Ґена: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Мене вигнали.

– А хто вигнав?

– Німці.

Ґена підійшов ближче, станув поруч мене і, розкривши уста, дивився, як малярі мазками червоної фарби відновляли підлогу. – А звідси вас не виженуть? – впало несподівано запитання.

Малярі засміялися. Я оторопіла і в першу хвилину не знала, що відповісти.

– Ну, чому?.. Думаю, що не виженуть!

Але Ґена, видно, вже забув про що мене питав, бо, присівши, уважно оглядав бляшанку з фарбою, що стояла біля нього. Старший маляр, зиркнувши на хлопця, ще раз голосно засміявся.

– Тото ж бо й є, сину, що напевно виженуть! Шкода нашої роботи!

– Ну, що ви?! – я обурилась на нього, але одночасно злякалась. – Чого це ви мені накрякуєте?

Маляр усміхнувся.

– Я вам не накрякую, пані, а правду кажу! Щоб усидіти в приміщенню, то не ремонтувати, а руйнувати треба. Бо коли німець зобачить, що приміщення вимальоване і чисте – то забере.

Він довго мені говорив на цю тему і наводив приклади, а я, хоч відчувала деяку слушність в його словах, була на нього сердита. – Не жити ж в бруді! А самому нищити приміщення?!.. Я здвигнула плечима.

– Тьотю, я їсти хочу!

– Ага, ну ходи!

Я поспішно вийшла з Ґеною з нового приміщення.

***

Накрякування старого маляра справдились. За три місяці нас викинули німці з того приміщення, а ще за чотири і з третього. Опинились ми на передмісті в маленькій хатині з двома невеличкими кімнатами. Дорога була немощена, хідників не існувало, а по воду треба було ходити до криниці. Зате мали надію дожити до кінця панування німців.

В сусідній хаті, на тому ж подвір'ї, жила господиня з сином-вдівцем і двома онучатами, одного віку з моєю дочкою. Моя дочка одразу нав'язала приязнь з ними, а я була цілковито примирена і задоволена остаточним осідком. Дні минали одноманітно і спокійно.

За Ґену і його бабусю я зовсім забула, так ніби вони й не існували.

Одного дня побачила на спільному подвір’ї нову особу. Це була молода, чорнява, висока жінка, років двадцяти п'яти. Підкасана[2], розчервоніла, бігала з хати і до хати; виносила, витрушувала, мила, прала. Від господині довідалась, що її син оженився.

За пару днів прийшла до неї, видно, її приятелька. І вони вже вдвох бігали, мили, прибирали.

Видно, не дасть сама ради, – подумала я, бачачи, як вони метушились зрання до вечора.

Не без цікавости міркувала: «Хто ця молода жінка, дружина вдівця, і хто її приятелька?!» Здавалося, я всіх українців в своєму місті знала. Але й на цей раз поінформувала мене моя дочка:

– Знаєш, мамо, хто ця пані, що прийшла до «нової мами» Юрка і Зіни? – Це тітка Дарки!

Дарка – була найближча приятелька моєї дочки, коли ми жили в сусідстві Ґени.

– Її звуть Марійка. Раніше вона жила з Дарчиними батьками, а тепер працює в сиротинці. Ти, розумієш?

– Розумію!

– А, «ця нова мама», Юркова та Зінина, – продовжувала вона свої інформації, – працювала разом з Марійкою в сиротинці. Тепер, коли вона вийшла заміж, має дуже багато роботи. Марійка прийшла їй помагати... Ти не можеш уявити, як там брудно, але тепер вже робиться чисто. «Нова мама» сказала мені, щоб я її називала «Тьотя Віра», бо в сиротинці всі діти її так кликали... Я їй сказала, що вона не дасть ради з такими зіпсутими дітьми, як Юрко і Зіна, а тьотя Віра сказала, що це для неї дурниця, бо вона давала раду з п’ятдесятьма дітьми, а двоє то всеїдно, що нічого. От!.. – закінчила вона свій монолог.

***

За два тижні пані Віра закінчила свої порядки в хаті. Одного пополудня вийшла вона надвір, причепурена, одягнена в гарну темну суконку. Оглянулась по подвір'ї, потім вийшла на вулицю. Було враження, що вона когось чекала.

[2] Підкасана – із підіткнутою спідницею.