Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він здригнувся, ковтнув слину. Наступив собі на ногу. Потім розбігся й ускочив у трамвай. Всередину, до людей. Уперед! Спершу здавалося, ніби ти в дантиста, який вхопив обценьками корінь зуба й тягне, біль наростає, голова ось-ось лусне. Він обернувся на червоний мур, але трамвай з ним усередині мчав по рейках геть, тож тільки голова ще була обернута до в'язниці. Вагон завернув за ріг, вид заступили дерева й будинки. З'явилися вулиці, на яких вирувало життя, Зеештрасе, люди входили й виходили. У нього всередині звучав німий крик відчаю: Бережись, бережись! Зараз почнеться! Кінчик його носа замерз, над вухом щось дзвеніло. «Дванадцята година. «Полуденна газета», «Бе Цет»[2], «Нова ілюстрована», новий випуск «Функштунде», кондуктор питає, чи ще хтось підсів на попередній зупинці». Поліцейські патрулі тепер у синіх одностроях. Він вийшов з трамвая, пірнув у натовп, та ніхто не звертав на нього уваги. Що таке? Та нічого! Ану стій рівно, голодний підсвинку, опануй себе, а то понюхаєш кулака! Товчія, яка товчія! Все в такому русі! Мій кумпол геть порожній, усі мізки висхли. Що то за веремія! Крамниці взуттєві, головних уборів, а тут електричні лампочки, алкогольні напої. Так, людям таки потрібне взуття, раз їм доводиться стільки бігати, а в нас також була шевська майстерня, ми просто нагадуємо! Сотні сяючих вітрин, хай собі виблискують, вони ж тобі не заважають, можеш порозбивати, якщо треба буде, що з ними такого, просто вимиті до блиску. На Розенталерплац[3] позривали бруківку, разом з іншими він ішов дерев'яним настилом. Коли змішатися з натовпом, тоді все минається, тоді вже, братику, нічого не помічаєш. У вітринах стояли манекени, вбрані у костюми, плащі, в спідниці, панчохи і туфлі. На вулиці все у русі, та зсередини — порожньо! Там не було життя! Веселі обличчя, сміх, чекають на переході навпроти Ашинґера[4], по двоє, по троє, курять сигарети, гортають газети. І все це ніби завмерло, як ліхтарні стовпи, й усе більше ціпеніло. Люди були одним цілим разом з будинками, все було білим, дерев'яним.

Його охопив переляк, коли він ішов по Розенталерштрасе й побачив у невеличкій кнайпі чоловіка й жінку, що сиділи близько до вікна: вони заливали собі в горлянки пиво з півлітрових кухлів, а що такого, просто пили собі, вони тримали по виделці й запихали ними до рота шматки м'яса, потім витягали виделки з рота, й крови не було. О, моє тіло зсудомилося, годі з цим упоратись, куди мені податися? А відповідь була: покарання!

Він не міг вернутись назад, він так далеко заїхав трамваєм, його випустили з тюрми, й він мусив бути тут, і навіть ще далі.

Я й сам знаю, зітхав він про себе, що мушу бути тут і що мене випустили з тюрми. Мусили мене випустити, покарання закінчилося, все має свій порядок, бюрократ виконує свої обов'язки. Та я вже йду, але дуже не хочеться, їй-богу, просто не можу.

Він простував Розенталерштрасе попри універсальний магазин Тіца[5], потім звернув праворуч на вузьку Софієнштрасе. Він гадав, що ця вулиця темніша, а де темніше, там краще. Ув'язнених утримують в ізоляторі[6], в одиночній камері та в загальній камері. У разі тримання в ізоляторі в ув'язненого денні й нічні прогулянки скасовуються, він утримується окремо від інших ув'язнених. У разі тримання в одиночній камері ув'язнений перебуває в окремій камері, проте під час прогулянок, занять та богослужінь перебуває разом з іншими ув'язненими. Трамвайні вагони далі гуркотіли й дзеленчали, безупинно мерехтіли фасад за фасадом. І дахи над будинками, вони ніби висіли над ними, його погляд блукав верхами: тільки б дахи не посповзали, та будинки стояли рівненько. Куди ж мені, бідолашному, податися, він брів уздовж суцільної стіни будинків, вона не кінчалась. Який же я телепень, хіба ж тут не можна якось пробитися, п'ять хвилин, потім десять хвилин, перехилити чарчину коньяку й трохи посидіти. За спеціальним сигналом дзвінка ув'язнені мають стати до роботи. Роботу можна перервати лише на час, визначений для прийому їжі, прогулянок і занять. Під час прогулянок ув'язнені повинні тримати руки витягнутими й вимахувати ними вперед і назад.

