Герой передмістя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А бігме, Боже! І тепер так, прошу пані: коли, скажімо, з небіжчика влізе в тваринку душа чесної людини, то ця тваринка теж буде добра, лагідна, пожиточна. Та коли в тварині закватирується душа такого горлоріза, як опир з Діссельдорфу, або наш Цибульський, що порізав наречену на сімдесят сім кавальців, то тоді така тварина стає гіршою від чорта! Розуміється, я досі кпив собі з отих вірувань, уважаючи їх за байки, аж тут, у вашій хаті, — так, пані Павлово, у вашій хаті! — я переконався, що це правда. Пані Павлово, є на світі тварини, що мають в собі злого духа!

— Ісусе Христе! — з острахом прошептала пані Павлова.

— Так, мають в собі чорта! — щораз більше запалювався мій неоцінений пан інструктор. — Пригадуєте собі тих вуличних котів, що їх позносив був до нас Адасько?.. Між ними був один такий чорний, осмолений, зі страшенно злющими сліпаками! Я певен, я голову свою даю за те, що цей котище мов у собі злого! І що більше: лихий дух перескочив з нього і вселився у ваших котів, пані Павлово! Так, тепер у ваших котах сидить чорт! Вони мають злого духа!

— Матінко Божа! — ледве прошептала пані Евдокія і машинально підняла руку, щоб перехреститися, але рука, немов відрубана, мертво впала на коліна.

— Я знаю, — викрикував пан Макс, — що ви не ймете мені віри! Але ж я маю докази на те, що говорю. Так! Ваші коти лякаються знаку святого Хреста і мають страх перед побожним співом!.. Ану, Михасю! — гукнув на мене, — перехрестися і заспівай: «Ой, хто, хто Миколая любить!»

Ну, мене не треба було два рази просити!

«Ой, хто, хто Миколая любить!

Ой, хто, хто Миколаю служить…»

Ефект був надзвичайний! Потрясаючий! Не вспів я проспівати другої строфки, як котусями пані Евдокії, що мирно та любенько грілися на сонечку, немов би дрож прошиб, якби пропасниця потрясла! Немов теє стадо безрог з біблійної притчи, що в нього з допусту Господнього вступили біси, котусі пані Евдокії, почувши мій побожний спів і пригадавши налигача, з пронизливим вереском зірвались з місця, закрутились, заметушились по кухні: Мацько притьмом видряпався на шафу, Міцька скочила на піч, Фіцька на мисник — грим! трах-тарах! — полетіло з брязкотом скло, посуд, настала неописана суматоха!

Гірким-глумливим присудом долі прийшлося коханим котусям рятувати себе тою самою дорогою, куди недавно спасались втечею розгромлені в лютому бою їхні чотириногі противники: помітивши вибиту у вікні шибку, котусі, не тямлячи себе з перестраху, якого нагнав їм святий Миколай, одне по одному повискакували надвір, а там — як пішли садками-городами, тільки за ними зашуміло…

В кухні щось задудніло, ніби звалився Шпрехерів хмародер на Марійську площу: не ахнувши, не писнувши, без одного слова, господиня наша, пані Евдокія, впала, обімлівши, на підлогу.

***

Від тієї події протекло багацько каламутної води в закопаній і зацементованій під Львовом річці Полтві… Так, ми обидва з моїм паном інструктором були тоді молоді, безжурні вітрогони, нам пусте буяло в головах. Ми щиро, до розпуку реготалися ще не раз із цього випадку, нам тоді і в голову не приходило і на думку не спадало, скільки жури, скільки важкої муки нагнали ми нашим жартом бідолашній пані Евдокії!

Тільки тепер я уявляю собі цілком, яку душевну трагедію пережила наша поштива пані господиня, яку жорстоку боротьбу мусіла вона звести в своєму роздертому серці! З одного боку змагалася материнська любов та прив’язання до котусів, яких виховала, викохала, з якими зжилася віддавна. З другого боку стояла твердо-непохитно її проста та нескладна, але глибока побожність: прогнати з хати котусів — серце тріскає з болю, душа ридає… Тримати ж у хаті, їй, старшій церковній сестриці, тварини, що в них загніздив злий дух, — це ж непрощений гріх, образа Божа!.

Кінець кінцем церковна сестриця перемогла котячу маму… Якось через день чи два після цього випадку прийшов до нас Адасько і під великим секретом зрадив нам ось яку тайну: пані Евдокія потайки закликала його, встромила в руку золотого ще й додала сорок ґрошів на трамвай, звеліла спіймати котусів (вони сиділи в бур’янах), зав’язати їх в мішок, завезти аж до останньої зупинки трамваю число 1 і там, за Личаківським парком, пустити їх у ліс.

