Качанська плакала, витираючи голосно хусткою носа. Незабаром інші жінки з'явилися з хлібом, салом, яблуками. – Беріть, їжте на здоровля!
Вони брали і дякували словами, поглядом і усмішкою. Доївши кашу, полонені підвелися. Поважний господар перехрестився до схід сонця і сказав:
– Я завжди вірив у Бога!
Всі мовчали. Потім він звернувся до молодого, опецькуватого:
– Будемо рушати, Ваня!.. Ніч наближається! Треба нам ще пошукати нічлігу десь у селі.
– Ну, что ж пайдьом! – сказав усміхнений Ваня виразним російським акцентом.
– Поділимо порівно оці всі продукти, що нам дали добрі люди, та й підемо!
– А, я хочу яблучко! – почувся тоненький, дитячий голосочок.
Я глянула в ту сторону. Між дітьми, спереду, стояв Ґена.
Одягнений в те саме пальто, валянки і теплу шапку на голові, з-під якої висмикувалось на чоло біляве волосся.
– На, дитино, тобі яблучко! – привітно усміхаючись, протягнув до нього поважний господар.
– Та, що ви! – загомоніли жінки, – Вам самим потрібно на дорогу!.. Ходи-но сюди, Ґена! Дамо тобі яблуко і хліба з маслом!
– Та, хай бере моє!.. У мене також дітки є! – зітхнув він. – На, бери! Ось, дивись, яке червоненьке!
Ґена взяв протягнуте до нього яблуко і сховав за пазуху.
– Дай мені ще одне!.. Я бабусі дам!
Діти навколо розсміялися, а Ґена й собі за ними. Полонені ще раз подякували і рушили дорогою. Жінки дивилися їм услід і співчутливо хитали головами.
Вже вечоріло. Жінки помалу розходилися. Ґена, жуючи яблуко, бігав з дітьми і голосно сміявся. До мого вікна підійшла Качанська.
– Пані, как ви думаєцє, мой син теж вруці додому?!
В її очах світилося бажання почути додатню відповідь.
– Думаю, що так!.. Коли всіх українців пускають, то й вашого пустять, – сказала я, приховуючи усмішку.
– Дал би Бог!.. Ах, як я помисле, что он там ґаладаєт, а не імєєт даже куска хлєба, то на конєц сьвята пошлабим, чтоб ему памагці! Он такой бил у мєня добрий!.. Я от нєго ніґди злеґо слова не слишалам!
І вона почала оповідати мені, може вже четвертий раз, про всі якості свого єдиного сина.
– Скажіть мені, Качанська, чий цей хлопчик? – перебила я її, побачивши Ґену, що біг повз нас.
– Ах, гето сєротка! їді сюда дзєцко!
Ґена став.
– Ходзь до мнє, дзєцко!
Він, мовчки, підійшов.
– Ти наєлся?
– Да!
– Падаждзі, я тєбє ящо пєрожка дам!.. Гето бєдний рєбьонок! – вона погладила його по голівці. А Ґена, стоячи біля Качанської, переводив з запитом очі від неї до мене.