Циганськими дорогами: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дарма, дарма!.. Всі його мольби-просьби, його найгарячіші благання-заклинання розбивались об холодну скелю байдужности та неввічливости компетентних чинників. Ще й глумились з пана Іларія компетентні чинники, ба ще й пану Іларієві грубіянили!

— А йдіть ви к чорту, — казали, — з вашими баняками. Тут от земля горить під ногами, кожний радий спастись з душею і захопити щонайконечніше, а вам давай спеціяльне авто для ваших баняків! На яке лихо баняк мені тепер здався, що я буду в той баняк? …І тут компетентні чинники вживали навіть непристойних висловів з народнього фолкльору, див. Український Словник Грінченка, т. III, ст. 193.

— Ех, Націє, Націє, — трохи не заридав з одчаю пан Іларій. — Нещасна Націє! Ти мене не зрозуміла, за те ж і важко доведеться тобі відпокутувати!

Пан Іларій Криводушний, щирий український патріот, був людина не нинішня. Уже за першої еміґрації пан Іларій доволі надивився, як то наш брат вибирається за границю* і що за собою тягне. А тягне він за собою, наш брат-русин дистриктовий, усе що треба і не треба: і жінку, і діти, і муку, і крупи, і подушки, і перини, і матраци. Тягне шафи, креденси, балії, шафлики, кійці з кроликами, кози, люстра і фортепіяни. Один, наприклад, тяжкий варіят узяв собі навіть «Загальну Українську Енциклопедію» в трьох томах, а одна пані, втікаючи, встигла лише захопити «Гігієну жінки» та улюбленого ямника. Та вже найкраще вибрався той капітальний молодець, що то крім безпотрібного барахла взяв собі ще й в додатку наречену.

Багатий на досвід пан Іларій був упевнений, що тепер повториться та сама історія: буде той нещасний український скиталець таскати за собою всяку всячину, та мало котрий знайдеться такий бистроумний, щоб пам’ятав про необхідні, елементарні речі, як ото — баняк, миска, ложка чи хоч би навіть така вареха! А потім, на чужині, виходить трагедія! Вари — не знати в чому, їж — не знати чим і з чого!

Пан Іларій Криводушний, щирий український патріот, своїм віщим візіонерським поглядом уже заздалегідь бачив майбутню трагедію рідної нації. Перед очима його душі вже тепер малювались сумні картини всеукраїнської мартирології. Він, неначе той старозавітний пророк, бачивши тепер своїх безталанних братів на новітніх вавилонських ріках, над берегами далекого голубого Дунаю. Бачив, як розбивають його брати-скитальці свої мандрівні шатра, неначе банда циганська, бачив, як підкасані жони українські полощуть у хвилях Блакитного дитячі пеленки, а зарослі неголені мужі українські тут же перуть свої бурлацькі онучі. А опісля, коли чуже нерідне сонце похилиться на захід і вечірні сумерки виповзуть на чуже небо, як розкладають вогні-багаття, немов ті чумаки в широкому степу, щоб заварити кашу…

Та ба!.. Чумаки мали голову на карку, і коли їхали в степ, брали з собою казани, баняки, а в кожного за холявою стирчала ложка. А тут тобі горе! Є що, ніби, і зварити, та нема в чому… І опускали безпомічно додолу лисі голови мужі українські, і ломили в розпуці руки вродливі українські жони, і дрібно голосили українські діти в далекій чужій стороні… Пан Іларій Криводушний віщим оком бачив ці візії, віщим ухом чув ридання-голосіння дрібних діток, чув загальний і всенаціональний плач усього народу. Горе нам, горе! Немає баняків! Нема ринок! Нема тарілок, друшляків, видельців!.. І душа пана Іларія кривавилась, і серце закипало кров’ю. Та він був безсильний, безпомічний: бракувало дурного вантажного авта.

Що ж було робити? Єдиний вихід з цього безвихідного положення виходив такий: здавити гіркий біль патріотичної душі. нишком утерти сльозу, плюнути на всі баняки та ринки і якомога швидше дати ходу, бо то і безталанна рідна земля починала вже справді горіти під ногами.

Так теж наш пан Іларій, очевидячки, і зробив. Вибрався він, пан Іларій, на далеку скитальщину сміло, можна сказати, майже голіруч і трохи не в одній сорочці, коли не враховувати тих п'ятьох скринь з купонами і трьох величезних пачок з хаочами, що їх запопадливий пан Іларій заздалегідь відтранспортував до Турки.

