Ґена: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перевертаюся, знеможена і змучена. Рахую: раз, два, три... до десяти... І знову, і знову... Але Марійка стрибає, сміючись, по моїх числах. – Ні, не так! – Наказую я собі. – Треба, рахуючи, думати і в уяві малювати ці числа! – Я рахую: раз, два, три... до десяти.

Кожне число виразно чітке, блискуче і неймовірно великого розміру – змінюється одне за другим. Я рахую і рахую... Числа пливуть, повільнішають, плутаються... Ще секунда – я засну! А Віра, згрібши міцною рукою мої числа, каже: «Я чула, що батько загинув під час евакуації, а мати загубилася...»

О, Боже! – Я затулюю ковдрою голову, притискаю очі до подушки... Довго ганяюся за сном, ловлю, чіпляюся і... не знаю, коли падаю в сон, гублячи всі свої думки.

***

Коли прокинулася ранком, першою думкою було – спитати Віру, коли вона йде до шпиталю. Вона сказала, що під вечір. На мій запит, чи взяти для дитини щось з їжі, Віра сказала, що нічого не треба, хіба якогось компоту. Цілий день я була в нервовому піднесенні.

Шпиталь містився близенько від нас. За десять хвилин ми були на місці. Формальності в канцелярії, балачка з черговою сестрою, і ми опиняємося в малесенькій кімнаті.

Перед нами рядком стоять три ліжка. Між ними вузькі проходи. Ми стоїмо біля дверей, бо далі нема куди ступити. Ще не встигла пані Віра показати, як я побачила того хлопчика на середньому ліжку. Вп'ялась в його обличчя.

Дитина років чотири-п'ять. Лежить навзнак. Худенька постать виразно малюється під легкою, тонкою ковдрою. Рученята лежать рівнесенько на ковдрі, так як я десь бачила на реклямі: як здорово спати! – Стрижена голівка спочиває на низькій подушці. Довгасте бліде обличчя і стулені безбарвні уста. Тонкий, рівний ніс і накриті повіками великі очі.

– Якої барви його очі?! – подумала я, дивлячись на дитину.

За спиною у мене Віра розмовляє з сестрою. Я не чую, про що вони говорять, я скупчена в обсервації дитини.

«Спить» – сказала жінка, котра сиділа на свому ліжку, зліва від хлопчика.

Я глянула на неї, потім перевела очі на праве ліжко. Там лежала хвора людина, закутана ковдрою і периною, а на голові тепла хустка. Трудно було окреслити, чи це дитина, чи доросла особа. Лежала навзнак і голосно дихала розкритими устами. Біля хворої сиділа дівчина-селянка, років п'ятнадцяти-шістнадцяти.

– Це ваше? – звернулася я до неї.

– Так, це моя сестра!

– А він увесь час спить? – показала я рукою на хлопчика.

Дівчина поквапно закивала головою.

– Еге ж!.. Оце, як привезли вчора і поклали, то так й досі спить. Двічі тільки будився і просив пити.

– Ви дали йому пити?

Дівчина здвигнула плечима:

– Я маю свою!

Повернувшись до своєї сестри, вона стала поправляти і підтикати на ній перину. Я слідкувала за її рухами і відчувала роздратовання.

– Я давала йому пити – обізвалась жінка зліва. – Бідна сирітка... Все бабусю кличе!

Дивлячись, як дівчина щільно підтикає перину, я звернула увагу, що хлопчик дуже легко накритий.

– Чому ви не накриєте чимсь цієї дитини? – звернулася я знову до дівчини. – Ви маєте перину і теплу ковдру... А йому зимно!..

Вона скоса зиркнула на мене і, усміхнувшись кутиком уст, сказала:

– А хіба ж воно моє?!

– Так що ж, що не ваше?! Це мала дитина і сирота! На свою сестру, ви непотрібно нап’ялюєте теплу ковдру і перину, а це мерзне! Треба ж совість мати! – вибухнула я несподівано для себе самої. Дівчина, обернувшись до мене спиною, мовчала.

– То я сама принесу щось накритись для дитини! – сказала я в такому тоні, якби це мало бути зроблене на злість еґоїстичній дівчині.

Пані Віра, що була відсутня, зайшла до кімнати і сказала, що вже треба йти. Я тільки тепер пригадала, що тримаю в руках баньочку з компотом. Поставила біля хлопця на столику і попросила жінки зліва, щоб дала йому пити, як проснеться. Дівчина ввесь час зиркала на мене, кривлячи уста в невиразній усмішці.

***