Герой передмістя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Не знаю, чи зрадів би так шукач золота свіжовідкритою, багатющою жилою, чи молода мати, якій цигани вкрали дитину, — щасливим віднайденням свого скарбу, або чайка при битій дорозі, якій проїжджі чумаки забрали чаєня, — поверненням її малятка, як зраділа невимовно наша господиня тією знахідкою, що її приніс до кухні малий Адасько!

Добряче, ласкаве, вщерть сповнене любов’ю до котячого роду її серце розкрилося широко, мов ворота раю, на привітання маленького гостя, а в парі з тим чутлива душа пані Евдокії розкрохмалилась, розтанула воском. З очей ринули сльози, справжня злива сліз радости! Пані Евдокія вхопила котеня, притиснула до грудей, поміж якими, не во гріх кажучи, могло б зовсім вигідно заховатись не то котеня, але й доросле телятко, вона міцно тулила котеня до свого лона, рясно, мов мотопомпа, скроплюючи його сльозами, причому нещасній тварині загрожувала подвійна небезпека смерти: від удушення в обіймах пані Евдокії та від утоплення в повені її ревних сліз.

Тут виступив на арену подій і мій неоцінений пан інструктор. Він встромив у стелю надхненний погляд і урочистим та вельми орнаментальним стилем виголосив промову, що її сміливо можна б затитулувати: «Похвала доброчинним ділам та християнським чеснотам раби Божої Евдокії Перепилиці»:

— О, благословенне будь, — казав мій пан інструктор, — невмируще, шляхетне, всеперетоплююче вогнем любви людське серце! Благословенна будь нефальшована і щира доброто людей низької кондуїти — єдиний скарбе, що надаєш сякої-такої вартости оцій мізерній шкаралупині, яка зветься землею! Пані Павлово! Самаритянко! Опікунко всіх самотніх, бездольних і покривджених! Те, що ви змилосердились над цією безпритульною істотою котячого ґатунку, пригорнули її до себе, зогріли теплом вашого серця, буде записане вам там — перед престолом Всевишнього! Ох, як любо, як привітно тепер у нашій хаті! Глянеш — так і виринає тобі перед очима ковчег нашого прабатька Ноя, в якому сорок днів і сорок ночей плавали поруч у дружній злагоді люди, тварини і боже птаство. Правда, щодо птаства — бракує тут, між нами, того канарка, що його зжер попередник нашого Мацька… Але сказав праведний Йов: «Бог дав, Бог узяв, хай же Його ім’я буде благословенне!»

Пані Евдокія була на вершинах щастя!

— Йой, пане Максю! — аж стогнала від зворушення. — Йой, який то з вас коханий субльокатор, пане Максю! Багацько вже всякої голоти мешкало в моїй хаті, але такого коханого субльокатора, як ви, ще’м ніколи не мала на станції. Ви як вже щось скажете, то хай ся той монах від отців Василіян сховає — аж за душу бере і за серце щипає! Шкода вас на адвоката, вам би йти на теологію, бігме Боже!

Тут пані Евдокія, все ще розливаючи надовкола потоки сліз, пристрасно обняла Адаська, цмокнула його в обчекрижену головину та й заголосила:

— Йой, Адаааасю, та чом ти такий батяр, таке ледащо! Та ти дідьчий вилупку, ти, прокляте байстреня, прости, Боже, гріха, та ж я твоя хресна мама, я ж тебе до хресту тримала, я ж тобі пипку ссати давала, але то надаремне, бо з тебе нич доброго не буде! Бо ти напевно зогниєш десь в криміналі, коли яка добра душа не змилосердиться над тобою та не втопить тебе змалечку в каналі. Але то дуже красно і барзо тя за те хвалю, що ти уйнявся за неповинним створінням, оборонив його від людської злоби. На ж тобі за те! — і тицьнула йому в обидва кулаки по одному запашному яблуку.

