Циганськими дорогами: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та ми вже не страйкуємо! — загомоніли в один голос члени комітету і затріпали руками, як би відхрещувались від чорта. А пан Онисько Макогін з нетаєною досадою добавив:

— Не страйкуємо, бо наш народ до демократії не доріс!

— Ну, як так, то це інше діло, — каже пан голова. — Та ви подумайте, мої панове, хто тепер відважиться приступити до нашого жіноцтва, коли воно таке роз’юшене? Післав би туди поліцію, та просто серця не маю висилати безборонних хлопців на певну смерть чи каліцтво. В жіночих руках — сокири, поліна, а в поліцистів тільки й озброєння, що білі перев’язки на рукавах.

— Може б, так пожежну сторожу змобілізувати? — піддав думку пан секретар.

— Це, між іншим, уже традиційний і загальнопоширений на заході демократичний спосіб розганяти демократичні збіговища при допомозі сикавки. І в Америці воно часто-густо практикують, і в Англії, ба й навіть у нас, у Львові, за панського гніту незрідка практикували.

— Маю! Маю! — великим голосом возопів пан Онисько Макогін, а сам аж прояснів, аж розпромінився. — Маю перша кляса ідею! Пане голова, накажіть вдарити через таборове радіо зондербефель, що в кухонному бараці видають надзвичайний приділ для жінок! Ви побачите: все бабство кине роботу і наглуми побіжить в чергу!

— Точно! — захоплено притакнув Юхим Юхимович, а вслід за ним Гриць Чуперчук ще від себе попросив пана голову, зложивши руки, як до «Отченашу»:

— Вдарте, паночку, вдарте цесбефель, хай бабнє розійдеси та й не робить нам сорому…

Поглянув пан голова на пана заступника, а пан заступник на пана секретаря, а пан секретар ще для певности зазирнув до паперів, що лежали на столі, та й каже:

— Ну, добре, це можна би зробити, але ж ви нам, панове, ще й досі не з’ясували основного: з якої речі ви проголосили, страйк? Бо, хіба, якась причина мусіла бути?..

…Сталося!

Одне необачне питання — і перемир’я взяло в лоб!

Членів комітету немов би щось кольнуло попід печінки: вони як сиділи, так і всі нараз позривалися із стільців, насуплені, набурмошені, їхні щелепи грізно зціпились, а з очей посипались недобрі іскри в бік батьків народу з Президії Таборової Ради.

— Ге! Питають, чи була причина? — процідив крізь зуби пан Онисько Макогін. — Була, панове, була! Ви нам тільки скажіть, будьте ласкаві: де ділися наші цигарки?!

— Да-да! Де ділися наші цигарки?! — громовим басом загримів Юхим Юхимович, а вслід за ним Гриць Чуперчук, як далекий відгомін, добавив:

— Ба!

Лобова атака страйкарів була спрямована в найслабше та найчутливіше місце противника потойбіч барикади! Під тим немилосердним ударом батьки народу не встоялись у боєвій лаві, зробилися отіцькі! Президія Таборової Ради в одну мить перетворилася в таборову безрадність…

— Ой, панове! — простогнав зламаним голосом пан голова. — Ви питаєте, де ділися ваші цигарки… Таким самим правом я можу вас спитати: де ділися наші цигарки?.. Панове, це катастрофічне нещастя впало, мов грім з ясного неба, на нас усіх, на ввесь табір! Зразу, як знаєте, всі працюючі отримували по чотири коробки. Опісля прийшов розпорядок — по одній… а ось тепер, уже два тижні, ніхто в таборі не одержав ні одної цигарки… Я сам, мої панове, від учора ні разу димом не затягнувся… Ви розумієте: я, налоговий курець, що звик був окурювати по 60 цигарок щодня… Мої панове, мені вже дур до голови вдаряє, я не їм, не сплю, я ходжу, мов не свій!..

— А я, думаєте, що? — важко зітхнув пан заступник голови. —Я ще позавчора мав цигарку в роті! І то як? Зійшлися ми в чвірку з паном командантом табору, з отцем парохом та з паном предсідником таборового суду, розпарцелювали цигарку на четверо, кожний потягнув собі трошки та й так якось задурились, як немовлята «дурачком». Правда, вчора випадково я знайшов біля восьмого бльоку досить товстого «бичка», але зараз мусів поділитися з дружиною… А от уже сьогодні сам не знаю, що зі мною твориться! Розпука! Чиста розпука!

