Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Я сьогодні мушу трохи раніше прийти додому, справді. Мені взагалі сьогодні не слід було приходити. Та до вас навіть зателефонувати не можна». — «Телефонувати можна, проте тільки у виняткових випадках. В конторі можуть підслухати. Це ж все заради тебе, моя дівчинко!» — «Ой, я так боюся, але ж про це ніхто не дізнається? Ви справді нікому не скажете?» — «Звісно, нікому». — «Якщо, крий боже, тато довідається або мама!» Старший пан задоволено бере її під руку. «Ніхто не взнає, я нікому й словом не прохоплюся. Ну, як там пройшов урок?» — «Сьогодні був Шопен. Я грала ноктюрни. А ви любите музику?» — «Ну, загалом так, часом». — «Я хотіла б вам щось зіграти, коли розучу як слід. Але я вас так боюся». — «Та годі!» — «Та я весь час вас боюся, але не дуже, тільки трохи. Але ж мені не слід вас боятися, правда?» — «Звичайно, не слід. З якого б то дива? Ми вже три місяці як знайомі». — «Направду, я боюся лише батька. А раптом він дізнається?» — «Моя дівчинко, але ти маєш право пройти ввечері кілька кроків сама! Ти ж уже не дитина!» — «Я мамі так і кажу. Що йду собі гуляти». — «Отож ми й гуляємо, Тунтхен, де нам заманеться». — «Ой, будь ласка, не називайте мене Тунтхен. Це я вам просто так сказала, між іншим. А куди ми сьогодні підемо? О дев'ятій мені треба бути вдома». — «Та ми вже й прийшли. Тут нагорі живе мій приятель. Його якраз немає. Ми можемо спокійно піднятися». — «Ой, я боюсь. Нас ніхто не побачить? Йдіть перші. А я за вами слідом».

Там, нагорі, вони усміхаються одне до одного. Вона стоїть у куточку. Він зняв капелюха й пальто, бере в неї з рук теку з нотами й шапочку. Потім дівчина підбігає до дверей і гасить світло. «Але сьогодні недовго, у мене обмаль часу, скоро маю бігти додому, я не буду роздягатися, ви мені не зробите боляче?»

Франц Біберкопф сів разом зі своїм приятелем Меком за стіл, де вже сидів цілий гурт галасливих чоловіків, і став чекати, коли почнеться захід. Мек узявся пояснювати: «Допомоги як безробітній ти не отримуєш, на фабриці не працюєш, для земляних робіт тепер захолодно. Найкраще — це торгівля. В Берліні або у провінції. Сам вибирай. З того можна жити». Кельнер вигукнув: «Попригинайте голови, обережно!» Вони взялися до свого пива. Та цієї миті згори над ними почулися кроки, управитель пан Вюншель з другого поверху побіг викликати швидку допомогу, його дружина зомліла. А Мек провадив далі: «Поглянь на цих людей! Як вони виглядають! Хіба вони голодні? Та це пристойні люди, не бути мені Ґотлібом». — «Ґотлібе, ти мене знаєш, щодо порядности не треба зі мною жартувати. Скажи, поклавши руку на серце, це чесна робота чи ні?» — «Ти просто подивися на людей, я й казати нічого не буду. Люди вищого ґатунку, тільки поглянь». — «Це має бути солідна справа, головне — щоб справа була солідна!» — «Та що може бути солідніше? Підтяжки, панчохи, шкарпети, фартушки чи, скажімо, хустки. Вигідно закупиш — і буде тоді прибуток!»

