Циганськими дорогами: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Будь ласка: Адміністративний бльок, кімната 41. Не дверях є табличка: Уряд праці.

— Що?!..

…Не хочу детально описувати тієї бурі та колотнечі, що скоїлась опісля в 15-му бльоці. Скажу лише, що й від американських літаків під час нальоту я так швидко не тікав, як тоді з мешкання мого щирого друга. Само собою, що з того часу мій друг Осип не говорить до мене, ні не здоровкається і взагалі бойкотує мене на кожному кроці.

Так то іноді буває: скажи другові правду — напитаєш собі ворога…

Ювілей заслуженого вченого

Величаве свято влаштовано вчора ввечері в честь нашого заслуженого й визначного вченого, професора Книголюбенка. Хоч заля таборового театру не була так щільно зашпунтована публікою, як, наприклад, позавчора на пописах того сватка, що показував маґічні штуки, то все ж і цим разом зібралося в театрі поважне число громадян, щоб гідно вшанувати нашого корифея з приводу 35-ліття його наукової праці. Самозрозуміло, перший виліз на сцену Пан Голова Таборової Управи та виголосив коротеньке вступне слово, що тривало більш-менш годину. Потім місцевий хор відспівав тричі підряд грімке «Многая літа» на нуту «Ми гайдамаки». Тронутий цим співом до душевних глибин, Достойний Ювілят так зворушився, що заплакав, як мала дитина, і можна докладно помітити на одній з фотографій з цього свята, що їх продає тепер кооператива в ціні по 5 н. марок за штуку. Далі чергувались та переплітались привітання з промовами, а промови з доповідями про величезні заслуги нашого вченого, що 35 літ сіяв духовий обрік на народному перелозі. В міжчасі деяка частина публіки, наприклад, матері з грудними дітьми, була примушена покинути залю, щоб покласти дітей на сідало, бо таборовий лікар не дозволяє спати немовлятам у театральній залі, де тіснота, душнота і взагалі не надзвичайно з гігієною.

Наприкінці під рясні оплески авдиторії появився на сцені сам Ювілят. Щоб придати йому хоч трохи празничну подобу, місцева Суспільна Опіка випозичила для нього на цей вечір у одного заможнішого політичного еміґранта чорний ґарнітур, шлийки, твердий ковнірець та краватку, так, що заслужений учений представився широкій публіці в зовсім новому насвітленні.

Під час ювілейних святкувань трапився ще один небуденний факт: піднесені на дусі мешканці 10-го бльоку (в ньому саме живе проф. Книголюбенко) єдинодушно висунули проект доставити визначному вченому на подвір’ю біля десятого бльоку хай і невеликий пам’ятничок, тим більше, що каміння в Альпах до лиха і трохи, а наші скульптори все одно ходять без діла й байдики збивають.

Та здійснення цього проекту, мабуть, наткнеться на поважну перешкоду з тієї основної причини, що під теперішню пору табори переселенців пересуваються з місця на місце, то ж виринула б потреба і цей пам’ятник постійно тягати за табором. Правда, представники Технічного Відділу заздалегідь приобіцяли відпустити для цього причіпку вантажного самоходу.

А втім, воно і не так важно — здійсниться цей проект чи, бува, й не здійсниться, а важно, що наше високопатріотичне громадянство і в невідрадних умовинах скитальщини пам’ятає та не забуває про своїх заслужених людей.

За це честь йому і невмируща слава!

* * *

Та прогомонів гомінкий ювілей — і настала сіра буденщина. Зустрічаю сьогодні вполудне біля кухонного бараку нашого визначного вченого: стоїть, сіромаха, та вже не в чорному ґарнітурі, а в повседневній, надшарпаній зубом часу одежині унрівського фасону — ні то дезертир, ні то партизан, в руці бляшанка на зупу, а сам якийсь розгублений, спантеличений…

— Пане професоре, — питаю, — що з вами?

— Ах, така прикрість, дорогий друже, — забідкався визначний учений. — Вчора було так мило, симпатично, а сьогодні — така прикрість. А все лихо пішло з того, що людина мусить їсти! Ах, дорогий друже, якби так можна було жити і не їсти!.. Скільки дорогого часу я тоді заощадив би! Бо ви подумайте: вранці біжи з десятого бараку по каву, стій у черзі півгодини. Вполудне біжи по обід, стій годину. А ввечері — знову по каву… А далі ще всякі приділи видають. Все це — каригідна розтрата часу! Я не вспіваю впоратись і наполовину з найпильнішими роботами! А ще в цих днях, — ви ж знаєте, — в цих днях у нашому таборі надзвичайна сесія Вільної Академії Наук і я маю прочитати доповідь… Я ночей не досипляю, я дорожу кожною хвилиною! А тут ще з тим обідом… Ну, сьогодні я трохи припізнився, бо коли прийшов на кухню, хвостище вже стояв у півкілометра. Та я ніколи й ні за що в світі не відважився б іти поза чергою чи хитромудро де-небудь приліпитися… Хай Бог милує, воно мені і не лицює! Я лише запримітив, що близько віконця стоїть наш поет Метафоренко, і хотів при цій нагоді повідомити його, що в нас сьогодні, в 8-й увечері засідання секції. А люди, що стояли поруч, либонь підозрівали, що я пробую втиснутися в чергу… Бо не встиг я ще ворухнутись, як уже чую за спиною: куди? куди?.. Пане, не пхайтеся наперед! Гей, не пускайте туди того старого діда, тримайте його за драґон!.. Я роз’яснюю, що зовсім не маю наміру втискатися в чергу, хочу лише повідомити пана Метафоренка, що в нас засідання секції. Та тут як підійметься гамір, колотнеча, а якийсь загонистий чолов’яга, чи не буде він з нашого десятого бльоку, просто вийшов з себе, чи що: як вхопить мене ззаду за сукманину, як не шарпне, — я втратив рівновагу, впав на якусь панночку, що несла обід, обід цій панночці розхлюпався, попарив їй коліна, мені захляпав штани, панночка мене лає, публіка регоче, одне слово — вийшла така дика сцена, що я відрікся обіду та втік надвір. А тепер стою оце та й думаю: йти мені ще раз по той обід чи вже таки сьогодні не обідати?..