А так то пан Іларій попрощав рідні пороги лише з однісінькою валізочкою, в якій були найпотрібніші предмети щоденного вжитку: 100 000 губернаторських злотих, 50 000 німецьких марок, 3 000 американських долярів, 3 кіля шляхетної металургії, насипом і в «фасоні»… Та що з того? Ви гадаєте, що цей скромний дорібок всього трудолюбного життя пана Іларія приносить йому щастя і радість? Куди там! Немає радости в серці пана Іларія, немає в ньому спокою та вдовілля. Не веселить душі пана Іларія прекрасна золота осінь над блакитним Дунаєм, не приносять духової насолоди всякі більші і менші принагідні інтереси. Що з того, коли вас душа болить, коли туга важкою осінньою хмарою встелила душу і хтозна, чи коли-небудь проміння весняного сонця зможе цю хмару розігнати.

— Так мені якось важко, — жаліється, бувало, пан Іларій, — така туга в’ялить моє серце… Мучуся, шановний добродію, не то мучуся, а просто страждаю! Оце йду, скажім, доріжкою, а мені назустріч — знайомий директор гімназії, пан Доктор Радирка. Похнюплений, задуманий, — іде та нічого і нікого не бачить. Еге, думаю, милий брате, знаю я, знаю, чому журба тебе гризе, немов черв’як: оце ж тебе, либонь, твоя добродійка вислала пошукати баняка чи ринки… Шкода твого труду, безталанний український скитальче! Не шукай, бо не знайдеш! Або, дивлюсь, іде знайома пані меценасова Балачинська, а з нею донечка-семиліток. Сердешна жінка, і половини з неї нема, а в донечки личенько запалось і ручки, як сірнички. Еге, думаю, нещасна мати, горе тобі, горе, оце ж ти так само, як тая чайка при битій дорозі, даремне побиваєшся серед чужого моря то за сковорідкою, то за тарілкою, то за іншою домашною судиною, а донечка твоя, янголятко, теж нераз попила б «маґермільху», так що ж, коли і простого горщика на господарстві немає. А в мене, добродію шановний, було того цілі стирти, цілі піраміди! І як вам не має серце лопотатись з болю, як не має ридати душа, немов сирота, що без мами блука?.. Ви подумайте, шановний добродію, яке блискуче підприємство я міг би сьогодні пустити в рух, коли б я мав під рукою мій дорогоцінний, назавжди запропащений крам! Такий, скажемо, баняк на 4 літри я сміло та без заїкання пускаю нині за 100 марок! Дволітровий баняк продаю по 50—80 марок, таку бляшану тарілку пускаю по десятці, і кожний бере навихвати, ще й у руку цілує! А всяке дрібне теремешля — ножі, ложки, вилки — по п'ятчині, по п’ятчині, та й інтерес іде, цвіте-процвітає, а грошики пливуть! Кокоси я міг би сьогодні зробити, шановний добродію, кажу вам, кокоси! А так… ех, і не згадуйте, бо далебі не видержу, заплачу!

Що ж?… Панові Іларієві Криводушному можна хіба лише співчувати. Справді ота непересічна людина, а то, можна сказати, інтелект, мучиться, страждає за ідею. І подумати — скільки добра, скільки користи могла б принести така людина нашій громаді, коли б мала під рукою свої баняки! Немов той мітичний Прометей, що дарував людям вогонь, так і пан Іларій дарував би нам тепер свої баняки, він з’явився б серед нас із своїми баняками, як світляний метеор, як добрий дух, як муж, зісланий рукою Провидіння…

Та не судилось…

Нація його не зрозуміла!

Багато галасу з нічого

  Наш друг Іван Степанович, прийшов до кімнати, як уже всі спали. Могла бути одинадцята, могла бути і також і перша. Забалагурився допізна в дев’ятому бараці. Був на христинах.

Хто-небудь інший, коли отак знехотя опиниться в кромішній темряві, зараз же вам обов’язково влізе в яке відро з нечистотою, чи заплутається в шнурках з білизною, неначе муха в павутиння, а то навіть, напотемку, до чужого родинного вогнища заблукає.

Наш друг, Іван Степанович, не такий. Хоч і на христинах кумував та до пізньої ночі засидівся і не з одною чаркою мав безпосередню зустріч, то все ж таки на власних силах, без нічиєї допомоги, щасливо та без пригод причалив до своєї лежанки. Тільки як уже клався спати, тоді, нехітьма, так здорово тарахнув лобом до побічниці, аж затрусився цілий бльок і з повали посипалась штукатурка.

— Тю, тю на тебе! — доброзичливо пробурмотав наш Друг, склонив зметружену голову на подушку з трачинням і зараз же заснув кам’яним сном.