Перед ним був будинок, він відірвав погляд від бруківки, штовхнув двері, з його грудей вирвалося хрипке й сумовите: ох-ох! Він схрестив руки, так, мій любий, тут ти не замерзнеш. Прочинилися двері з двору, попри нього хтось прочовгав і став за спиною. Він закректав, кректати було приємно. Коли він уперше був у одиночній камері, то завжди так кректав й при цьому радів, що чує свій голос, адже коли щось чуєш, то це ще не кінець. У камерах багато хто кректав, одні на початку, інші згодом, коли почувалися самотньо. От і починали кректати, то було щось людське, це їх утішало. Отак стояв він у під'їзді будинку, де не було чути жахливого лементу з вулиці, не було тих навіжених будинків.

Випнувши губи й стиснувши кулаки в кишенях, він закректав, щоб підбадьорити себе. Його плечі під жовтим плащем зіщулилися, так ніби він шукав захисту.

Незнайомець зупинився поряд зі звільненим в'язнем, окинув його поглядом і запитав: «З вами щось негаразд, вам зле, може, щось болить?» Той нарешті помітив чужинця й припинив кректати. «Вам недобре? Ви мешкаєте в цьому будинку?» То був єврей з рудою борідкою, маленький чоловічок у плащі, в чорному оксамитовому капелюсі та з ціпком у руці. «Нє, я тут не живу». Йому треба забратися звідси, хоча у дворі було непогано. І знову тягнеться вулиця, фасади будинків, вітрини, поквапні постаті в штанях чи світлих панчохах, усі такі швидкі, меткі, щомиті вигулькує хтось новий. Та він таки був рішучий, тож ізнову зайшов у якийсь двір, але там якраз відчиняли ворота, щоб випустити вантажівку. Тоді скоріше до сусіднього будинку, у вузький прохід поряд зі сходами! Тут жодна вантажівка не проїде. Він міцно вчепився за стовпчик перил. Вчепився в нього й цієї миті збагнув, що хоче уникнути покарання [О, Франце, що тут поробиш? Нічого в тебе не вийде], він обов'язково це зробить, тепер він уже знав, де шукати вихід. І тихенько знову взявся за свою музику, закректав і забурчав: ніколи більше не вийду на вулицю. Рудий єврей знову за ним, але спершу не помітив його біля перил. Тільки почув, як хтось мугикає. «Послухайте, що ви тут робите? Вам недобре?» Він відірвався від перил, вийшов у двір. Коли взявся за ворітницю, то побачив, що це був той самий єврей із сусідського будинку. «Дайте мені спокій! Чого причепилися до людини?» — «Та, ні, нічого. Ви так крекчете й стогнете, хіба не можна спитати, що з вами таке?» А крізь прочинені ворота — навпроти знову нудні будинки, кудись біжать люди, сповзають дахи. Колишній в'язень прочинив двері у двір, а єврей йому навздогін: «Ну-ну, що такого? Нічого страшного немає. Не пропадете. Берлін великий. Там, де живуть тисячі, ще один якось проживе».

То був глибокий, похмурий двір. Він зупинився біля сміттєвого бака. Раптом він голосно заспівав; спів залунав по стінах. Він зняв капелюха, ніби катеринник. Звук відбивався від стін. То було гарно! Його голос звучав у власних вухах. Він співав на все горло, у в'язниці так співати заборонялося. І що це він співав, що відлунювало від стін? «Неначе грім той клич звучить…»[7] По-військовому впевнено й чітко. А потім «Ювіваллераллера» — приспів з іншої. Ніхто не звертав на нього уваги. Біля воріт на нього чекав єврей: «Ви гарно співали. Ви справді гарно співали. З вашим голосом ви можете заробити купу золота». Єврей вийшов за ним на вулицю, взяв попід руку й потяг кудись, завівши безкінечну розмову, аж поки вони не завернули на Ґорманнштрасе — єврей та кремезний, здоровий хлоп у літньому плащі, який так міцно стис губи, ніби ледь стримувався, щоб не виблювати жовчю.

