шпагу, мовляв, здаюся[22]. «Чого тобі тут треба, Франце? Ти, часом, не здурів?» — «Сяду-но я ліпше». Здаюся, здаюся, але кайзер вертає йому шпагу, так уже заведено. «Послухай, якщо ти зараз же не підеш звідси, я покличу на допомогу, погукаю поліцію!» — «Чого це?» Румер ді бумер, така довга дорога, раз прийшов, то посиджу. «Так тебе що, випустили?» — «Відсидів своє». Вирячився на неї, підводиться: «Вони мене випустили, я й прийшов». Ну, випустити, то випустили, але яким! Яким, він хоче розказати, натомість жує свою нитку, сурма розбита, все скінчилось, він тремтить і не може навіть розплакатись, тільки дивиться на її руку. «Та що з тобою, Франце! Що сталося?»

О, там є гори, що стоять справіку, не одне військо проходило через них з гарматами, там є острови, де сила-силенна людей, все процвітає, добротні магазини, солідні банки, надійні підприємства, танцклуби, борделі, імпорт, експорт, соціальне питання, і ось одного чудового дня: р-р-р-р-р-р, р-р-р-р-р-р, то не канонерка, воно вибухає зсередини! Земля дає тріщину.

[13] «Без батьків» — фільм Франца Гофера, що вийшов на екрани Німеччини 1927 року.

[14] Початок народної німецької пісні «Королівські діти» зі збірки «Чарівний ріг хлопчика».

[15] Пародійне переінакшення першого рядка патріотичної пісні-тосту, або Баварської польки.

[16] Перший рядок рефрену пісні «Варта на Райні».

[17] Пародіювання рефрену з оперети Вальтера Колло «Уявний барон».

[18] Цитата з рефрену шляґера «Учора перед прогулянкою» з ревю «Гріхи світу».

[19] Цитата з німецького варіанту пісні Ірвіна Берліна «Always» (1925).

[20] Лікер на травах однойменної фірми, що мала осідок у Берліні.

[21] Берлінська лічилка.

[22] На картині зображено події 2 вересня 1870 року, коли Наполеон III після поразки під Седаном передав свою шпагу королю Вільгельму І, якого 18 січня 1871 року проголосили у Версалі німецький кайзером.