— Ви, пане професоре, — кажу йому, — йдіть додому та пишіть свою доповідь, а обідець я вам сьогодні сам принесу. Та ще вам таке раджу: вдарте апель до своїх високопатріотичних співмешканців, щоб замість ставити вам пам'ятник — постояли за вас трохи в черзі і бодай раз на день принесли вам їсти!

Месниця за народню кривду

Перед обличчям невблаганної Таборової Теміди, чи то пак на воканді Адміністративно-Карного відділу, опинилася вчора справа пані Насті Круглобокої (з дому Полудрабок), що замешкала в бараці число 15, кімната 24, є замужня, хоч і тимчасово воєнна вдовиця, 25 років, не працююча, бо нема дурних робити, коли даром їсти дають.

Акт обвинувачення закидав їй постійне, злобне і зумисне засмічування бараку та важке пошкодження каналізаційної системи в місцях загального користування на 1-му поверсі 15-го бльоку.

Перший забрав слово бльоковий 15-го бараку, пан Консервович, що в зв’язку з своїм визначним становищем у таборовій гієрархії виступив на суді в ролі прокурора:

— Чиста розпука з цією жінкою! — ремствував пан Консервович. — Є в бараці і кошики на відпадки, є скриня на сміття, так ні! — вона вам навмисне кидає всяку нечисть крізь вікно та засмічує подвір’я! Підметуть сходи чи коридор, а велебна пані Круглобока мітлою — мах! мах! — і все сміття з кімнати повиганяє туди, де щойно заметено. Приберуть вмивальню, а велебна пані Круглобока — бух! — в одне коритце недоїджену горохов’янку, в друге — вчорашній капустняк, долівку захляпає помиями, і через п’ять хвилин так основно захарастить вмивальню, що й приступити туди годі!

— Ну, а ви, пані Круглобока, що на це все скажете? — питає обвинувачену начальник відділу, пан меценас Закарлючка.

— Сказати-то я можу багато! — відповіла обвинувачена, нітрохи не збентежена та не збита з пантелику. — Того, що мені ось тут, під серцем накипіло, я і за тиждень не переповіла б, а ви не переслухали б! Вас, пане меценас, та й хоч би і вас, пане бльоковий, на роботу до Німеччини не тягли, і ви в бавора чотирнадцять корів денно на доїли, тому німаки не сидять вам так глибоко в печінках, як мені! Ви — як собі хочете, але я своєї кривди ніколи їм не дарую та буду мститися за неї, де опаду і як зможу! Пане бльоковий! Ви на мене наскаржили, що я навмисне засмічую наш барак… Що правда, то не гріх, смітити, то я смічу, і далі буду смітити, та ви не полінуйтесь і спитайте мене вперед, навіщо і чому я так смічу?

— Ну, коли вже ваша ласка, то скажіть, навіщо і чому ви так смітите? — ввічливо просить обвинувачену пан меценас Закарлючка.

— Пане меценас, та й хоч би й ви, пане бльоковий, будьте певні одного: якби то наші люди, українці, робили порядки в бараці, я ніколи в світі не чинила б їм такої пакости. Але ж кожний знає, що в нас, в 15-му, миють, замітають та припрятують наймлені до того німці. То їм, гаспидам окаянним, я завдаю такого бобу! Замели чи помили раз — мийте вдруге, втретє і вдесяте, засмакуйте, по чому локоть кваші; ви то так любили ганяти людей до роботи, завжди — «льос» та й «льос», робіть тепер самі, хай вам шкура на долонях потріскає! Адже якась кара від Бога та людей, адже якась помста мусить впасти на вашу голову!

Пан меценас Закарлючка поправив на носі окуляри в роговій оправі та встромив вищезгаданий ніс поміж папери.

— Гм!.. Ну, гаразд… А розкажіть ще нам, як то ви помстилися на водопровідній рурі на першому поверсі?

— Проше пана меценаса, то було так: прийшов до нас якось-то мій наречений, пан Михась Дудка з 8-го бараку, що відсидів три роки в Бухенвальді, та й став розповідати, як там воно було… Як той нещасний народ мордували, собаками цькували та в кренаторіях живцем палили… Боже Ти мій! Як я всього того наслухалась, то така лють на тих німаків мене взяла, що якби котрий з них був попав мені тоді під руки, я очі йому видряпала б, глотку перегризла б!! Та потім міркую собі: ні, стривайте! Я помщуся інакше за народну кривду! Ввечері, як посутеніло, я збігла на подвір’я з конівчиною, набрала піску, шутровиння, замкнулася на ключ там, де цісар пішки ходить, та й усю руру аж до дна піском загатила… То ж то потім німаки біля неї намозолились! То ж то впрівали, то ж то ферфлюхтували, трохи не показились! Троє їх всеньку ніч не спали, а все дротами шпиртали та копирсались, поки тую установу не привели до ладу. Я

А мені тоді — а-а-а… — як би хто попід серцем маслом помастив, така була з цього задоволена!

— Так-то так, — сумовито зітхнув пан Консервович. — Ви-то, може, були і вдоволені, не перечу, та мені тоді не з медом було, як лопнула рура, а вода затопила половину бараку. Та й ще, в додатку, за направу пошкодження довелось мені з власної кишені 50 марок заплатити…