Циганськими дорогами: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Авжеж, що згодний! — аж підскочив на радощах пан майстер. — Та пане докторе, та за такий апаратик я вам відступлю не то що три пари копит і жменю кілків — за нього я вам віддам цілу майстерню, з усім крамом та з усіма причандалами, з шильдом і патентом! Бо то і, правду кажучи, оце паршиве ремесло мені геть осточортіло, і я віддавна вже хотів на нього наплювати! Доволі страждань, ганьби і поневірки!.. Саме недавно я справив собі ДКВ на 250 коней, а як лише небо проясниться — беру свою наречену, саджаю її в причіпку і вйо! на прогульку по всій американській зоні, по всіх українських таборах! А не доставало ще мені до повного виряду фотографічного апарату. Бо то, знаєте, як чоловік їде на прогульку вдвійку з нареченою, то по дорозі трапляються всілякі красні краєвиди, що їх варто відбити… Пане докторе, знаєте що?.. Так, щоб мені, ні вам не було кривди, додайте мені до цього інтересу ще оце автоматичне перо, що стирчить вам у нагрудній кишені!

— Гм!.. А навіщо ж вам, пане добродію, ще й в додатку автоматичне перо?

— Бо то, пане докторе, є така річ: як чоловік їде на прогульку вдвійку з нареченою, то по дорозі йому частенько виводиться перебувати на лоні природи. А коли ви є на лоні, то вам припливає до голови всяка манколія, всілякі думки та фантазії лізуть на мозок… Ану ж, може, і мені вдарить до голови така фантазія, а тоді — схоче чоловік яку статтю чи репортаж з дороги вжарити до ґазетки, а не буде чим! А то, іноді, з доброго дива, може мені прийти справжнє натхніння, так тоді як розмахнуся, то й політичну програму для якої нової партії вкрешу!.. Ну, що, згода, пане докторе?

— Згода, пане майстре!

Вдарили по руках, — і так припечатали цей пропам’ятний товарообман, що в його логічних наслідках колишній доцент став шевцем, а колишній швець — озброєний в автоматичне перо, фотоапарат, ДКВ і наречену, — поїхав об’їздом по американській зоні збирати вражіння на лоні природи і шкварити репортажі до ґазеток.

…Гей, не раз, і не двічі відтак, згодом, благословив доктор Рибка тую спасенну хвилину, коли то добрі духи натхнули його думкою кинути посаду в гімназії, щоб мати змогу щоденно сидіти на карку шевцеві. Бо саме дякуючи отому поневільному пересиджуванню в шевській майстерні, наш пан доцент отак мимоходом присвоїв собі та збагнув найважливіші секрети шевського мистецтва! І коли йому прийшлось у спадщині по ясновельможному шевцеві обняти й пустити на повний хід згадану майстерню, то сяке-таке поняття про шкуродерське ремество він таки вже мав.

Зразу наш пан доцент пооблатував та пообував свою незліченну сімейку, опісля зробив вигоду декому з найближчих сусідів, а відтак… а відтак наступила найбільш вагітна своїм змістом і найпереломовіша хвилина в житті доктора Рибки: він склеїв та змайстрував власними руками, власним умінням і власним хистом першу пару черевиків!..

Нічого й казати: тая первонароджена д-ром Рибкою пара взуття аж ніяк не могла рівнятися фасоном та вибагливістю з люксусовими виробами Баті, зате ж робота вийшла тривала, фундаментальна і була що на ногу взяти!

День народин першої пари черевиків проголошено в сім’ї доктора Рибки родинним святом. З тієї нагоди пані добродійка влаштувала маленький балюнок, на якому в урочистий спосіб христили й підливали тую першу пару, а пан доктор Рибка приймав від сусідів та знайомих побажання і гратуляції.

— Сьогоднішній день, — мовив доктор Рибка, — це найрадісніший день мого життя. Ще ніколи в житті я не почував себе так щасливим і повним внутрішнього задоволення: ні тоді, коли одружився, чи нострифікувався, чи по важких перипетіях добув доцентуру, ні тоді, коли мою «Неорганічну хемію» передрукували на чотири заграничні мови, та й навіть не тоді, як мене іменували членом-кореспондентом Празької Академії Наук! Аж сьогодні вранці, мої панство, коли й забив останній кілок у мою першу пару черевиків, коли востаннє переїхався шпіляром по підошвах та відставив готову роботу на полицю, щойно в цей мент, мої панство, я відчув та зрозумів, що я — повновартісна людина, корисна та пожиточна для власної сім’ї, для всього суспільства, для всієї Української Нації.