Той єврей завів його у якусь кімнату, де горіла чавунна пічка, й посадив на канапу: «Ось ми й прийшли. Сідайте собі спокійно. Капелюха можете зняти, а можете й не знімати, як бажаєте. Я зараз погукаю когось, хто вам сподобається. Взагалі я тут не живу. Я тут також гість, як і ви. Ну, і як то буває, один гість приводить іншого, коли в хаті тепло».

Колишній в'язень залишився сам. Неначе грім той клич звучить, як дзвін мечів, прибій шумить. Він їхав трамваєм, визирав у віконце, червоні стіни в'язниці проглядали крізь дерева, падало барвисте осіннє листя. Червоні стіни все ще стояли у нього перед очима, він розглядав їх сидячи на канапі, розглядав, не відриваючись. То велике щастя — жити в цих стінах, знаєш, як починається день і як він минає. [Франце, ти ж не збираєшся далі ховатись, ти вже ховався чотири роки, ану сміливіше, роззирнися довкола, колись треба покінчити з тим переховуванням.] Будь-який спів, свист, шум заборонений. За сигналом до підйому в'язні мусять негайно встати, заправити постіль, вмитися, причесатися, почистити вбрання і вдягнутися. Мило слід видавати у достатній кількості. Бом — б'є дзвін, підйом, бом — п'ять тридцять, бом — шість тридцять, відчиняють двері, бом, бом — на вихід, ранковий прийом їжі, робочий час, перерва, бом, бом, бом — полудень, гей, чого скривився, тут не пообжираєшся, заспівачі, вийти вперед, співанка о п'ятій сорок, дозвольте доповісти, я захрип, шоста година — камери зачиняються, добрий вечір, відбули ще один день. Жити в цих стінах — то велике щастя, мені добряче вліпили, майже як за справжнє вбивство, але ж то було незумисне, просто тілесні ушкодження зі смертельними наслідками, не так уже й страшно, а зробили з мене великого злочинця, зарізяку, ледь не покидька.

Високий довговолосий старий єврей у чорній ярмулці, зсунутій набакир, давно вже сидів навпроти нього. У місті Сузи жив колись чоловік на ім'я Мордихай, і виховував він у себе вдома Естер, дочку свого дядька. А ця дівчина була хорошої постави та вродливого вигляду[8]. Старий відвів свій погляд від незнайомця і знов обернувся до рудого: «Де він узявся?» — «Та він бігав по будинках. А в одному дворі зупинився й заспівав». — «Заспівав?» — «Солдатських пісень». — «Замерз?» — «Напевне». Старий розглядав незнайомця. У перший день Пасхи покійника мають ховати лише неєвреї, на другий день можуть ховати й сини Ізраїлю. Так само слід чинити в обидва святкові дні Нового року[9]. А кому належить вчення де-Рабанан: Коли хтось їстиме від падла чистої птиці, той не оскверниться. Але оскверниться той, хто їстиме її нутрощі та воло?[10]

Довгою жовтою рукою старий намацав руку колишнього в'язня, що лежала поверх плаща: «Гей, ви, може ви хочете зняти плаща? Тут жарко. Ми старі люди, ми мерзнемо цілий рік, а для вас тут буде надто спекотно».

Він сидів на канапі й скоса дивився на свою руку, він ходив вулицями, зазираючи по дворах, адже він мав роздивитися, що робиться на світі білому. Раптом він захотів підвестися й піти геть, його очі шукали в тьмяному приміщенні двері. Але старий змусив його знову сісти на канапу: «Та залишайтеся тут, чого вам треба?» А йому треба було на вулицю. Проте старий тримав його за зап'ястя й тиснув, тиснув: «Ану погляньмо, хто з нас сильніший, ви чи я. Хіба ви не можете посидіти, коли я вас прошу?»