— Наша бере! — засукував жмені мій неоцінений пан інструктор, коли ми клалися спати. — Ну, вдався мені той Адасько, що?.. Ти чув, як він по-мистецьки відрецитував тую серцерозриваючу історію про «бідну коціну»? Молодець! Справжній артист: плаче на замовлення і бреше, ні заїкуючись. Бо хіба не треба тобі того пояснювати, що бідну коціну він, звичайно, не знайшов на вулиці, а в простий спосіб украв її в сторожихи з-під дев’ятки. Згідно з нашою умовою, за кожну таку спольовану штуку він фасує від мене п’ятдесят ґрошів готівкою. Завтра, наприклад, він повинен зорганізувати щось в складі вугілля при Городецькій 105, очевидно, якщо при цій нагоді вугляр не розчерепить йому лепети відлупком антрациту. Післязавтра заплянований скок на шинок Розенблята…

— А то ж як? — відважився я спитати. — То замість здихатись своїх, домашніх котів, нам тепер щодня прибуватиме один чужий?

Мій неоцінений пан інструктор якось єхидно підморгнув бровою:

— В тому то й заковика, народній приятелю! Бойова тактика, воєнні хитрощі, капуєш?.. Ти лише все бистро помічай і бери на розум.

Справді на другий день увечорі повторилася точно така сама сцена. Не встигла наша господиня переступити порога, як на кухні вже немовби з-під землі виріс Адасько, звичайно, не з порожніми руками. Та цим разом, замість малого котенятка, притаскав здорового котюру, такого закуреного вугляною пилюгою, закопченого й обсмаленого, що важко й було сказати, якої він масти.

Свіжий набуток був трохи дикої вдачі, бо лише Адасько пустив його з рук, він притьмом чмихнув під кухонну шафу і там заховався в найтемнішому кутку, не проявляючи найменшої охоти нав’язувати ширші товариські контакти. Так що до вечері, наприклад, довелося випрошувати його звідтам з допомогою держака від мітли.

Але на тому не стало, бо на другий день невтомний Адасько в розпалі щедрости притирлив уже не одну штуку а цілу пару: під одною пашиною двигав коцура, під другою кішку! Правда, при цій нагоді висунув до пана Макса оправдану, зрештою, вимогу доплатити йому додатково по десять ґрейцарів від голови — за біль, бо під час «скоку» на шинок Розенблята перехопила його кухонна помивачка і сперезала по крижах коцюбою.

Так у короткому часі чередка пані Евдокії зросла на чотири голови і вже нараховувала разом сім штук. Наша хата обернулася в котячу менажерію: крик-писк, пронизливе голосіння, то дико-розпучливе, якби з кого живцем обдирали шкуру, то жалібно-плачливе, в сольовому та збірному виконанні, днями й ночами розносилося тепер з нашої хати та будило щораз більше затривоження не тільки серед найближчих сусідів, але і в самої пані Евдокії…

Мій неоцінений пан інструктор ріс мов на дріжджах!

— Так треба братися до діла! — тріюмфував, і очі в нього горіли злорадісною втіхою. — Бачиш, сину, тут справа проста, як обруч: треба трохи студіювати людську психологію. Хочеш лакомого відучити від лакімства — не відбирай у нього хліба, а, навпаки, напихай хлібом, поки не заткнеться. Те ж саме з нашою старою: хочеш котів? Любиш котів? На ж тобі! Маєш, бабо радість! Вчора прибула тобі одна потіха, сьогодні дві, завтра ще прибуде, я тобі позношу котів з цілого Львова, я тебе обложу котами, поки, кінець кінцем, вони тобі не насточортіють! Бо треба тобі знати, що ці цувакси — це не смирні й добре виховані домашні котусі! Ні, це, як сам бачиш, ненажирлива зграя, з дикими норовами, без почуття хатньої дисципліни і доброго тону. Як вони візьмуться тут господарити, то не лише засвинять цілу хату та перевернуть її догори коренем, а ще й в додатку — на що і я розраховую — перероблять на своє копито домашніх котусів! Словом — витвориться така ситуація, що наша старенька буде примушена, проти власної волі, розігнати ту всю голоту на сто вітрів! Так, народній приятелю: ворог буде розгромлений, а перемога наша!