З трибуни якийсь горбань розповідав про Франкфуртський[31] ярмарок. Якнайрішуче слід застерегти інші міста брати в ньому участь. Ярмарок проводиться в кепському місці. Особливо ряди з гончарними виробами. «Пані й панове, шановні колеги! Той, хто минулої неділі відвідав гончарний ринок у Франкфурті, погодиться зі мною, що то було чистісіньке знущання з відвідувачів». Ґотліб підштовхнув Франца: «То він про Франкфуртський ярмарок, ти ж туди все одно не їдеш!» — «Не зашкодить послухати, то добрий хлоп, знає, чого хоче». — «Хто побував на Маґацинплац у Франкфурті, той більше туди не поткнеться. Це так само зрозуміло, як «амінь» у церкві. Один бруд, одне болото. Далі я хотів би наголосити, що франкфуртський магістрат затягнув час і опам'ятався за три дні до відкриття. А потім заявив, що виділяє для нас Маґацинплац, а не Ринкову площу, як то було завжди. А чому? Бо, бачте-но, шановні колеги, на Ринковій площі проводиться щотижневий базар, і коли ще й ми там розташуємося, то станеться транспортний колапс. Просто нечувано з боку франкфуртського магістрату, просто як ляпас. І таке видавати за причину? Чотири рази на тиждень базар, а женуть чомусь нас. А чому не зеленяра або молочницю? Чому Франкфурт не може побудувати критого ринку? Чому, я вас запитую? До речі, й з торговцями фруктами, овочами та іншими продуктами магістрат поводиться не краще, ніж із нами. Ми всі потерпаємо від нехлюйства магістрату. Та менше з тим. Виторг на Маґацинплац був малий, справжня мізерія, не варто було й братися. В сльоту і дощ ніхто туди не йшов. Наші колеги, які туди їздили, в більшості випадків не виручили навіть на зворотну дорогу. А ціни на залізничні квитки, а плата за торгове місце, за простій, за підвезення товару? Окрім того я хочу особливо привернути увагу всіх присутніх до ще однієї обставини: стан громадських вбиралень у Франкфурті годі описати. Хто там побував, той може такого розказати, що вам стане зле. Такі гігієнічні умови не гідні великого міста, громадськість мусить рішуче засудити цю ганьбу. Такі умови відлякують від Франкфурта гостей міста, ще й шкодять комерсантам. І, нарешті, самі торгові ряди стоять так тісно, ніби оселедці в діжці».

Після дискусії, в ході якої дісталося також правлінню за його бездіяльність, було одноголосно прийнято таку резолюцію:

«Учасники ярмарку вважають перенесення ярмарку на Маґацинплац публічною образою. Виторг внаслідок цього порівняно з ярмарками минулих років значно знизився. Маґацинплац цілковито непридатна для проведення на ній ярмарків, оскільки не може вмістити всіх відвідувачів; із санітарного погляду ця площа є справжнісінькою ганьбою для міста Франкфурт-на-Одері; крім того, у разі пожежі продавці загинули б разом зі своїм товаром. Присутні вимагають від магістрату перенесення ярмарку назад на Ринкову площу й вважають, що в цьому єдина гарантія подальшого існування ярмарку. Водночас присутні звертаються з нагальною вимогою знизити орендну плату за торгові приміщення, оскільки за умов, що склалися, вони жодним чином не спроможні виконувати взяті на себе зобов'язання й будуть змушені звертатися до соціальних служб міста, що стане додатковим тягарем для міста».

Біберкопфа нестримно тягло до оратора. «Слухай, Меку, оце так промовець! Він ніби створений для широкого світу!» — «Піди побалакай з ним, може й тобі щось перепаде». — «Хтозна, Ґотлібе! Пам'ятаєш, як мене євреї витягли з халепи? Я ж тоді ходив по дворах і співав «Варту на Райні», так у мене тоді в голові помакітрилося. А євреї мене витягли на світ божий, нарозказували мені всіляких історій. Слова часом добре діють, Ґотлібе, головне — що то за слова». — «А, ти маєш на увазі ту історію про поляка, про Штефана? Франце, та в тебе, здається, ще й досі не всі дома». Той здвигнув плечима: «Всі дома чи не всі — то таке. А от що б ти робив на моєму місці? А отой тип на трибуні, той горбань справді хоч куди, їй-бо, просто клас!» — «Ну, клас, то й клас! Ти краще про діло не забувай, Франце!» — «Не хвилюйся, не забуду, все у свій час. Я ж не відмовляюся від діла!»