Старий аж прикрикнув: «Ви таки посидите тут. Ви таки послухаєте, що я вам скажу, юний друже. Опануйте себе, шибенику!»

А потім промовив до рудого, який схопив недавнього в'язня за плечі: «Йдіть собі, геть звідсіля! Хіба я вас гукав? Сам із ним розберуся».

Чого їм треба від нього? Він хотів на вулицю, спробував підвестися, та старий змусив його знову сісти. Тоді він крикнув: «Що це ви робите зі мною!» — «Давайте, вилайтесь, лайтеся від душі». — «Відпустіть мене. Я хочу піти!» — «Що, знову на вулицю, знову по дворах?» Тут старий підвівся зі стільця й нервово закрокував кімнатою: «Хай собі кричить скільки хоче. Хай собі робить що завгодно. Тільки не в мене. Відчини йому двері». — «А що таке? Можна подумати, що у вас ніколи не кричать».

«Не приводь мені в дім людей, які влаштовують крик. У доньки діти хворіють, лежать у задній кімнаті, мені свого галасу вистачає». — «О, яка прикрість, я ж не знав, вибачайте!» Рудий узяв його попід руку: «Ходімо, у ребе народу повен дім. Внуки похворіли. Ходімо далі». Але той уже не хотів іти. «Ходімо ж бо!» Довелося встати. Тут він зашепотів: «Не тягніть! Дайте мені тут трохи посидіти». — «Ви ж чули, в нього повен дім хворих». — «Ну дайте ж тут трохи посидіти!» Із сяючими очима старий роздивлявся чоловіка, який просив залишити його. І промовив Єремія: Вавилон лікувати, та його ж годі вилікувати. Покиньте його, і підемо кожен до краю свого. Меч на халдеїв і на мешканців Вавилону[11]. «Якщо він спокійно сидітиме, може залишитись, і ви з ним. А буде неспокійний, то хай собі йде». — «Гаразд, гаразд, ми не галасуватимемо. Я посиджу з ним, звіртеся на мене». Старий почовгав з кімнати, не зронивши і слова.

І ось недавній в'язень у жовтому літньому плащі знову сидів на канапі. Зітхаючи й хитаючи головою, рудий пройшовся кімнатою: «Ви вже не ображайтеся, що старий був таким суворим. Ви щойно приїхали?» — «Так, я приїхав… був…» Червоні мури, гарні мури, камери, він і зараз із сумом бачить їх перед собою. Він ніби прилип спиною до червоного муру; розумна людина будувала його, від нього не втечеш. Нараз він як лялька зісковзнув з канапи на килимок, падаючи, посунув стіл. «Що таке?» — скрикнув рудий. А той скорчився на килимку, капелюх викотився з рук, намагався пробити головою підлогу й стогнав: «У землю провалитися, глибоко в землю, туди, де темрява». Рудий потяг його за рукав. «Заради бога. Ви в чужих людей. А як старий зайде? Ану вставайте!» Але того годі було підняти, він тримався за килим і знову застогнав. «Та тихо, ради бога! Старий почує! Ми вже з вами якось розберемося». — «Мене звідсіля ніхто не виведе». Скоцюрбився, ніби кріт якийсь. А рудий, коли переконався, що не подужає його підняти, покрутив пейси, зачинив двері й рішуче всівся поряд на підлогу. Обхопивши руками коліна й, уп'явшись поглядом у ніжки стола, сказав: «Ну, хай уже буде. Сидіть собі спокійно. І я собі сяду. Хоч і не дуже зручно, але нехай. Не кажете, що з вами таке, то я сам вам щось розкажу». Колишній в'язень кректав, припавши головою до килима. [Чого це він стогне й крекче? Треба наважитися, треба обрати свій шлях, а ти, Франце, жодного й не знаєш! Старої халепи ти не хочеш, і в камері ти тільки те й робив, що стогнав та пробував десь сховатись, і зовсім не думав, зовсім не думав, Франце!] Рудий похмуро вів далі: «Не треба так перейматися собою. Треба й інших послухати. Хто вам сказав, що вам аж так кепсько? Бог нікому не дасть пропасти, але ж окрім вас є ще багато людей. Ви хіба не читали, кого взяв Ной у свій ковчег, свій корабель, коли настав світовий потоп? Кожної тварі по парі. Бог нікого з них не забув. Навіть про вошей на голові не забув. Усі були йому любі й дорогі». А той скімлив [скімлити можна задурно, скімлити може й хвора миша].