Та радість пана Макса була передчасна… В зустрічі з дійсністю всі його пляни, всі надії-сподівання розвіялись, як солом'яний дим. Бо він зробив той самий промах, що його частенько роблять і з цього приводу програють вирішальні баталії найвизначніші полководці світу: не передбачив так званих непередбачених обставин. Він, можливо, досить вірно простудіював психологію пані Евдокії, зате ж скандально занедбався в студіях котячої психології.

А воно зразу стало ясно, що наша менажерія розполовинилася на два табори: табір домашніх і зайшлих котів. Доматори з самого початку зайняли ворожу поставу до зайд — і не дивниця, зайди в корені підтинали їхні життьові інтереси: пожирали-бо, крім своїх, ще й їхні порції, витісняли їх з м'яких та вигідних леговищ, взагалі стали себе вести дуже ароґантно. Зудар висів у повітрі і спалахнув одного дня таки на наших очах:

Після кількох відокремлених сутичок і перепалок по кутках то сям, то там дійшло до генеральної офензиви автохтонів, які об’єднаними силами, з заїлістю, вдарили на зайд! Уже в першій воєнній суматосі домашні коти трохи не роздерли на шматки сіро-буре котеня, якому тут же, на полі бою, з надмірного перестраху, трапилась одна неприємна, а ще менше запашна пригода…

Знявся пекельний вереск, що його чути було аж до пекарні Меркурого! Бій вив’язався короткий, але жорстокий, і закінчився блискучою перемогою автохтонів. Розгромлені зайди — покусані, обдряпані, з обшмалатаними вухами, відв’язуючись від ворога, розбили в кухонному вікні шибку і тією дорогою пробились з хати на волю.

І тільки ми їх бачили…

Не треба хіба казати, що ця неочікувана подія була для мого пана інструктора неначе грім з ясного неба. Вона підкосила його, як сокирою, зім’яла, згнобила, знівечила, споневір’яла, морально знищила!

— Пропало! Все пропало! — трохи не заплакав пан Макс, звалившись на «недокінчену симфонію». — Анатемське котяче кодло, скільки воно мені здоров’я коштує! Ба, коли б то лише здоров’я — а скільки грошей! І все на пропаще: чотири гади втекли, а три свої осталися, мов на глум. Скажи тепер, Михайле, чуро мій вірний, чи не вийшли ми на скінчених дурнів?

— Так є, прошу пана інструктора! — відрапортував я по-вояцьки і стукнув зап’ятками.

4

Щось тиждень чи два після тієї пригоди пан Макс ходив неначе отруєний. А вже найвірнішим показником поганого настрою в мого неоціненого пана інструктора був його вовчий апетит. Бо в нього виходило все не так, як у людей: буває, коли хто має якусь журбу чи клопіт, то тратить сон і апетит, а пан Макс навпаки — чим більше журився, тим краще висиплявся, а вже з’їсти міг тоді хоч би коня з копитами.

Аж тут одного разу сильно мене здивували й непомірно зацікавили загадкові приготування, що їх пан Макс поробив у нашій кімнатці. Не знати навіщо повипихав з покою до кухні такі меблі, як «недокінчену симфонію», столика-інваліда, крісла і навіть моє розкладано-складане ліжко. Одиноке вікно в кімнаті заслонив коцом, щільно пришпиливши його цвяшками до стіни. Черідку пані Евдокії, яка саме заживала післяобіднього відпочинку, насильно розбудив з солодкої дрімоти і перегнав з кухні до покою. Причинив двері кухні, засвітив електрику…

І тоді, Бог його знає звідки, витягнув дивовижний струмент — не то шевський потягач, не то поясок загострювати бритву, в кожному разі бути полоскотаним поспиш таким інструментом аж ніяк не належало б до приємности.