Ґена: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я глянула, не без цікавости, у вікно. Ґена стояв біля старої, років шістдесят-сімдесят, жінки і безперервно говорив. Вона – сухенька, згорблена, збираючи тріски біля пенька для рубання дров, щось тихо відповідала дитині кількома словами.

І Ґена знову продовжував свій монолог, вставляючи раз-пораз: «Правда, бабусю!»

З бічної вулиці вибіг хлопець з саморобним візком. Розігнав його і, біжучи, крикнув:

– Ґена, ходи повожу на візку!

Відповіді за тарахкотінням візка я не почула. Тільки побачила, що Ґена, вчепившись рукою за спідницю бабусі, притулився до неї. Вона йому щось сказала і погладила по білявій голівці. За хвилину, з трісками в пелені і тримаючи за руку внучка, зникла в низьких дверях сутеренів[1]. Бачила її ще кілька разів, по неділях, і при ній завжди невідлучно був Ґена.

***

Того року осінь була тепла і погідна. І тої осени німці часом звільняли полонених-українців з полону-в'язниці. Вони верталися додому.

Я стояла біля вікна і дивилася, як вулицею йшли совєтські полонені і розглядалися, як не ознайомлені з місцевістю люди. Приставали. Балакали про щось. Показували руками в різних напрямках. І знову рушали повільним, непевним кроком. Обличчя їхні були сірі і виснажені голодом.

Одна група з трьох чоловіків зупинилася проти мого вікна. Я відчинила вікно і вихилилась. Люди з сусідніх домів стояли на вулиці та, балакаючи між собою, співчутливо кивали головами. Якась молодиця гукнула до стоячих біля мого вікна полонених:

– Пустили вас на волю?! Ідете вже додому!

Вони всі троє обернулись до неї і привітно усміхнулися.

– Оце, ми вже на волі! – сказав один з них.

Кілька жінок підійшло ближче.

– А, здалека ви?!

– Ой, тітко, здалека! – сказав старший чоловік, років сорока п'яти, що з вигляду скидався на поважного господаря. – Я з Винниці, а оцей чоловік, – показав рукою на високого, худого, з пожовклим обличчям і блискучими чорними очима, – з самого Кам'янця-Подільського. А отой парень, – кивнув головою в бік молодого хлопця, що з усмішкою на повному лискучому обличчі стояв, заклавши руки за спину, – з-під Києва!.. Нам з ним не по дорозі. Але наразі йде з нами, бо в одній казармі були.

Мені чомусь здавалося, що цей, молодий, не дуже відчув німецький полон. Його низька, опецькувата постать аж розпирала його військовий мундир.

– Далека ще вам дорога! – казали жінки.

– Ой, далека, люди добрі! Та й сил немає!

– Їсти, кажете, не дуже вам давали?!

– Взагалі, як по правді сказати, то таки не було чого їсти, – сказав «поважний господар», як я його в думці окреслила; потім замовк і задумався. Два його товариші зовсім не обзивалися. Високий дивився невтомним поглядом чорних очей на схід, а молодий хлопець, стоячи в тій самій позі, усміхався невиразною усмішкою.

– Якби не люди, – продовжував «поважний господар», – які кидали нам сухарі та цибулю на вулиці, при роботі, то, сказати правду, – згинули б були! – Він зітхнув.

– Кажете, умирали там полонені?!

– Ех! – махнув рукою. – Немало згинуло!

Всі замовкли. З нашого дому вийшла жінка з повною мискою паруючої каші в руках. Це була сторожиха нашої кам'яниці Качанська.

– Єжцє, добриє людзє. У мєня теж син в неволі.

Подаючи миску полоненим, вона змахнула набіглі на очі сльози.

Качанська – скільки я її пам'ятала, завжди переплітала білоруську з польською мовою. Сама вона була з походження білоруска, але під час кампанії «наврацаня на польскость» – перемішала ці дві мови. Син її, вивчившись в польській школі і отримавши державну працю, остаточно признав себе – поляком. За Польщі, коли хтось питав Качанську, якої вона національности, вона, усміхаючись, казала: «Я нє вєдаю! Гето син мой займує сен тим питанєм!»

Я познайомилась з нею ближче, коли вона одного дня прийшла до мене з просьбою – написати листа до її сина українською мовою. Син Качанської перебував в німецькому полоні на пограниччі Генерал Губернаторства. – «Чому українською?» – запитала я. – Вона загадково усміхнулася. – «Как напішу по-українськи, то меґо сина пшизнайон за україньца!.. Чи пані слишала, что всєх українцов будут пускань дамой?!» – «Хіба ви українка?» – «Канєчно, что я українка!.. І мой син теж украінєц!» – Що ж мені зоставалося робити, як мовчки прийняти цю зміну національности і виконати її прохання.

Полонені, побачивши в руках Качанської миску гарячої каші, пожвавились.

«Хай, вам Господь дає завше!» – сказав старший.

[1] Сутерени – підвал. (Тут і далі у виносках примітки упорядника даної інтернетної публікації).