Не перечу, що в цей мент, як Іван Степанович заорав лобом до побічниці, пані добродійка Язичинська вже спала, а грімкий лоскіт, що залунав серед ночі, силоміць вирвав її з солодких Морфеєвих обіймів. Хоч і правдоподібне, що пані добродійка ще тоді і не спала, а так собі лежала, чи то, бува, не вичікуючи лише нагоди, щоб розпустити на повний хід свої мовні органи! Так, чи сяк, в кожному разі, пані добродійка зараз присіла на постелі та затарахкотала:

— Ким там уже знову дідько товче? Хто там поночі дверима лопає і людям спати не дає? Боже мій милосердний, не тільки за дня немає в цій гамарні крихти спокою, а що й вночі не дадуть вам, іроди, ока заплющити. Хто це там собі нічні прогулянки влаштовує? Що це за спацири поночі, хотіла б я знати?

Добродійка втихла і надслухує: тиша… заля спить.

Та в цій саме лиховісній тиші таїлося провістя надтягаючого гураґану… Може, все скінчилося б гаразд, якби хто-небудь співчутливо зітхнув на знак солідарности, або хоч спросоння промимрив: ой, так, так… ваша правда, пані добродійко… Мало ж то людей крізь сон говорить? На той приклад — пан меценас Цвіркун, що вряди-годи служить до Служби Божої в таборній церковці, то іноді через сон симпатичним баритоном ціле вам «Вірую» відчитає… А тим разом, як на лихо, ніхто ні пари з рота. Всі спали, як зарізані.

Ця обурлива байдужність та невідзивчивість залі боляче вразила добродійку і, само собою, спонукала її до дальших роздумувань:

— Я дуже цікава знати, хто це там дверима лопає, аж цілий барак ходором ходить? Замало вам, архидияволи, божої днини, то ще й по ночах бешкетуєте! Хліб вам уже розбрикався! Задобре вам на тій еміґрації, — та ж ви і вдома такого гаразду не мали, як тут, на чужині. Та певно: товчеться тото до пізньої ночі, а потім хиріє до полудня! Ей, ви, депі-лорди, не привикайте-но ви до панського спання, бо колись, вдома, буде вам тяжко зриватись надосвітку та йти до стайні з ліхтарнею з-під корів обірник викидати! Господи, а де ж то хто коли таке видав: наз’їздилося народу з цілого світу, а ніхто нічого не робить! Цей шпекулює, той самогонку в бункрі гонить, цей в театрі штуки показує, а той жениться… Люди добрі, та ж то щонеділі в одному бараці по троє, четверо весіль, — а попивантус, а музики, а співи, а гульки до білого дня! А скільки то політиків тепер намножилось, а скільки патріотів! В кожній кімнаті, за кожним параваном будують Україну, а подвір’я замести нема кому! О, таке ледарювання добром не скінчиться! Чудак був той, що тую УНРРА вигадав! Та то буком дармоїдів! До роботи нагнати, а не консервами їх годувати, немов на заріз!

Добродійка замовкла і насторожила вуха: жадного відгуку. На залі дружнім хором, хоч і на різні тони та півтони, хропе, сопе і дише двадцятькількоро переселенців. А вже найгрімкіше хропіння розлягається з того кутка, де спить сном праведника наш друг Іван Степанович.

Добродійці занило коло серця, і глухий жаль підступив їй до горла. Ні, ця мовчанка була нестерпна, осоружна, і серед тієї тиші пані добродійка Язичинська почула себе такою самітною, такою нещасною та покривдженою, що вдержатись від гірких сліз було їй не під силу, і вона заридала:

— Боже мій, Боже, чого я сюди приїхала? Та яка лиха годинонька занесла мене в такий далекий світ з-під Тлустого аж до Баварії? Та ж я тут самісінька як палець, нікого з родини, нікого з кревних, скрізь чужі люди! Боже мій, Боже! Чи я хоч коли подумала, що на старші літа доведеться мені отак скитатися та поневірятися по заблощичених бараках або кукати з-поза дротів, як тая мавпа з клітки? А яка мені честь та приємність дивитися на ті розвалені швабські мури, та на тую погану німоту, та на тих американців, білих і чорних, що їм щелепи ходять, як на завісах, бо вічно якусь біду жують!

Тррраахх!.. Щось солідне й замашисте, — може, грудка коксу, а може, важкий військовий, підбитий цвяхами черевик, — зашуміло, свиснуло в повітрі та з оглушливим ломотінням поцілило просто в нічний столик пані добродійки, на якому, до речі, стояла гальба з її штучною щокою.

Очевидячки, пані добродійка підіймає несамовитий вереск: