Циганськими дорогами: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ґвалту! Рятунку! Це ж розбій на гладкій дорозі! Котрий то бандит черевиками кидає? Поліція! Кличте поліцію!

— Ой-ой! А там кого ріжуть? — простогнала пані Тріска, що жила зараз у недалекому сусідстві, тому теж перша прокинулась.

— Ріжуть! Мордують! Розстрілюють! — як не своїм голосом закричав спросоння її чоловік, пан маґістер Тріска, професор географії в таборовій гімназії. Треба знати, що пана маґістра Тріску раз у раз переслідують тривожні неспокійні сни, а це ще з того часу, як на Словаччині він був попався в руки красних партизанів і тільки чудом спасся від смерти. Відтоді бідолашному маґістрові постійно ввижаються уві сні сцени розстрілів, тортур та всякі інші страхіття.

Розпучливий крик бідолашного маґістра розрушив всю залю. Дрібна дітвора підняла таку музику, що хай вам сховається оркестра з алярмових сирен та єрихонських труб. З усіх кутків, з-поза всіх параванів на голову пані добродійки рясно посипались досадні скарги, жалі, нарікання і важкі прокльони.

У міжчасі пані добродійка після основних розшуків віднайшла свою штучну щоку, а далі склала прилюдно офіційну заяву такого змісту: так, щоб ви знали: випроваджуюсь з того паршивого лягру! Що буде, то буде: їду на родіну! Не вговорюйте мене та не переконуйте, ніщо не поможе! Завтра стаю під комісію!

— Зробіть нам цю страшну прикрість і станьте ще сьогодні, — дораджував їй дехто.

— Господи, забери її вже раз на яку іншу зону! — зітхали по кутках ближчі сусіди.

Розуміється — були це лише їхні побожні бажання, бо добродійка вже не раз і не двічі «випроваджувалась» та «виїздила», але завжди не далі, як з кімнати на коридор і назад у кімнату. Так і тим разом — вона, не гаючи часу, спакувала свої манатки (було того щось 28 куфрів, клунків та коробок), повиносила те все барахло на коридор, сіла на ньому, гей квочка на курятах, і так уже кучкувала аж до ранку.

Та що з того, що вона там кучкувала? Сяк, чи так, нікому тепер не було до спання. Вибитим зо сну, розгарячкованим та подратованим мешканцям залі не під силу вже було опанувати нерви і зберегти душевну рівновагу. Пристрасті переливались через край, як весняні води з берегів, спори й суперечки спалахували, як іскри! Не минуло багато часу, а посварилися всі всуміш: сусіди з сусідами, жінки з чоловіками, батьки з дітьми, старі еміґранти з молодими, східняки з західняками, а католики з православними. Наприкінці дійшло до того, що треба було кликати бльокового, поліцію, команданта табору і директора УНРРА.

Тарарам такий піднявся, аж гей!

* * *

Наш друг, Іван Степанович, прокинувся вранці в погідному та привітному настрою. Правда, в голові йому шуміло, як у млині, та й із шлунка відбивалося якоюсь бензиновою гидотою, але так, в загальному, він почував себе зовсім задовільно. Зате ж його сусід і земляк, Степан Іванович, що спав зараз побіч нього, нарікав на чому світ стоїть, що не виспався ні за макове зерно.

— А що ж ви робили вночі? — спитав Іван Степанович, смачно позіхнувши.

Степан Іванович витріщив очі.

— Як то — вночі?.. Хіба ж ви нічого не чули?

— Анічогісінько.

— Господи, Боже мій! Та ж на залі цілу ніч ніхто ока не заплющив! Авантюра була колосальна, мало що на ножі не пішло. Поліцію кликали, в цілому таборі трубіли на сполох. Мертвий, здається, встав би з могили, а ви кажете — спали!

Іван Степанович дивом дивувався:

— Тю, тю на тебе… Справді чудасія! Та мушу вам сказати, Степане Івановичу, що сон у мене зовсім особливого характеру. Коли ляжу, то вже, можна сказати, сплю. Світ буде валитися, а я спатиму. Одного я не можу збагнути: яким чудом через ніч вискочила мені на лобі така велика ґуля?