Він проштовхався крізь натовп до горбаня й поштиво звернувся до нього. «Чого вам?» — «Та хочу вас про дещо поспитати». — «Перепрошую, дискусію вже завершено. Годі вже, набалакалися під саму зав'язку. — Горбань був людиною жовчною. — А чого вам, власне, треба?» — «Та я… Тут багато говорили про Франкфуртський ярмарок, і ви розкритикували їх упень, пречудово… Просто я хотів висловити вам своє захоплення. Повністю поділяю вашу позицію». — «Дуже приємно, колего! З ким маю честь?» — «Франц Біберкопф! Любо було поглянути, як ви розібралися з тими франкфуртцями й дали їм доброго чосу». — «Ви маєте на увазі магістрат?» — «Чудово! Добряче дісталося їм на горіхи! Вони тепер і пискнути не посміють. Більше вони не наважаться на таке». Коротун згріб свої папери й спустився з трибуни в накурену залу: «Як мило, шановний колего, як мило з вашого боку!» А Франц сяяв і продовжував розшаркуватися. «То про що ви хотіли запитати? Ви член нашої спілки?» — «На жаль, я ще не вступив». — «Ну, це можна відразу влаштувати. Ходімо до нашого столу». І ось Франц уже за столом серед розпашілих і захмелілих членів правління, перехилив чарчину, знайомиться, а ось йому вже й посвідку дали. Членські внески він пообіцявся заплатити першого числа й розпрощався з усіма за руку.

Ще здалеку він почав вимахувати перед Меком отим папірцем: «Я став членом, ось так! Членом берлінського відділення спілки. Ось диви, читай: «Берлінське відділення загальнонімецької спілки торговців-яточників Німеччини. Клас, правда?!» — «Так ти тепер торговець-яточник текстильних товарів? Відколи це, Франце? І які це в тебе такі текстильні товари?» — «Та хіба я щось казав про текстильні товари? Я говорив про панчохи й фартушки. А він мені все торочив про текстильні товари. Та хай уже буде. Мені байдуже. А платити внески тільки першого». — «Ну ти даєш! А якщо ти ходитимеш з порцеляновими тарілками або кухонними відрами, або, приміром, торгуватимеш худобою, як оці панове? От скажіть, прошу пана, що воно за дурниця, чоловік бере членський квиток на текстильні товари, а сам, можливо, займеться худобою?» — «Великою рогатою худобою — я б не радив. Дурне діло. Краще візьміться за дрібну». — «Та він ще взагалі ні за що не взявся. Це факт. Він просто тут сидить й тільки думає. Скажіть йому: давай, Франце, йди торгуй мишоловками або гіпсовими фігурками, він і піде». — «І піду, якщо треба буде. Ґотлібе, якщо з цього можна жити, чому ні? Правда, з мишоловками не буде діла, з магазинами господарських товарів не позмагаєшся, вони ж отруту на пацюків продають. А ось гіпсові фігурки — чом би не торгувати нами по різних містечках?» — «Погляньте на нього, бере посвідку на фартушки, а сам торгує фігурками». — «Та ні, Ґотлібе, все не так, панове, і чого ти постійно перекручуєш? До кожної справи треба знайти належний підхід і подати у правильному світлі, як отой коротун говорив про Франкфурт, а ти, насправді, не слухав». — «А на дідька мені той Франкфурт? І ось цим панам він також ні до чого». — «Ну гаразд, Ґотлібе, гаразд, панове, хіба я щось комусь кажу? А я що, я людина маленька, але я уважно слухав і маю сказати: то було дуже цікаво, як він усе це висвітлював, які яскраві факти наводив, а йому ж говорити нелегко, голос має тихий, певно, має проблеми з легенями. Все виклав до ладу, а потім і резолюцію, кожен пункт — чітко і ясно, просто краса, й навіть про брудні вбиральні не забув. От голова! А от я був якось зустрівся з двома євреями, ти знаєш, Ґотлібе! Треба сказати, панове, тоді мені кепсько було, ну а ці два євреї взялися розповідати мені історію, й мене попустило. Ось так заговорили до мене, порядні були люди, навіть не знали мене зовсім, а взяли, привели до себе й розповіли мені про одного поляка чи як там його, ну так, просто історія, а таки дуже добра, дуже повчальна, дуже мені допомогла в тодішньому моєму становищі. Думаю, правда, що й коньяк допоміг би. Але хто його зна? Після того я знову став на ноги». Один із торговців худобою все пускав сигаретний дим та шкірився: «То вас, напевне, перед тим добрячою каменюкою огріли?» — «Що за жарти, панове? Хоча ви праві. Ще й як огріли. Таке і з вами може трапитись, і вас можуть так огріти, що ви рідну маму забудете. З кожним може статись. А що тоді робити, коли аж коліна трясуться? Ви, напевне, також би по вулицях бігали — Бруненнштрасе, Розентальська брама, Алекс… Таке буває, а ще буває, що навіть назви вулиць розібрати не можете. Мені тоді помогли розумні люди, поговорили, розповіли мені дещо, люди, що мають лій у голові, тож знайте: нема чого сподіватися на коньяк, чи на гроші, чи на якісь там копійчані членські внески. Головне — щоб голова була на плечах і до голови прислухатися, щоб людина знала, що навколо неї діється, щоб її відразу не збили з ніг. Ось такі справи, панове. Так я це сприймаю».