А пополудні тієї ж днини, як мене і пана Макса не було вдома, попросила нашого отця пароха, щоб покропив мешкання свяченою водою та відправив «Страшну молитву» для відполошення злого духа…

Як я став соловейком

Богдан Ігор Антонич писав колись, що він був хрущем на вишнях, які оспівував Шевченко… А я без всякого там гіперболізму мушу вам оце признатись, що був колись соловейком, чи, радше, виконуючим обов’язки соловейка, надхненника і повірника всіх закоханих на світі, крім З’єдинених Держав П. А., де той пташок не урядує.

І такі, бачите, дива траплялися колись у Львові, а ще весною, коли розцвітали каштани і так одурманююче пахла черемха на Старому цвинтарі, коли вечори були такі місячні, що магістрат забороняв світити на Копитковому вуличні ліхтарні, коли по всіх парках, городах і шкарпах снувались закохані пари, мов химородні з’яви з Царства Тіней…

Одної такої весни поцілила стріла Амура студентське серце мого неоціненого пана інструктора. Не був це, правда, якийсь новий роман, а ще минулорічний, тепер тільки відсвіжений. Дамою серця пана Макса далі була панна Дарця з Черешневої вулиці, яка саме того року закінчувала приватну гімназію імени Іллі Кокорудза і приготовлялася до матури. З тієї нагоди частіше тепер стрічалася з паном Максом а Старому цвинтарі, де вони, мабуть, обговорювали різні матуральні справи.

— Слухай, народній приятелю, ти мусиш бути соловейком, — сказав мені мій неоцінений пан інструктор, вернувшись з однієї такої рандки.

Я вже звик був до його дивовижних вигадок, тому зразу не притакував і не перечив йому ні в чому. Чемно, слухняно ждав, що він скаже далі.

— Бачиш, сину, на вступі я мусів би познайомити тебе з деякими деталями любовної матерії, про які тобі, зрештою, як штубакові з шостої нормальної, і не треба багато знати. Скажу коротко, що жіноцтво — це народ страшно химерний і має свої мухи в носі. От, хоч би, для прикладу, моя наречена, панна Дарця: пропадає дівчина за романтикою! Завзялася конче ходити на рандки на Старий цвинтар, де навіть немає лавочки, щоб культурно посидіти й погуторити, і тобі хоч-не-хоч приходиться сідати на кам’яну надгробну плиту й тривожити вічний спокій якогось цехмайстра чи хорунжого Куркового товариства. Ба, але на тому не кінець її романтичним забаганкам! Вона ще вимагає, щоб нам над головами, на липі, тьохкав соловейко! А там, на цвинтарі, крім ворон, взагалі не чути жадного птаства, та й це вже надходить пора, коли ці фраєри-солов’ї перестають горлати. Тлумачу їй: серденько, скарбе мій, я тобі щось заспіваю або забренькаю на гітарі, щоб тебе розкрохмалити, а вона — ні та й ні! Я, каже, хочу соловейка. Ну, а як дама хоче, то кавалір щоб і на голові поставився, а мусить вдоволити її бажання. Так що немає ради, народній приятелю, рятуй ситуацію: будь за соловейка!

Мушу сказати, що пропозиція пана Макса сильно мене заінтриґувала, хоч на згадку про Старий цвинтар, надгробні пам’ятники, плити і могили моє дитяче серце стиснулося тривогою…

— Ага, то я маю вилізти на липу і тьохкати, як соловій?

— Приблизно так, народній приятелю, — притакнув мій неоцінений пан інструктор. — Та ми живемо, славити Бога, в двадцятому сторіччі, і новітня техніка поробила вже і в цьому напрямку деякі удогіднення. Я переходив нині через парк і купив тобі в ганделеса таку ось штучку, бачиш? — І витягнув з кишені малу круглу бляшку, точніше — дві бляшки, злютовані докупи з діркою посередині. Встромив цю бляшку між губи, втягнув повітря, і з його рота стали добуватися справжні трелі, хоч не знати чиї — дрозда, шпака, жайворонка чи соловейка. Так чи так, виходило щось на подобу пташиного співу.

Пан Макс передав мені цю чудесну бляшку і сказав:

— Бери і практикуй до завтрішнього вечора. Можеш кувати граматику й одночасно приготовлятись до концерту, буде тобі веселіше. Притискай дірку язиком раз міцніше, раз слабше, і так маневруй кінчиком язика, щоб не виходило просте терликання, а… «зворушлива пісня кохання, що лине просто з серця маленької сірої пташки!»

Тут пан Макс викривив уста і завернув очима, наслідуючи щебетання панни Дарці:

— Взагалі, щоб вийшла романтика, чорти її подерли б!