Герой передмістя: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

2

Зо страхом Божим і з трепетом душі я з’явився вперше на порозі нової кватири, перед обличчям мого неоціненого пана інструктора… Хоч я вже вчився у Львові другий рік і за той час успів потрохи отрястися з полохливости й заголюканости селюшка, проте саме слово «інструктор» наганяло на моє бідне школярське серце неясну тривогу. А втім, і зверхня подоба пана Макса, його мова, поведінка були такі, що зразу ж заганяло тобі душу в п’яти!

В тісній, вузенькій кімнатці мій неоцінений пан інструктор був похожий на лелеку, якого посадили в кліточку для канарка. Все тут було замале і затісне в порівнянні з його довжелезною і трохи таки чудернацькою фігурою. Такі меблі, як стіл чи крісельце, скидались при ньому радше на дитячі іграшки, як на предмети домашнього користування.

Коли він простягався на весь зріст на «недокінченій симфонії», його волохаті литки, неначе два кактуси, звисали на підлогу. Для них уже на канапі не ставало місця. Штани, що їх в ділянці моди охрещено «довгими», на моєму панові І інструкторові виходили якісь прикороткі. Сорочка завжди висмикувалась із штанів, а маншети рукавів ледь-ледь сягали ліктів.

Зате чуприну мав пан Макс повністю пристосовану до зросту, якому, очевидячки, Бог загубив міру. Бувало, мотне головою, і чуприна майне в повітрі, як хмара горобців, і летить сторчма з лоба аж на бороду. Мотне вдруге — і чуприна падає на потилицю, мов розпущені дівочі коси. Його насуплені брови з’їздили аж на перенісся, а з-під брів свердлували тебе очі — то лукаві й нахабні, то хитрі й насмішкуваті, що так і пронизували тебе наскрізь.

Пригадую: коли вперше пан Макс уп’ялив у мене свій зір, я стерп і знерухомів, неначе бідолашне колібрі, заворожене гіпнотичним поглядом страшної кобри.

— Ти як називаєшся? — буркнув сердито мій пан інструктор.

— Михайло, — пролепетав я і шурнув по-школярському зап’ятками.

— Гм!.. Михайло? Справді? Щось воно бачиться мені не так, народній приятелю! Ти мені зовсім не подобаєш на Михайла, а на Грицька. Хоч цілком добре міг би ти зватись і Гаврило. Ну, та чорт з ними, з Грицьком і Гаврилом… Ти мені, от, скажи, — тут мій пан інструктор знечев’я з розмахом сів, та так собі сів, аж у нещасній канапі затріщали всі ребра, застогнала кожна пружина. — Ти мені скажи, народній приятелю, ось що: любиш ти котів чи не любиш? Та дивись — кажи правду!

Від такого несподіваного питання я зовсім отетерів.

— Я… я не знаю, прошу пана, чи я люблю, чи ні… Я от кріликів дуже люблю, в мене вдома крілики ховались, а котів — то так якось…

— Начхать мені на твоїх кріликів! — загримів пан Макс. — Любиш котів чи ні?!

— Ні…

— Що — ні?

— Не люблю.

— То замало! — хвилювався мій неоцінений пан інструктор. — Замало сказати «не люблю!» Ти мусиш зненавидіти їх найглибшою ненавистю, такою, що походить з самого дна душі. Ти мусиш ненавидіти їх так, як я ненавиджу це прокляте кодло, щоб воно заснітилось, щоб пари-духу по ньому не стало. Стривай — поживеш у цій котячій захоронці стільки часу, скільки я тут невинно страждаю, тоді так само не терпітимеш їх, як корости!

Тут мій неоцінений пан інструктор притьмом схопився з канапи і випростався на весь зріст, що мене на смерть перестрашило, бо мені здавалося, що він у цій секунді проб’є маківкою стелю, розсадить дах нашої кам’янички та ще й скине з даху комин.

— Ти ось побачиш! — він нагнувся наді мною, як той журавель, що нагинається зачерпнути води, і ткнув мені просто в груди свій костистий палець. — Ти побачиш, як наша стара прифалює додому… Ти гадаєш — ким вона спершу поцікавиться: мною чи тобою? Спитає: пане Максе, може б, попідвечіркували? Або: Михасю, може, ти зголоднів? Куди там, брате Соловію, вона зараз припаде до своїх котусів! «Мої котусі кохані! Мої дзьобусі солодкі! Мацюсь! Міцюня! Фіцюня! Стужилися за панцею, що? Зараз, зараз! Панця для вас млічка свіженького принесла, а тобі, Мацюсю, поляндвічку купила!»

— А щоб тебе, бабо, ясний ґвінт вдарив! — заскреготав зубами пан Макс. — Ой, бабо окаянна, спам’ятайся, що ти робиш! Та ж візьми собі дитину на виховок! Скільки ж то по всяких притулках підкидьків, бездомних сиріт! Дай дитині тільки половину цього жировиська, що твої коти спацькають через день, то за рік мікрус отак спухне, таку матиме морду! Так ні: вона котам млічко, сметанку, поляндвічку, а в краю, як виказує статистика, щотретій чоловік голодує, недоїдає! А в Академічній буді наші хлопи-сіромахи вковують цілими місяцями на сухому хлібі і чайку! То що ти скажеш на таке свинство, народній приятелю?!

Що ж я міг на те сказати?.. Я стояв ні в сих, ні в тих, приголомшений, остовпілий, широко розплющив очі і вдивлявся в мого неоціненого пана інструктора, наче в якесь заморське чудище.

— Так, твоя правда, — пан Макс сам про себе згідливо притакнув головою. — Ти скажеш, наприклад, що можна такі стерва позакатруплювати. Можна ж, кінець кінцем, вхопити кого Мацька за хвостюру, трахнути раз об одвірок, і готово. Що, готово?.. Де ж там, брате, готово! Ти гадаєш, що з такої живущої бестії швидко дух випреш? Куди там! Пригадай собі «Лиса Микити» третю пісню: як то Кіт Мурлика попався у сильця в війтовому курнику. Ну?.. Скільки народу тоді збіглося, ціле село товкмасило його чим хто попав, а він, падлюка, таки живий вискочив з халепи. Поцарапав війтові носа, перегриз петлю, розбив шибку і чкурнув на волю! Тьху, чортяка!

— Так, я знаю! Я тоте місце вмію напам’ять! — відважився і я нарешті докинути до розмови своє слово.

— То ж бо то і є, — пан Макс сумно поник пелехатой головою. — Ну, можна таке падло і повісити, якби на те пішло. Пригадую, дій дєдьо, земля йому пером, повісив раз кота на самісінький Великдень. За те, мовляв, що голубові горло перегриз. А небіжчик страшенно кохався в голубах. Взяв мотузок, зашморгнув котові на шию та й повісив його в садку, на сливці. А я цій екзекуції з-за плота приглядався. Котище трохи там потріпався, потріпався, і амінь. «Капут тобі, злодюжко», — сказав дєдьо. Вийняв ножика, відрізав неживого кота та й кинув його в порожну яму з бараболі, а там ще й надмогильну промову виголосив (а був, очевидячки, напідпитку, з нагоди Великодня):

«Оце ж, каже, тобі, злодюго, і кришка. Гріх важкий-преважкий взяв я сьогодні собі на душу! Нині ж світлий празник Христового Воскресенія, Ісус Христос повстав од гроба, а я, каже, із-за тебе руки собі осквернив. А в мене нині руки посвячені, бо вони свяченим яйцем розговлялися! Але ж і твій гріх кличе до неба про помсту! За що ж ти на самий святий Великдень невинній божій пташці глотку перегриз? Невинна божа пташка попід небеса літає, гуде, воркує, Бога славить, людей радує і світ веселить, а ти їй, каже, смерть заподіяв?»

Отак мій дєдьо погуторив, погуторив, та й пішов під церкву послухати гагілок. Приходить з цвинтаря в хату, а на порозі кіт з мотузкою на шиї — няв-няв! — живий, собача душа! Тут мій дєдьо лише по полах вдарився. «Ну, що ж, каже, нічого тепер не вдієш. В цісарському законі стоїть такий паліграф, що як вішальник раз обірветься, то вже другий раз не мож його підсаджувати на стричок, і треба йому життя дарувати. Так і я тобі, шельмо, цей раз дарую».

— А в нас на селі малих котенят топлять, коли ще сліпі! — сповістивши одним духом таку надзвичайну новину, я зараз же зацокався і, налякавшись своєї сміливости, засоромлено вмовк.

— Так, я знаю, що є такий звичай серед нашого простолюддя, — хмарно пробурмотав мій неоцінений пан інструктор. — Одначе, в нашому випадку це аж ніяк не привело б до бажаної мети. Приймім, що наша стара довідалась, що ми зав'язали її котусів у мішок, понесли на Залізну Воду і там їх потопили. Що ж далі?.. Прімо: можна бути стовідсотково певним, що вона після того з одчаю й пересердя якщо не сказиться, то зовсім певно ошаліє. Секундо: в приступі шалу, чи скаженини, чи взагалі в хвилевому замряченні розуму вона готова відрубати нам обом голови сікачем від капусти. Та вже найгірше, що може статися, прийде опісля: вона переболіє втрату цих паршивців, відправить за них панахиду, а там підшукає собі на виховок свіжу менажерію, для якої так само матиме і млічко, і поляндвічку, і ніжні-солодкі слова та материні пестощі. А відтак, по наших трупах, — тягнув трагічним голосом мій неоцінений пан інструктор, — по наших холодних трупах прийдуть сюди, на станцію, другі школярі, щоб так само страждати від тієї котячої зарази, як страждали ми обидва! А наша жертва крові, наша геройська посвята — все те піде намарне! Ні, ще раз ні, і тричі разів — ні! Ми мусимо придумати зовсім іншу систему боротьби з ворогом!

Коли так мій пан інструктор розгарячковано снував пляни майбутньої розправи з ворогом, «ворог», ніби навмисне його провокуючи, появився на горизонті!

Насамперед ліниво перевалився з кухні до покою здоровенний Мацько, гордий та пишний, мов турецький паша, а слідом за ним, неначе одаліски, підсувались, кокетливо виляючи хвостами, обидві його наречені — Міцька і Фіцька.

І що ж робить той зненавиджений паном Максом, до кісточок противний, осоружний йому Мацько?.. Він люб’язливо муркоче, леститься, треться об пана Макса кактусоваті ноги і взагалі проявляє наскрізь дружелюбний настрій. Так само Міцька, вона вискакує панові Максові на коліна, звивається в пушистий клубочок і закохано прижмурює зеленкуваті очі… А Фіцька, та збитошниця, вилазить на плече панові Максові, мокрим носиком лоскоче йому шию та шепче щось на вухо, а неспокійним, вертким хвостиком гладить його попід бороду.