Такого розвитку подій члени страйкового комітету аж ніяк не очікували… Навпаки — вони були певні, що противник, силою своєї урядової поваги та переваги, накинеться на них мокрим рядном, буде пручатися, відбиватися, ламати копії. А тут тобі — маєш… Ти ще не вспів почати штурму на ворожі позиції, ще не вижився у вирі боротьби, ще не насмакувався випарами ворожої крови, а тут тобі ворог уже заткнув на барикаді білий прапор!

Ну, звичайно, миролюбна постава членів президії значно послабила та злагіднила воєнний запал членів страйкового комітету. А що керівник баталії, пан Онисько Макогін, перший запалювався до бою, то він, само собою, також перший зм’як і затрубив до відступу.

— То така річ, прошу пана голови, — сказав він уже зовсім поміркованим тоном. — Ми є народ чорноробочий. МИ задармо калорій не псуємо. Ми працюємо і за свою роботу жадаємо того, що стоїть в табелі. А що нам того не дали, то ми скористали з припадку, що є демократія, взяли та й застрайкували. Та тепер бачимо, що ні управа, ні таборова рада нічого в тому не винні, бо тут діє вища сила… Ну, тоді інша справа. Е, пане голово, знаєте що? Є в нас у таборі всякі партії, та ми, курці, це така партія — понад усі інші. Ми мусимо йти спільним фронтом і триматися купи, бо як самі себе не порятуємо, то ніхто нам не поможе. Я маю тут трошки бакуну… Моцний він, бо моцний, відомо — сампантре, може, і крихту замоцний, як на ваше делікатне піднебіння, то годі… Не погнівайтесь, панове, та й не погордіть… Прошу вас ґречно — закурітьси!

…Ні, ні, навряд, чи є де-небудь така фарба, такий пензель, таке перо і такий атрамент, що ним вдалося б змалювати й описати оте зворушення, оте потрясення, що його зазнали батьки народу на самий звук слова — закурітьси!

Вони не знали, що їм робити: плакати чи сміятись, танцювати на радощах чи цілувати й обіймати членів страйкового комітету! Вони рвучко й хвацько, мов бистроногі олені, повискакували один наперед одного з-поза столу з такими одчайдушними, радісними вигуками, якби кожному з них встромлено в кишеню канадійський афідавіт.

— О, будь ласка, будь ласка! — засукував жмені пан голова, і він таки перший присадився до капшучини з бакуном. — Мої панове, ми зовсім не сердимось, нам і не сниться погорджувати вашим почастунком! Ми надзвичайно раді, щиро вдячні!.. Тільки… от, паперців під рукою не маємо!.. Гей, панове, паперу! Давайте паперу! Запалимо люльку миру!

І пан голова президії, а за ним і пан заступник, та й, очевидно, пан секретар у гарячковій поквапливості і нетерплячці стали ритись, гей кроти, в скирті урядових актів… Пану голові попався під руки найновіший розпорядок Таборової Ради, пан заступник поцупив обіжник Центрального Представництва, а пан секретар став крутити трубку з найновішого числа таборової ґазетки… І так, за п’ять хвилин, уже вся канцелярія потопала в чорному тумані їдкого, отруйного і задушливого чаду, що садив надвір через вікна, як дим з комина крематорії…

* * *

…Аколи вже присмерком наші страйкарі покидали маґістратські пороги, тоді Юхим Юхимович Трохименко, немов би собі щось пригадав, бо постукав себе пальцем по лобі та й каже:

— Інтересна штука ота сама, як її звав — димократія… Отак це ми, значить, і виграли страйк за цигарки: не хватало того, що нас баби полінами наколотили, то ще й пани, дай їм Боже здоров’я, скурили нам решту махорки.

— Ех, ти, темна масо! — глумився з нього, а може й із себе самого, пан Онисько Макогін. — 25 років сяяло над тобою сонце сталінської конституції, а тобі ще й досі не ясно, що з бабами і з панами наш брат ніколи не дійде до ладу.