І з того часу шевська майстерня доктора Рибки працює безперебійно і повною парою. Поперед усього пан доктор постарався про те, щоб збільшити фахову обслугу. І так, найстаршого сина, який нещодавно склав з відзначенням матуру, пан доктор вишколив на молодшого челядника, вважаючи зовсім справедливо, що цей многонадійний молодець, з новонабутим у гімназії знанням, немовби створений на те, щоб кілкувати підошви. Так само притягував до співпраці середущу донечку, яка має за собою два роки музичної школи і вже настільки опанувала контрапункт, що може сміло натягати дратву.

Одне, що декого з клієнтів трохи бентежить та вводить в зніяковіння, — це вивіска, що прибита на дверях. А вивіска ота справді доволі оригінальна: нагорі напис: «Шевська Майстерня», а з-під споду візитна картонка: «Др. Аполлон Рибка, доцент Краківського Університету».

В зоологічному саду

Великий фестин в зоологічному саду стояв у повному розгарі, проте чотиронога, хвостата, рогата, крилата і дзьобата публіка все ще напливала без кінця. Звичайно, найбільша метушня була біля каси, де продавали квитки аж чотири Гуски. Хоч ладу й порядку строго берегла порядкова поліція, зложена з енергійних Собак, все ж таки деякі пронози, наприклад, Свині, таки пролізли на площу без квитків, або, як-то кажуть, на шварц.

В буфеті — справжня облога! Огрядні добродійки — Верблюдихи і Жирафи, що продавали холодні й гарячі напитки, просто не вспівали обслуговувати напираючих звідусіль, спрагнених і зголоднілих гостей. Та вже найбільше завізно й глітно було там, де за прилавком стояли молоденькі та привабливі Телиці, Ослиці і непосидющі Кози. Само собою, що тут не так заманювали публіку смачні закуски, як краса і молодість буфетниць. В затишному холодку, при столиках, сиділи поважніші віком громадяни, як Воли, Осли, Крокодили, Носороги та Гіпопотами. Вони покурювали грубезні цигари та попивали пиво, яке так само, як і всюди, своїм смаком зовсім скидалося на воду. Не обійшлося теж без авантюр і мордобиття: ті ж самі Свині, що пропхалися на площу без квитків, успіли вже понадміру хильнути «бензинівки» і по-п'яному зчинили бучу. Приключку зліквідувала поліційна стежа, що з’явилась на місці випадку під проводом самого вахмайстра, грізного й вусатого Мопса; галабурдників узяли за шиворіть і викусали з площі.

Справжньою прикрасою фестину була духова оркестра, зложена з тридцяти Слонів. Вони так завзято дули в труби, аж листя з дерев облітало. Танцювала переважно сама молодь: Малп'юки з Малпами, надуті Гусаки з Гусками, напиндючені Індики з Індичками. Танцювальні пари любувались в побільшій часті в модерних і штудерних танках, в усяких там фокстротах-свінґах. З жалем треба ствердити, що молодь вже потрохи забуває традиційні, стародавні танки. Лише вряди-годи дехто зі старшого громадянства пригадає молодим, що такі танки були колись на світі. Так і тепер один підстаркуватий вже Медвідь, що вважав себе потрохи театральним артистом, бо виступав колись в цирку «Кроне», попросив оркестрантів, щоб заграли для нього сольо — гопака. Гопак випав на славу, хоч і під час присядів літній танцюрист спіткнувся та бебехнув на публіку, трохи при цьому не розмісивши пані їжачихи. Це дало відтак притоку панові їжакові, зроду гострокільчастому на язик, кепкувати з Медведя, що той перед своїм виступом чи не задовго засидівся в буфеті…

А скільки то на фестині всяких-превсяких розваг, несподіванок!.. Тут, наприклад, пан професор Вовк, відомий га ввесь світ знавець астрономії, поставив люнету й показує цікавій публіці горбки на Венері. Тамечки пан Лис, звичайно, комбінатор, зорганізував на боці, здалека від зорких очей поліції, гру в «пара-не-пара».