Рудий не заважав йому скімлити, він тер собі щоку: «На світі є багато чого, є про що розповісти, і в молоді роки, і на старість. Ось я розповім вам історію про Цанновича, Штефана Цанновича. Ви, напевне, такої ще не чули. А коли вас попустить, то можете сісти рівненько. Вам кров ударить у голову, а це недобре. Мій покійний батько багато чого нам розказував, він добряче наїздився по світу, як то часто в нас заведено, дожив до сімдесяти років, пережив нашу маму, багато про що він знав, розумний чоловік був. А нас було семеро голодних ротів, і коли не було що їсти, він оповідав нам різні історії. Ними не наситишся, але на якийсь час забуваєш про голод».

Глухий стогін на підлозі не вщухав. [Стогнати може й недужий верблюд.] «Отож, ми всі знаємо, що на світі не все лише золото, краса й купа харчів. Тож ким був той Цаннович, ким був його батько, ким були батьки? Злидні, як більшість із нас, крамарі, гендлярі, ті, що з усього роблять ґешефти. Старий Цаннович був родом з Албанії, а переїхав до Венеції. Він знав, чому слід їхати до Венеції. Одні переїздять з міста в село, а інші — з села до міста. У селі більше спокою, люди крутять у руках товар і не квапляться купувати, ви можете годинами розпинатись перед ними, і, якщо пощастить, то заробите кілька шелягів. У місті також важко, але люди тут більше купчаться, і всім бракує часу. Не купить один, продаси іншому. Волів тут не мають, їздять на прудких конях в екіпажах. У чомусь втрачаєш, а в чомусь виграєш. Старий Цаннович знав про це. Спершу він продав усе, що мав, а потім узявся за карти й почав з людьми грати. А чоловік він був не дуже чесний. Люди ж у місті не мають часу, їм кортить розважитись, а він зробив із того ґешефт. Розважав людей. А то коштувало їм добру копійку. То був такий аферист, шахрай, але голову мав на плечах. Із селянами йому було б сутужно, а тут жилось йому легше. Справи його пішли незлецько. Аж поки комусь здалося, що його обдурили. А старий Цаннович такого навіть не чекав. Почалася бійка, гукнули поліцію, і врешті старий Цаннович мусив разом з дітьми дати драла. Його шукали через суд Венеції, та старий вважав, що із судом йому нема про що говорити, вони мене все одно не зрозуміють, але зловити його вони теж не змогли. Він мав коней і гроші, тож знову облаштувався в Албанії, купив собі там маєтність, ціле село, а дітям дав добру освіту. А коли став зовсім старий, то мирно спочив у пошані. От таке було життя в старого Цанновича. Селяни оплакували його, а він їх терпіти не міг, увесь час згадував, як колись став перед ними зі своїм дріб'язком, перстениками, браслетами, кораловим намистом, а вони все крутили в руках, перебирали і врешті йшли геть, так нічого й не купивши.

Знаєте, коли батько — лише билинка, йому хочеться, щоб син став цілим деревом. Коли батько — камінь, то син має бути горою. Тож старий Цаннович сказав своїм синам: «Тут, в Албанії я був ніким, поки двадцять років носив крам по хатах, а чому? Бо моя голова була не там, де їй слід було бути. Я пошлю вас у високу школу, в Падую, беріть коней і екіпаж. А як закінчите навчання, згадайте мене, в кого разом з вашою матір'ю боліло за вас серце, хто ночував з вами в лісі, мовби якийсь вепр: то була моя власна вина. Селяни висушили мене, як неврожайний рік, і я занапастив би себе, якби не пішов у люди, а так я не пропав».