«У такому разі, пане, чи пак, колего, вип'ємо за нашу спілку». — «За спілку! Будьмо, панове, твоє здоров'я, Ґотлібе!» А той аж заходився від сміху: «Ну ти даєш, послухай, а з яких коштів ти сплатиш оті внески першого числа?» — «Ну, молодий колего, раз у вашій кишені є членський квиток і ви тепер член нашої спілки, то нехай спілка подбає про те, щоб ви могли достатньо заробляти». Скототорговці реготали заодно з Ґотлібом. «То поїдьте зі своїм папірцем до Майнінґена, — сказав один з них, — там якраз наступного тижня буде ярмарок. Я стану в правому ряду, а ви навпроти — в лівому, подивимося, як у вас підуть справи. Альберте, ти лише уяви собі, цей член спілки стоїть за прилавком! У мене під вухом горланять: віденські сосиски, справжні майнінґенські пряники, а він кричить навпроти: сюди, сюди! Вперше у нас член спілки, велика сенсація Майнінґенського ярмарку! Люди валитимуть юрбами, еге? Якове, Якове, віслюча голово!» Вони у захваті загрюкали по столу, Біберкопф і собі. Потім він обережно запхав свого папірця у нагрудну кишеню: «Що ж, зібрався в дорогу — купуй черевики. Я ж зовсім не казав, що зразу візьмуся за великі ґешефти. Але голову на плечах я таки маю!» Всі підвелися.

На вулиці Мек устряг з обома скототорговцями в гарячу дискусію. Обоє торговців відстоювали свій погляд у судовій справі, в якій один із них був відповідачем. Він торгував худобою у Бранденбурзі, тоді як патент на торгівлю мав лише для Берліна. В якомусь-то селі його зустрів конкурент і доніс жандармові. Але тут обидва торговці, які їздили разом, придумали один виверт: відповідач мав заявити в суді, що просто супроводжував іншого і все робив за його дорученням.

Скототорговці гарячкували: «Та де там, ми платити не будемо, їй-богу. Він під присягою скаже, що просто мене супроводжував, і що так уже бувало часто, й що ми обоє можемо присягнути, й на тому кінець».

Тут Мекові урвався терпець, і він міцно схопив обох скототорговців за вилоги пальта: «Та ви що, вже геть із глузду з'їхали, може ви звідти, де самі йолопи живуть? І ви ще будете присягатися в такій дурнуватій справі, отому бевзю на втіху, щоб він вас таки підставив на повну котушку? Та тут у газету треба написати про те, що суд розглядає такі справи, це цілковите неподобство, всі ці пани з моноклями. Але тепер ми самі собі судді».

А другий скототорговець гнув своєї: «Ну й присягну, а чому ні? А що, нам платити видатки в трьох інстанціях, а той бевзь тільки посміюється? Заздрісний дурень! У мене він вилетить через комин, і бувай!»

Мек аж ляснув себе по лобі: «Ех ти, німецький Міхелю[32], сидіти тобі в багні, саме там тобі й місце».

Вони розпрощалися зі скототорговцями, Франц узяв Мека попід руку, й вони довго вешталися по Брунненштрасе. Мек обурювався скототорговцями: «Ну й субчики! Від таких і нам халепа. Всьому народу, всім від того халепа». — «Та що ти таке кажеш, Ґотлібе?» — «Та вони просто тюхтії, замість того щоб суду кулаком пригрозити, тюхтії, та всі вони такі, торговці, робітники, всі одним миром мазані».

