Герой передмістя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Значки клеїти, — відповів я, не заїкнувшись, а пан Макс аж легше відсапнув.

— О-о, значки. Хе-хе, значки!.. А може, покуштуєш горішків, га?

Він підсунув мені паперову торбинку і, не чекаючи, чи я почастуюся тими горішками, рушив дрібним трухнем в обхід по кухні: кінчиком парасолі відслонив фіранку в миснику, кинув оком до шафи, заглянув до смітярки, потім втягнув носом повітря, — а з його носових дірок виставали наверх два смішно закручені волоски, наче в польового коника, — і сказав:

— Чим то у вас чути, шміром чи терпентиною?

— Е, щось вам причувається, — засопів пан Макс і ще трішки приблід.

— О, причувається, кажете?.. Ну, а ви, пане Максе, куди так були нарихтувались? На рандочку, очевидно, так? Так. На маївку, а потім — на шкарпи? З дівчинкою, хе-хе! Га, дуже мені прикро, що мушу вам попсувати ваші побожно-романтичні пляни. Пан комісар Гольонка конче бажає собі бачити вас сьогодні на комісаріяті.

— Значить, я арештований?

— Але ж ні, борони Боже! — затріпав короткими ручками пан Коґут, аж горіхи розсипались по підлозі. — Не арештований, а тимчасово притриманий. На два-три дні, не довше. Ви знаєте, в чому справа, так? Так. Завтра — Зелені Свята, буде традиційна процесія, а ви, за старою традицією, завжди любите пхатися там, де летять цегли і свище каміння. А пан комісар тремтить за ваше цінне здоров’я і воліє мати вас на Свята під своєю опікою, хе-хе. А за героїв можете помолитись і на Яховича. Богові, кажуть, всюди молитва мила.

— Ну, що ж, я готовий іти з вами, пане інспекторе, — зідхнув мій неоцінений пан інструктор і слухняно підвівся з-поза столу.

Оця небувала в мого пана інструктора покірливість перед органами влади, та й ще підкреслене титулування пана Коґута «паном інспектором» насувало мені підозріння, що пан Макс кнує якийсь підступ. Бо ж і справді не хотілось мені вірити, щоб такий битий пес, як він, дав себе завести на поліцію, мов баран на заріз, маючи за пазухою та в кишенях пару фунтів нелеґальної бібули.

— Михасю, — звернувся він до мене батьківським тоном, — ти тепер сиди в хаті і нікуди не виходь, поки не вернеться з церкви наша пані господиня. Коли ж вона прийде, то скажи їй, що тут були в нас пан інспектор Коґут і запросили мене на Зелені Свята до криміналу. Скажи їй ще, хай не клопоче собі тим голови, бо пан інспектор запевняли, що за два-три дні я буду на світі.

— Ну, скажім для певности, за два-три тижні, — поправив пан Коґут.

— Пане інспекторе, — ввічливо сказав пан Макс до представника влади, — я хотів би зробити вам один маленький презент… Ось вам, прошу, дармовий квиток на завтрішній матч «Україна»—«Корона». Я знаю, що ви любите ходити на наші змагання… Я тримав його для дівчини, але тепер, розуміється, в обличчі нової ситуації…

— О-о, на змагання! Білет?.. Красно дякую! — зрадів пан Коґут даремщиною, немов дідько цвяшком. І в цій хвилині якось трохи розгубився…

— О-о, я й забув, що завтра змагання! Пане Максю, мені направду шкода, що відбираю вам нагоду бути на такому цікавому матчу, але ж ви розумієте — служба не дружба.

Пан Макс важко зідхнув.

— Це байка, що я трачу нагоду бути на матчу, але мій клюб тратить через те воротаря і муровані дві точки.

— Як то — тратить воротаря?

— Та бо я завтра граю… ніби повинен був грати, — брехав як із книжки мій неоцінений пан інструктор, а при цьому дуже ясно дивився мені в очі, щоб я його часом не всипав.

Від такої несподіванки пан Коґут важко сів на стілець, а його чорний габік якось ніби сам здивовано відскочив на потилицю.

— Та ж я читав у «Експресі», що на воротах «України» гратиме Гуцул!

— Так, мав грати, але нині пополудні управа дістала телеграму, що він поважно перешкоджений якимись родинними справами. Хтось там у нього народився, вмер чи жениться… Отже, мене виставили до складу.

Пан Коґут протяжливо свиснув і забарабанив пальцями по столі.

— О-о! Така історія. А я не знав.

Мій неоцінений пан інструктор поцілив Ахіллеса в саму п'яту! Так, копаний м’яч — це й було те слабке місце в сталевому опанцеренні цього сторожа публічного порядку. Та найцікавіше те, що поліційний аґент Коґут був завзятим приклонником клюбу «Україна», ходив на всі його змагання, ліґові і товариські, а під час гарячих моментів на гриші потрапив кричати з трибуни «Україна» — темпо!» не гірше від справжніх гайдамаків. І важко було збагнути, чи то він щиро симпатизує нашій дружині, чи це тільки таке його професійне маскування?

А може, в ньому потихеньку відзивався голос крови?.. Адже люди говорили, що Коґут був сином дяка з-під Ходорова, а в 1918-му році служив при жандармерії УГА, називавючись тоді, щоправда, не Базилі Коґут. а Василь Когут.

Так чи так, мій неоцінений пан інструктор знав, котрою картою заграти. Пан Коґут зірвався з крісла і дрібним трухцем неспокійно закружляв по кухні.

— Ну, стривайте, пане Максю! Ну, ви, скажім, не можете заграти… То кого ж замість вас поставлять на воротах?

— Та нема кого… Хіба Стефка Фурталу.

— Кого?! Такого каліку поламаного! Та йому в кічку грати! Ви собі пригадуєте, як він паталашив на змаганнях з «Юнаком»? і