Рудий посміхався сам до себе, тряс головою й розгойдувався всім тілом. Вони так і сиділи на килимі: «Якщо хто сюди зайде, подумає, що ми якісь мишіґуваті, тут стоїть канапа, а ми повсідалися на підлозі. Та врешті, кому як подобається. Хай і на підлозі, якщо так забаглось. Отже, Цаннович-молодший, Штефан, прославився своїм красномовством, ще коли йому було двадцять років. Він умів крутитися, вмів подобатися, вмів бути ласкавим з жінками й поштивим з чоловіками. В Падуї аристократи вчилися в професорів, а він учився в аристократів. Усі його любили. А коли він повернувся додому, в Албанію, його тато ще був живий, він дуже зрадів синові, пишався ним і казав: «Ось погляньте на нього, це людина, створена для цілого світу, він не буде двадцять років торгувати з селюками, він випередив свого батька на двадцять років». А юнак загорнув свої шовкові рукави, труснув з чола свої гарні кучері, поцілував свого старого щасливого батька й відповів: «Але ж це ви, батьку, звільнили мене від цих двадцяти тяжких років». — «Хай ці роки будуть найкращими у твоєму житті!» — промовив батько, обійняв його й погладив по голові.

І справді, в молодого Цанновича все пішло як у казці, хоча ніякого чарівництва тут не було. Люди так і горнулися до нього. До кожного серця він знаходив свій ключик. Якось він подався в Чорногорію — як справжній кавалер, з кучером, кіньми й прислугою, батько не міг натішитися, дивлячись, який його син ставний: отак, батько — билинка, а син — гінке дерево, і в Чорногорії його приймали за графа або князя. Йому б ніхто й не повірив, якби він сказав: «Мого батька звати Цаннович, а живемо ми в селі Пастровичі, чим мій батько дуже пишається!» Ніхто б йому не повірив, адже він поводився та виглядав, як справжній аристократ з Падуї, та ще й був знайомий з усією тамтешньою знаттю. Штефан посміявся з цього й промовив: «Хай буде ваша воля!» І почав видавати себе за заможного поляка, за якого вони самі його й мали, назвався бароном Вартою, й усі від того тішилися, та і йому було приємно».

Колишній в'язень раптом різко сів навпочіпки й пильно поглянув на оповідача. Ще раз зиркнув і холодно кинув: «Мавпа!» На що рудий зневажливо відповів: «Що ж, буду мавпою. Отже, мавпи знають більше, ніж деякі люди». Колишнього в'язня ніби знову щось притисло до підлоги. [Маєш покаятися; зрозуміти, що з тобою відбулося і що тепер слід робити!]

«Тож я можу продовжити. В інших людей можна ще багато чого повчитися. Молодий Цаннович став на цей шлях, й ось що було далі. Я його вже не застав, та й мій батько його не застав, але не так і важко уявити, яким він був. Ось я вас хочу дещо поспитати, хоча ви щойно обізвали мене мавпою — а жодну божу твар на землі зневажати не годиться, вони годують нас і роблять нам багато приємного, лише згадайте про коней, собак, співочих птахів; а от мавп я знаю лише з ярмарок, вони сидять на ланцюгу і мають потішати людей, то зовсім не солодко, жодна людина не має такої долі. Так ось я вас, на жаль, на ім'я назвати не можу, бо ви мені свого імени не кажете, але все одно хочу запитати: от скажіть, як вдалося Цанновичам — що старому, що молодому — так високо піднятися? Думаєте, вони були якісь особливо тямуваті, сильно мудрі? Мудрих є доволі, та ті й у вісімдесят не досягли стільки, скільки Штефан у двадцять. Але головне для людини — її очі та ноги. Треба бачити світ і йти до нього.