Раптом Мек зупинився й загородив Францові дорогу: «Франце, послухай, нам треба з тобою поговорити. Бо інакше нам з тобою не по дорозі. У жодному разі!» — «Ну, кажи!» — «Франце, я маю знати, що ти за один. Подивися мені в очі. Скажи мені щиро, по правді, адже ти скуштував життя там, у Теґелі, ти знаєш, що таке право й справедливість. Тож право має залишатися правом». — «Саме так, Ґотлібе!» — «Тоді, Франце, поклавши руку на серце, скажи мені: що вони там з тобою зробили?» — «Можеш не турбуватися. Повір мені: усім норовливим там швидко роги обламують. У нас усі читали книжки й вивчали стенографію, а ще у шахи грали, і я також». — «То ти ще й у шахи граєш?» — «Не хвилюйся, Ґотлібе, ми ще зіграємо з тобою у скат[33]. Ну от, сидиш собі там, багато звивин для думання в тебе немає, у нас, вантажників, усе більше у м'язи йде та в кістки, та одного чудового дня кажеш сам до себе: хай воно сказиться, подалі від людей, не варто на них сподіватися, краще йти своєю дорогою! Геть від людей! Ну скажи, Ґотлібе, що нам від тих судів, поліції, політики? Був там у нас один комуніст, грубший за мене, він 1919 року брав участь у повстанні[34] в Берліні. Тоді його, на щастя, не схопили, а згодом він став розумнішим, познайомився з однією вдовицею й узявся до торгівлі. Такий от спритник!» — «А як же він до вас потрапив?» — «Та вплутався у темні справи. Ми там завжди трималися разом, і той, хто доносив, одержував добрячу прочуханку. Але все-таки краще з іншими не мати справ. То ж самогубство. Постійно їм попускати. Треба залишатися порядним і бути сам по собі. Ось що я думаю». — «Он воно що, — промовив Мек і холодно поглянув на нього. — То хай усі котяться під три чорти? Це тюхтійство. Від того ми всі пропадемо». — «Та хай собі забираються, то не мій клопіт». — «Франце, ти просто тюхтій, скажу тобі прямо. Дивися, а то в халепу вскочиш, Франце».

Франц Біберкопф простує по Інваліденштрасе, а з ним його нова подружка, полячка Ліна. На розі Шосештрасе є газетний кіоск у підворітні, там увесь час товпляться люди, перемовляються між собою. «Так, тут не затримуватися». — «То що, вже й картинки не можна подивитися?» — «Ви купіть, а потім дивіться. Не закривайте проходу!» — «Що за йолоп!»

Рекламний додаток про подорожі. Коли в наших північних краях настає неприємна холодна пора, що триває від зимових днів з іскристим снігом і до перших травневих квітів, нас — як і наших предків тисячі років тому — охоплює непереборний потяг вирушити до сонячного півдня, на той бік Альп, до Італії. Щасливий той, хто може віддатися цьому потягу до мандрів. «Не варто дратуватися через людей, ви лише погляньте, як вони озвіріли: у вагоні міської залізниці якийсь хлоп кидається на молоду пані та б'є її ледь не до смерти за якісь нещасні п'ятдесят марок». — «За п'ятдесят марок і я побив би!» — «Що?!» — «А ви знаєте, що таке для нас п'ятдесят марок, це купа грошей, велика купа! От коли зрозумієте, що таке п'ятдесят марок, тоді й поговоримо».

Фаталістична промова райхсканцлера Маркса[35]: Будучина, на моє переконання, визначена Господом, який для кожного народу накреслив його долю. Тож порівняно з цим усі людські справи залишаться лише дрібною часткою. Ми можемо тільки працювати відповідно до своїх переконань, щосили й без упину; тож я буду вірою й правдою служити нашій справі на посаді, яку займаю. Вельмишановні панове, на закінчення дозвольте побажати вам великих успіхів у вашій нелегкій та самовідданій праці на благо чудової Баварії. Хай щастить вам у всіх ваших починаннях! А як вже доведеться помирати, то про обід ти не забудь подбати. «Ну що, пане, вже все прочитали?» — «А що?» — «Може, вам газетку відчепити й поближче присунути? У мене тут був один добродій, то він стільця попросив, щоб читати зручніше було». — «Ви ж самі свої картинки розвішуєте, хіба не для того, щоб…» — «Для чого я картинки розвішую, то моя справа. Ви мені за кіоск не платите. А тих, хто на дурняк читає, мені тут не треба, ви тільки клієнтів відлякуєте».

Відвалив нарешті, краще пішов би та черевики почистив, напевне, ночує у «Пальмі»[36] на Фребельштрасе, диви, ще й на трамваї їздить. Точно без квитка, або може десь підібрав уже використаний. Чом би йому не спробувати? А як спіймають, скаже, що дійсний квиток загубив. Постійно ця наволоч тут товчеться, а он ще двоє сунуть. Наступного разу поставлю ґрати. Уже час снідати.

