Ґена: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Знаєцє, пані, как я яво нє накармлю, то он цєлий дзєнь бєґа ґлодни... Прийдзьот, знаєцє, до маїх дзвєрєй, станєт на пароґє і адразу заявляєт: «Тьотя, я їсти хочу!»... Ну, как же нє даць?! Канєчно дам!

– Да, гето вєрно! Абаіх бомба убіла. Он астался сам тилько з бабцьон... Всьо пацєрялі. Нє імєюць даже за что куска хлєба купіць. Ви ж знаєцє, какіє цєпєр цени! Нєшто бєдному, а і багатому трудно!.. А єслі б ви відзєлі, в каком страшним мєшканю ані жівут! – Мокра сутерина! —

– А де працює його бабуся?

– В украінском каміцєцє. Там прібіраєт і памагаєт, так за гето плацон єй і кармьон.

– Але Ґена чомусь завжди голодний і просить!

– Ну, что ж тут дзівнеґо? – Здрови хлопак! Памінутно кушать хочетца... Бабушка аставляєт яму єсть і сасєдзі дают, а рєбьонок-рєбьонком!

– Він добре виглядає! Товстенький, здоровий, веселий!

– Гето яму уже так Бог дайоць! Над сєротком мілосєрдзі сен!

– Тьотя, а коли ти даси мені періжка? – упімнувся Ґена.

– Зараз, зараз! В тей хвілі!.. Ах, я забила, что мне нада єщо курей загнаць!.. Довідзеня, пані! Ходзь, дзоєцко!

***

За кілька днів, одного пополудня, я почула з коридору свого приміщення, по той бік входових дверей – дивне шарудіння. Хвилинку прислуховувалась, здивована цими звуками. Шарудіння нагадувало – тертя чимсь шорстким об двері.

– Що це?! – Я рвучко одчинила двері. До моїх ніг похилилась і мало не впала маленька постать. – Це був Ґена! – Він підвів свої великі, блакитні очі на мене з-під насунутої на чоло шапки і сказав:

– Тьотю, я їсти хочу!

– Хочеш їсти?! Ну, то ходи!

Я попрямувала до кухні, а він почвалав за мною в своїх незручних валянках.

– Ось, тут сядь гарненько за столом, – підсунула йому крісло, – а я тобі дам вареників з сиром. Любиш вареники?

– Люблю!

Ґена брав з миски один за одним вареники і з апетитом уминав. На мене не звертав зовсім уваги. Час від часу підсовував догори шапку, яка злітала йому на очі, і підшморгував носом, що від тепла почав танути. Їв із зосередженим виразом обличчя. – «Маленька повага», – подумала я, дивлячись на нього.

– Я вже наївся!.. А це я занесу бабусі!

Перше, ніж встигла я щось сказати, він зняв з голови шапку і, збираючи з тарілки решту вареників, поспішно поклав у неї.

– Почекай, Ґена! Я тобі дам паперу і заверну. Як же ти підеш без шапки надвір?! – Змерзнеш!

– Добре! – Він згідливо притакнув головою.

Мій гість пішов. Ще пару разів заходив до мене поїсти, при чому ніколи не забував половину їжі відкласти своїй бабусі. Потім довго я його не бачила. Може тому, що надворі випав великий сніг, а може, як припускала моя дочка, був хорий.

Одного дня нас вигнали з приміщення. Просто і звичайно, як це робили німці. Прийшли і, не сказавши навіть добридень і не звернувши на мене жодної уваги, як власника приміщення, оглянули всі кімнати і вбиральню, поговорили між собою і пішли. Наслідком тих оглядин невдовзі було повідомлення про виселення. Куди?.. Де?.. І як?! – Це було питання трохи не існування, бо пів міста було розвалене бомбами.

Почалась – біганина, просьби, старання, могоричі, хабарі, протекція. Нарешті, нам дозволено перебратись до другого дому. Чоловік енергійно взявся до ремонтування. Ремонт робився в рекордово-хуткому темпі, бо двотижневий термін, який дали німці, доходив до кінця. Я зайшла подивитись. Кінчали якраз малювати підлогу. Стояла і з приємністю оглядала чистенькі стіни і свіжопомальовану підлогу. В думці уставляла меблі і творила затишок.

Мої роздумування перебив прихід Ґени. – Як він сюди доліз?! – Він стояв на порозі і, відсунувши шапку з чола, глянув на мене.

– Ви вже тут живете?

– Ще не тут, але буду тут жити.

– А чому?