Ось лишень послухайте, що зробив Штефан Цаннович, який бачив багато людей і знав, що їх не варто боятись. Адже вони самі прокладали йому шлях, навіть сліпий знайшов би дорогу. Ось що вони від нього хотіли: щоб він був бароном Вартою. Гаразд, отже, буду бароном Вартою, казав він. Згодом йому вже було цього замало, а може, і їм. Якщо вже барон, то чому б не більше? А в Албанії була колись одна знаменитість, той чоловік уже давно помер, але його шанують, народ завжди шанує своїх героїв. Звали того чоловіка Скандербеґ[12]. Якби міг, то Цаннович назвався б цим самим Скандербеґом. Але оскільки той Скандербеґ давно вже на тім світі, то Цаннович сказав, що він його нащадок, ходив із випнутими грудьми й назвався принцом Кастріоті Албанським, проголосив, що зробить Албанію знову великою та що його соратники тільки й чекають на нього. Йому дали грошей, щоб він міг жити так, як належить нащадку Скандербеґа. Адже для людей то була велика приємність. Вони ж ходять вечорами в театр і слухають там різні вигадки, приємні для слуху. За це вони й гроші платять. Тож чому не заплатити, щоб такі приємні речі траплялися зранку й пополудні, та ще й самим взяти участь у цьому спектаклі.

І знову чоловік у жовтому плащі підвівся з підлоги; його обличчя було похмуре й скривлене, він зиркнув згори на рудого, кахикнув і заговорив зміненим голосом:

«Гей ви, ви, добродію, ви що з дуба впали, га? Клепки бракує?» — «Клепки таки певно бракує. То я мавпа, то мишіґуватий». — «Ні, скажіть, якого біса ви тут сидите й верзете казна-що?» — «А хто вмостився на підлозі й вставати не хоче? Може, я? А канапа осьдечки! Ну нехай! Не подобається, я можу й помовчати».

Зайшлий чоловік обвів поглядом кімнату, простяг ноги й притулився спиною до канапи, впершись руками в килим. «Ну, тепер ви вже зручніше вмостилися». — «Може, нарешті облишити своє базікання?» — «Як вам завгодно. Я цю історію часто розповідаю, мені байдуже. Не хочете, то й не треба». Та після невеликої паузи прибулець знову обернувся до рудого й попрохав: «Ну докажіть уже свою історію до кінця». — «Отож-бо. Коли щось розповідати чи розмовляти один з одним, час збігає швидше. Я хотів лише відкрити вам очі. Отже, Штефан Цаннович, про якого йшла мова, нагріб стільки грошей, що з тими грішми міг поїхати до Німеччини. В Чорногорії його так і не вивели на чисту воду. Штефан Цаннович знав людей, та й собі ціну знав, і цього в нього варто повчитися! Він почувався невинним, як співоча пташка. І бачте, не боявся він людей: всі великі люди, які мали владу, всі найнеприступніші були його друзями: курфюрст саксонський, кронпринц прусський, який потім уславився в битвах — перед яким навіть австріячка, імператриця Терезія тремтіла на своєму троні. Але Цаннович ніколи перед ним не тремтів. А коли Штефану довелося побувати у Відні й натрапити на людей, які почали про нього всіляке винюхувати, то сама імператриця підняла свій перст і промовила: «Дайте хлопцеві спокій!»

[2] Бе Цет — скорочення від назви «Берлінська газета». Це видання досі існує в Берліні.

[3] Район Розенталерплац на північ від вокзалу Александерплац Деблін називав «темною, підозрілою місцевістю», оскільки там мешкали представники Берлінського «дна».

[4] Ашинґер — пивна кнайпа на Розенталерштрасе, один з чотирьох берлінських закладів родини Ашинґер.

[5] Універсальний магазин Тіца — насправді магазин Тіца був розташований на північному боці Александерплац, на розі Розенталерштрасе стояв магазин Вертгайма.

[6] Майже дослівна цитата з прусського тюремного статуту 1923 року, який був узятий за основу для статуту Теґельської в'язниці. В романі використовується багато цитат і парафраз із нього.

[7] Перший рядок патріотичної пісні Макса Шнекенбурґера «Варта на Райні» (1840). Ця пісня є одним із лейтмотивів роману.

[8] Книга Естер 2, 5–7.

[9] Припис із Вавилонського талмуду.

[10] З єврейських правил кошерного харчування, за Книгою Левит 11 та 17.

[11] Єремія 51, 9; 50, 8; 50, 35.

[12] Ґеорґ Кастріоті Скандербеґ (1405–1468) — національний герой Албанії, лідер антиосманського повстання.