Тут підходить Франц Біберкопф, на голові капелюх, попід руку пухкенька полячка Ліна. «Ліно, рівняйсь, праворуч! У під'їзд кроком руш! Погода не для безробітних. Давай картинки подивимося. Гарні картинки, але тут надто вже продуває. Скажи, колего, як ідуть справи? Тут задубіти можна». — «А це вам не пункт обігріву!» — «Ліно, ти хотіла б стовбичити в такому кіоску?» — «Ой, ходімо, цей тип так неприємно вишкіряється». — «А що, фройляйн, багатьом би сподобалося, якби ви ось так тут стояли й продавали газети. Обслуговування ніжною ручкою».

Пориви вітру, газети на затискачах підлітають угору. «Колего, тобі треба тут іззовні парасольку прилаштувати». — «Це щоб ніхто нічого не бачив?» — «Ну, тоді зроби скляну вітрину». — «Та ходімо, Франце!» — «Зачекай секундочку. Ось тут чоловік годинами стоїть на вітрі, а його й досі не здуло. Не будь такою недоторкою, Ліно». — «Та я не тому, просто він так шкіриться». — «То в мене такий вираз обличчя, таки риси, фройляйн. Нічого тут не вдієш». — «Чуєш, Ліно, він постійно так вишкіряється, от бідака!»

Франц зсунув капелюха на потилицю, подивився газетяреві у вічі, пирхнув і розсміявся, не випускаючи Ліниної руки зі своєї. «Він тут ні до чого, Ліно. То в нього вроджене. Знаєш, колего, яка в тебе фізія, коли ти шкіришся? Ні, не так, як зараз, а як щойно. Знаєш, яке, Ліно? Так ніби він ссе материнську грудь, а молоко раптом скисло». — «Про мене такого не скажеш. Мене з пляшечки годували». — «Дурні жарти». — «Ні, колего, ти скажи, скільки на такій справі можна заробити?» — «Вам «Червоного прапора»? Дякую! Пропусти людину, колего! Обережно, прихиліть голову, ящик». — «Та тут цілий натовп».

Ліна потягла його за собою, вони покрокували Шосештрасе до Оранієнбурзької брами. — «Знаєш, таке мені підійде. Я швидко не мерзну. Але це нудне стояння в під'їзді…»

Через два дні потеплішало. Франц продав своє пальто, надяг теплу білизну, яка не знати звідки взялася в Ліни. Ось він стоїть на Розенталерплац перед магазином «Готовий одяг Фабіша, Фабіш і Ко», вишукана кравецька майстерня, пошив на замовлення, добротна робота, низькі ціни — то ознаки наших товарів. Франц закликає купувати затискачі для краваток: «І чого це на заході Берліна пани носять метелика, а пролетарій не носить? Панове, прошу ближче, фройляйн, ви також, разом із вашим чоловіком, підліткам вхід не заборонено, для підлітків ті самі ціни, не дорожче. Чому ж пролетарій не носить краватку? Бо він її пов'язати не вміє. Тож він змушений купувати затискач для краваток, коли ж він його купив, то бачить, що той поганий, і краватку з ним не зав'яжеш. Це шахрайство, від цього народ стає озлобленіший, це вкидає Німеччину в ще більшу нужду, а воно й так невесело ведеться. Чому ж, наприклад, не беруть великі затискачі для краваток? Бо нікому не має охоти прив'язувати до шиї совок для сміття! Такого не захоче ні чоловік, ні жінка, такого не захоче й немовля, хоч воно не здатне відповісти. З цього не слід сміятися, панове, не смійтеся, адже ми не знаємо, що там діється в милій, маленькій дитячій голівці. О божечки, мила голівонька, його мила голівка й волоссячко, немає нічого милішого, але платити аліменти — то вже не смішно, то може довести до біди. Купіть собі такі краватки у Тіца або у Вертгайма, а не хочете в євреїв купувати, то можна й деінде. От я — арієць».

Він піднімає капелюха — руде волосся, червоні відстовбурчені вуха, веселі бичачі очі. «Великі універмаги не потребують моєї реклами, вони й без мене проживуть. Купіть собі таку краватку, як оце в мене, але подумайте, як будете її зав'язувати.