Та вже неправдоподібний натовп зібрався біля клітки, в якій показують живу людину! Зрозуміло, що близько до клітки підступають лише щовідважніші. Більшість публіки має оправданий страх і стоїть осторонь, хоч і пан Орангутанг, власник нього поплатного підприємства, запевняє всіх, що боятись нічого. Людина, каже він, лише тоді небезпечна і може заподіяти багато лиха, коли в її руках опиняться всякі шкідливі цяцьки та іграшки, наприклад — атомова бомба. А так, голіруч, людина зовсім слабосила, її розтопчеш, гей муху. А втім, людська істота, що сиділа в клітці, була, мабуть, жіночої породи, бо раз у раз зиркала в дзеркало та стригла очима до пана Орангутанга і взагалі виконувала безліч комічних жестів, що розвеселювали публіку до сліз.

Що не кажіть, а теорія про походження малпи від людини таки має деякі підстави правдоподібности.

— Увага! Увага! Говорить радіо!

Очі, вуха, роги, рила і пащеки всієї публіки повертаються до гучномовця. Головний спікер радія, пан Пугач, просить шановне громадянство зібратись на стадіон, де незабаром відбудуться спортові ігрища, а відомий легкоатлет Цап-Цапенко попробує здобути мистецтво области у скоку надовжінь.

Оркестра перестає грати, танцювальна площа, буфет і в місця розваги вмить порожніють, а публіка, ревучи, мекаючи, гавкаючи й кудкудакаючи, котиться повінню на стадіон. Тут, на «зелених трибунах», уже заздалегідь розсілось різнородне та голосне птаство, а вже найбільше Горобців, Шпаків, Костогризів і Посмітюхів.

На майдані велика метушня: скрізь увихаються газетні кореспонденти — Качки і Сороки, фото- й кінорепортери Коти, задравши хвости, скачуть, гей опарені, з кілка на кілок, з гілки на гілку і фотографують та накручують все, що попаде їм на плівку. На почесній трибуні з повагою засіла колегія суддів з обласного звіринця, під проводом Боа-Констріктора, заслуженого майстра спорту та бувшого мистця в ломанні костей.

— Змагуни, на старт! — залунало в радіо.

Публіка трохи втихомирилась — почалась Олімпіяда. Перший скочив Дикий Віслюк, але рекорду не побив. Відтак стартував один чужосторонній змагун з англійської зони — напів Пес, а напів Баран, але теж без успіху. Нарешті заграли труби, загриміли бубни — і на старт виступив славний мистець та першун Цап-Цапенко!

Публіка так і ахнула! Очі всіх красунь, льорнетки всього жіноцтва, фото- й кіноапарати всіх репортерів скерувались на того расового й чистокровного спортсмена. Він стояв у повній своїй мужеській красі, немовби вилитий з шляхетного металу, він купався в золотих проміннях сонця, він чарівно розкрячив стрункі чотири ноги і гордо помахував задертим угору хвостом.

Головний суддя дав знак, побічний махнув хоруговкою, — і публіка затаїла дух у грудях!.. Батечки ви мої! Що то значить, коли скаче справжній мистець! Аж серце вам росте! Як граціозно він тримає голову, а як хвіст, а як ратиці! Він летить в повітрі, наче риба! Направду незабутня картина.

Скочив наш мистець раз — не повезло. Скочив удруге — ледь-ледь хибло, може на волосинку. Та розігнався, скочив утретє — Слава! Слава! — залунало в гучномовцеві. Обласний рекорд побитий!.. Сам головний суддя, пан Боа-Констріктор, не втерпівши, скочив з трибуни й особисто простягнувся, як довгий, на стадіоні, щоб провірити, чи це відповідає дійсності.

І справді: обласний рекорд скоку надовжінь побито на один і три чверті мишачого хвоста! Радість, що запанувала тепер серед публіки, важко описати. Так само годі передати словами той несамовитий рев, що піднявся на стадіоні. Тридцять Слонів підняли вгору труби і заграли тріюмфальну фанфару. Прекрасні Телиці, Ослиці і Кози облягли звідусіль гордого переможця, а найкраща з них подала йому чудову китицю квітів, яку наш переможець чи то від зворушення, чи то, бува, проголоднівши, зараз таки зі смаком схрупав. Фотографи знімали його з усіх боків, спереду і ззаду, кіноапарат тріщав безуговку. Мистець области був примушений мекнути кілька слів до мікрофону, а також зволив дати коротке інтерв’ю представникові ґазети «Голос Рогатої Худоби».

— Я дуже радий, — сказав наш переможець, — що мені вдалося так далеко скочити. Якби мені було не вдалося так скочити, то я не був би такий радий. Якби я був ліпше потиснувся, то скочив би ще дальше. Та нічого! Іншим разом потиснуся ліпше й скочу дальше — на славу рідного спорту.