— Я думала, що потрібна вам у крамниці…
Чомусь тільки це спало їй на думку.
— Про крамницю дбатиме Кесеґі, — відповіла тітонька Фан.
— Кесеґі вісім років.
— Скоро він подорослішає, — у тітоньки Фан заблищали очі. — І так трапилося, що твій майбутній чоловік виявився селищним наглядачем за імпортом.
Тепер Жинь усе стало ясно. Фани просто укладали угоду: одна сирота, взята на виховання, в обмін на майже монополію на чорному ринку опіуму в Тікані.
Дядько Фан міцно затягнувся люлькою й видихнув, наповнивши кімнату густим докучливим димом.
— Він заможний. Ти станеш щасливою.
Ні, це Фани стануть щасливими. Вони отримають доступ до масового імпорту опіуму, не зменшуючи прибутків хабарами. Але Жинь прикусила язика, бо дальша суперечка лише призвела б до побоїв. Дівчина добре розуміла, що Фани видадуть її заміж, навіть якщо їм доведеться власноруч тягти її на шлюбне ложе.
Вони взагалі не хотіли Жинь. Узяли її дитям лише тому, що розпорядження Імператриці після Другої Макової війни змушувало родини, де менш ніж троє дітей, брати на усиновлення сиріт війни, які інакше стали б злодіями та жебраками.
Оскільки дітовбивство в Тікані каралося, Фани залучали Жинь до продажу й доставки опіуму, відколи вона навчилася рахувати. Та попри всю її безкоштовну працю, вартість утримання й харчування Жинь виявилася більшою, аніж Фани воліли платити. А тепер їм випала нагода позбутися цього фінансового тягаря.
Той купець міг дозволити собі годувати й одягати Жинь до кінця її життя, пояснила сваха Лєв. Їй треба лише покірливо служити йому гарною дружиною, народити дітей і дбати про дім (у якому, зауважила сваха Лєв, не одна, а дві ванні кімнати всередині). Це найкраща угода, яку могла отримати сирота війни без родини та зв’язків.
Жинь — чоловік, свасі — платня, а Фанам — наркотики.
— Ого, — стиха протягла Жинь. Підлога під ногами немовби захиталася. — Чудово. Справді чудово. Страшенно.
Сваха Лєв знов осяйно всміхнулася.
Жинь придушила паніку, намагаючись дихати спокійно, доки сваху не провели геть. Вона низько вклонилася Фанам і, як належить прийомній доньці, подякувала за труднощі, які вони подолали, щоб забезпечити їй надійне майбутнє.
Жинь повернулася до крамниці. Аж дотемна працювала мовчки, виконувала замовлення, заповнювала інвентарні записи та позначала нові пункти в гросбуху.
Робота з інвентарними записами вимагала неабиякої уважності, а надто щодо цифр. Так легко зробити дев’ятку схожою на вісімку. Легше хіба перетворити одиницю на сімку…
Уже після заходу сонця Жинь зачинила крамницю й замкнула за собою двері.
Потім заштовхала пакунок з украденим опіумом під сорочку й побігла.
— Жинь? — Двері бібліотеки відчинив невисокий сухорлявий чоловік і глянув на дівчину. — Велика Черепахо! Що ти тут робиш? Ллє як із відра.
— Прийшла повернути книжку, — відповіла вона, простягаючи водонепроникну сумку. — А ще я виходжу заміж.
— О. О! Що? Заходь.
Учитель Фейжик давав безкоштовні вечірні уроки дітям тіканійських селян, інакше ті виросли б зовсім безграмотними. Жинь довіряла йому більше, ніж будь-кому, і краще за будь-кого розуміла його слабкості.
Тому саме на ньому тримався весь її план порятунку.
— Ваза зникла, — зауважила Жинь, роззирнувшись у тісній бібліотеці.
Учитель Фейжик розклав у каміні невеликий вогонь і витягнув поперед нього дві подушки для сидіння. Жестом запросив Жинь сісти.
— Не фартило. Та й загалом, кепський видався вечір.
Учитель Фейжик, на своє нещастя, полюбляв «Підрозділи» — надзвичайно популярну гру в тіканійських гральних барлогах. Ця любов не була б такою небезпечною, якби він грав добре.
— Це безглуздо, — промовив учитель Фейжик, коли Жинь докладно переповіла почуте від свахи. — Нащо Фанам видавати тебе заміж? Хіба для них ти не чудова безкоштовна робітниця?