Панове, хто має сьогодні достатньо часу зранку зав'язувати краватку? Хіба не краще дозволити собі кілька додаткових хвилин сну, адже нам доводиться багато працювати, а заробляємо ми небагато. А ось такий затискач для краватки покращить ваш сон. Він — конкуренція для аптек, адже хто його купить, той не потребуватиме снодійних пігулок чи сиропів, зовсім нічого. Засинаєш одразу, як немовля на материнській груді, адже знаєш: завтра не треба квапитися; те, що тобі потрібно, вже готове й лежить на комоді, треба лише заправити за комір. Ви ж витрачаєте гроші на всілякі дурниці. Ось минулого року ходили дивитися на тих дурисвітів у «Крокодилі»[37], пригадуєте, перед дверима продавали гарячі сосиски, а всередині лежав Жоллі[38] у скляній труні, в нього на обличчі була щетина, як капуста квашена. Це всі бачили, — та підійдіть ближче, щоб мені не надривати горло, мій голос не застрахований, я ще й першого внеску не зробив, — отож ви бачили, як Жоллі лежав у скляній домовині. А як йому потайки шоколад підсовували, цього ви не бачили. А в мене ви одержите правдивий товар, це не целулоїд, це вальцьована ґума, двадцять пфеніґів за штуку, за три — п'ятдесят.

Зійдіть з дороги, молодий чоловіче, а то вас ще авто задавить, а хто прибиратиме всю ту бридоту? Зараз я вам поясню, як зав'язувати краватку, вам не треба нічого вбивати в голову дерев'яним молотком. Ви людина кмітлива, і так зрозумієте. Отже, з одного боку ви забираєте десь сантиметрів із тридцять-тридцять п'ять, потім складаєте краватку, але тільки не ось так, а то у вас буде не вузол, а роздушена на стіні блощиця, так би мовити, здобич на шпалерах, поважні пани так не носять. Отже, склали, а потім берете мій апарат. Треба економити час. Час — то гроші. Романтики тепер немає, і вона ніколи не повернеться, нічого вже не вдієш. Ви ж не будете щодня навколо шиї намотувати зашморг, вам потрібен готовий вишуканий вузол. Ось подивіться, це буде для вас різдвяним подарунком, якраз на ваш смак, пане, вам на радість. Якщо за планом Доуса[39] вам ще щось залишили, то хіба вашу голову під капелюхом, а хто має голову на плечах, той зрозуміє: це саме для мене, купую й понесу додому собі на втіху.

Панове, всім нам потрібна розрада, всім до одного, й коли ми дурні, то шукаємо її у кнайпі, але розумний так не вчинить, він побереже свого гаманця, бо сьогодні корчмарі поять такою гидкою горілкою, що аж з душі верне, а добра — дорога. Тож беріть оцей апарат, пропустіть ось тут краватку вузьким кінцем, ви можете взяти й ширший кінець, але не ширший, ніж шнурки на черевиках у голубих, коли вони виходять на прогулянку. Ось тут пропускаєте кінець, а тут витягаєте. Справжній німець купує лише справжні товари, такі, як у мене!»

[31] Йдеться про Франкфурт-на-Одері.

[32] Німецький Міхель — пародійна національна персоніфікація німців, що втілює селянську добродушність і простакуватість. Виникла в XVI столітті. На карикатурах Німецького Міхеля зображали переважно в нічному ковпаку або у ковпаку з китицею.

[33] Скат — картярська гра, досі поширена в Німеччині.

[34] Йдеться про Спартаківське повстання в січні 1919 року в Берліні, що було реакцією комуністичних угруповань на нову конституцію, прийняту після Листопадової революції 1918 року. Деблін був очевидцем цих заворушень, під час яких загинула його сестра Мета.

[35] Деблін посилається тут на полемічну статтю з газети «Народний спостерігач» за 19 листопада 1927 року.

[36] «Пальма» — велика нічліжка для бездомних, заснована в Берліні 1886 року. Була розташована в районі Берлін-Пренцлауер Берґ. Тут у сорока загальних спальнях могли переночувати до 5000 осіб. Зараз тут лікарня «Вівантес».

[37] «Крокодил» — одна з берлінських кнайп.

[38] Жоллі — так званий берлінський «митець голоду», якого судили за шахрайство.

[39] Чарльз Гейтс Доус (1865–1951) — американський банкір, політик, лауреат Нобелівської премії миру (1925). Після Першої світової війни комісія з ним на чолі розробляла репараційний план для Німеччини.