Це не життя, це мука

  — Біда зо мною! — каже мій щирий друг Осип із 15-го бльоку. — Від довшого часу помічаю, що погано. А по правді казати, сам не знаю, що за лихо зо мною трапилось! Вже у лікарів радився-радився, спеціялістів, і своїх, і німців, навіть в одного лотиша був, — все дарма, і вони нічого не второпають. Одні кажуть, що воно з нервів, інші, мовляв, що це шлунок щось не статкує… Щодо мене, то мені здається, що це все з нервів, хоч і багато дечого промовляє за шлунок. Бо ж як собі, кінець кінцем, пояснити оту мою неприродну, хворобливу прожорливість? Правда, не перечу: добре і смачно поїсти я віддавна люблю, і так уже мені завжди в житті таланило, що і вдома було що з’їсти, та й тут, на далекій скитальщині, теж, славити Господа, не бракує. Я розумію, чому ні, можна поїсти, коли є апетит, але ж, кінець кінцем, треба чути в сій їжі якийсь смак! А я — самі бачите: апетиту не маю, хоч гинь, ніщо мені не смакує, навпаки, від їжі мене просто відпихає та гидь мене бере, як лише гляну на що-небудь з’їсне. А проте цілісінький день я тільки й те роблю, що їм, їм і їм, і від’їстися не можу! Надосвітку прокидаюся — їм, лягаю спати — їм, пробуджуюсь серед ночі — теж їм, неначе той, що щойно вчора прийшов з концентраційного табору. Ось як знищила мої нерви проклята воєнна хуртовина!

— Трапляється теж зо мною така біда, що я зовсім затрачую свідомість та попадаю в якийсь дивний обморок до того ступеня, що й про їжу забуваю. Це буває переважно тоді, коли сяду в тіснішій компанії грати в карти. Не перечу, що раніш я теж любив заграти в карти; особливу ж ціну надаю таким грам, що розвивають наш інтелект і при яких треба багато думати, наприклад, «очко» або «66». Та ще ніколи такого не бувало, щоб я три дні підряд сидів при картах, забувши про ввесь світ і про себе самого.

…Прийшов отой святий Великдень. Ну, самі знаєте, як то буває: чужина, бо чужина, скрута, бо скрута, та все ж, я воно не було б, а такий роковий празник треба гідно відсвяткувати! Так само і в мене: не перечу — було що випити, було і чим закусити, бо й дружина тричі на кухню з братванками обернула, та й хоч і різників трошки нам поліція переполоскала, то все ж таки я ще вспів на час пристаратися і шинку, і ковбасу, і все, що годиться. І так, взагалі, як чую від людей, цьогорічний Великдень у нашому таборі пройшов доволі величаво. Кажуть — на майдані була велика «кірхпарада», служило сім священиків, співали три хори, ну, а далі посвячення пасок, гагілки, обливання водою… Та що мені з того всього, коли я нічого не чув і не бачив! Як у Велику Суботу прийшов від Плащаниці та як засів з камратами до карт, то аж у Світлий Вівторок опівночі поцілував стіл і перестав грати. Ви подумайте! Таке врочисте свято, Христове Воскресення, а я — гей той кальвін нехрещений, і в церкві не був, і футбольних змагань не бачив!

— Та ви гадаєте, що це вже кінець моїм стражданням? Куди там! Колись, давненько, ще таки либонь у школі, я читав, що в субтропічних країнах лютує така пошесть — сп’ячкою її звуть. Сяде собі такий кольоровий чоловічина де-небудь на бамбуковому пеньку і спить. Спить, спить день, два, три, цілий тиждень, аж засипляє на смерть… Боюсь, чи я часом не заразився від когось тією страшною недугою. Бо я так само, надто ще після того, як хильну через міру самогону, коли ляжу спати, то сплю, сплю, сплю і проснутись не можу. А коли вже вкінці проснуся, тоді мене нападає інша, теж доволі небезпечна слабість: позіхання! Не встигну винести крісельце перед барак та сісти собі на сонечку, а вже позіхаю, та так широко позіхаю, трохи рота не роздеру та щелепів не позриваю. А раз — таки зірвав, чесне слово! Як позіхнув собі знебачки, та так щиросердечно, на ввесь рот, а долішня щока — хрусь! — і вискочила з замків! Та тоді саме, немов спасення з неба, надійшов наш пан бльоковий, хлоп — як мудь, щовечора ходить до клюбу і тренується в боксуванні. Він зразу кинувся мені на рятунок: як трахне мене правим серповим, а щока — гоп! — і заскочила на своє місце! Та й славити Бога, що заскочила, а то зараз пополудні я мусів ставати до фотографії, бо виготовляв собі папери до Канади.

Уявіть собі, до чого подібна була б моя відбитка, коли б наш пан бльоковий не припасував був мені щелепів і не стулив роззявленого рота!

— Отак, мій друже, я караюсь на тій нещасній еміґрації! Це не життя, а мука. І що мені, кінець кінцем, тепер ще залишилось? Здоров’я зруйноване назавжди, нерви знищені, духова рівновага захитана… Що робити, сам не знаю. Хіба — вдатися ще раз до лікарів. Може, ви знаєте якого доброго спеціяліста?

— Знаю, — кажу, — знаю дуже доброго спеціяліста, який напевно вилікує вас з усіх страждань.

— Спасителю мій! — зрадів мій побратим і повис мені на шиї. — Давайте мені його сюди! Де він? Ви знаєте його адресу?

— Знаю.

— Ну, ну, кажіть, я вже записую!