Тіні в маєтку Тарновських: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ми заплатили за добу оренди, — сказав Бей.

— Ходімо, — заметушилася дебела молодиця. — Я покажу вам, де зупинитись, і проведу екскурсію.

Вони вийшли на паркову алею. Територією заповідника бігали приблудні собаки, яких підгодовувала обслуга музею. Центральна частина палацу в стилі класицизму була увінчана декоративним куполом на високому барабані, що завершувався невеликим оглядовим майданчиком, захищеним залізними ґратами. Стіни палацу були оздоблені рустом, а над вікнами виднілись ліпні прикраси. До палацу примикало два фліґелі.

— Актори й музиканти поселяються в цьому фліґелі, — показав Роман Бей.

І ватага чоловіків та жінок потягнула до фліґеля сумки й музичні інструменти. Свої речі Тадей, Алла, Мендель і Бей теж перенесли до фліґеля на першому поверсі, а потім пішли за жінкою. Вони зайшли у вестибюль з дерев’яними сходами, що вели до їдальні. На всьому лежала печать запустіння. Зали палацу були заповнені картинами місцевих любителів-живописців і репродукціями російських художників українського походження. Були тут копії картин Миколи Ге та Іллі Рєпіна. Екскурсію вела жінка із золотими зубами, від якої тхнуло цибулею. Розповідала вона нуднувато, і Роман Бей робив їй зауваження, на які та червоніла й перепитувала, звідки він про це дізнався.

— Тут можна було б зробити гарний музей поміщицького побуту XVIII–XIX століть, — сказав Бей, підтримуючи під руку жінку.

Під Георгіївською церквою їм відчинили залізні двері й завели до крипти, де містився родинний склеп Тарновських.

— А де покояться Тарновські? — поцікавилась Алла.

— 1935 року тут влаштували притулок для сиріт, які знищили склеп і розтягнули кості, — відповіла екскурсовод.

— Хто тут був похований? — запитав Тадей.

— Подружжя Григорій і Ганна Тарновські. Вони померли в один день з різницею в шість годин.

— То де ж все-таки ділись останки померлих? — не могла заспокоїтись Алла.

— Хто знає? Десь тут, — махнула рукою на помістя жінка. — Іноді туманними ранками маєтком блукають якісь тіні. Кажуть, це душі Тарновських.

Вони вийшли зі склепу й попрямували алеєю.

— Збирання дорогих колекцій, безконечні бенкети, прийоми гостей розорили вщент Тарновських, і 1897 року вони змушені були продати маєток цукрозаводчику Павлу Харитоненку, — сказала екскурсовод і кокетливо посміхнулася. Було помітно, що їй подобається Роман Бей. — Ось ця алея, що з’єднує церкву з палацом, зараз всипана жовтим листям. А коли Харитоненко видавав свою доньку заміж, то молодята їхали вінчатися запряженими кіньми саньми по доріжці, всипаній цукром, бо весілля було влітку.

— Яке марнотратство, — пробурчав Олександр Мендель.

— Втім, це не зробило Олену Харитоненко щасливою, бо перший її шлюб був недовгим, — посміхнулася жінка і подивилась на Романа Бея. — Незабаром вона розлучилась і вийшла заміж вдруге. Молода сім’я оселилася в Качанівці, але через десять років відбулась більшовицька революція, і 1919 року маєток націоналізували, а його власники емігрували за кордон. З того часу дворянській садибі не щастило. За нової влади в Качанівці почали вирубувати дерева, руйнувати скульптури, розтягувати меблі. У сільських хатах з’явилися антикварні меблі, а з рідкісних книжок селяни крутили самокрутки.

Вони дослухали екскурсовода, обійшли помістя, постояли біля запущеного Майорського ставу і повернулись до фліґеля. Був кінець жовтня. Темніло швидко. Незабаром у палаці мало розпочатись вечірнє дійство. Роман Бей підганяв акторів, кухарів і голосно лаявсь у телефон із реквізитором. У фліґелі костюмери одягали акторів, Аллу, Тадея, Менделя і Бея, який кричав у слухавку:

— Через півгодини всі відключають мобільні телефони. Все має бути, як у дев’ятнадцятому столітті. Через п’ятнадцять хвилин зберете слуг у вестибюлі. І не шкодуйте свічок.

Аллу тиснув вузький корсет і невисокі зашнуровані бальні черевички з витягнутими квадратними носами. Її спідниця нагадувала розквітлу троянду, глибоке декольте відкривало її повні груди, а діамантові кульчики з підвісками надавали їй неабиякого шику. Гардеробниця простягнула Аллі вечірнє віяло, розписане гуашшю в стилі рококо із золотою фольгою, з яким вона не знала що робити. Незабаром їх покликали. Тадей узяв дружину під руку і повів до палацу. За ними дріботіли дві служанки й меланхолійно сунувся Олександр Мендель. Тадея одягнули в чорний фрак із накрохмаленим комірцем, а Менделя — в сіру угорку з чорними шнурками. Чоловіки в тісних панталонах були наче підстрелені, і Аллу це смішило. У вестибюлі їх зустріли Роман Бей у легковажній коричневій візитці і дворецький із серветкою під пахвою. Тадей зупинився навпроти дворецького, який чемно схилив голову:

— Обід подано.

Десь на другому поверсі зазвучав церемоніальний марш, і Тадей з Аллою, а за ними — Олександр Мендель, Роман Бей і якісь актори в потріпаних історичних костюмах невизначеної епохи посунули сходами до зали з важкими темними дверима, червоними колонами і кремовою стелею з ліпниною. Бенкетну залу яскраво освітлювали свічки. Ліворуч, у глибині зали, стояло облущене фортепіано, біля якого грав оркестр. На Аллі була довга спідниця з криноліном, у якій вона впливла до зали, пересуваючись дрібними кроками, і від цього вшиті в сукню обручі з китового вуса кумедно погойдувалися. Біля стола на десять персон метушилося два вгодовані й доглянуті старі лакеї, на яких так добре сиділи лівреї, ніби вони все життя комусь прислужували. Лакеї допомогли Аллі сісти. Навпроти неї вмостився Тадей, а біля нього — Мендель із Беєм. Алла не знала, куди діти віяло, і непомітно сховала його під стілець.

Спочатку подали гетьманський борщ і юшку з потрухами. Чоловіки пили горілку, Алла — густе чорне вино і слухала, про що розмовляють чоловіки.

— Ці меблі збережені з часів Тарновських? — поцікавився Тадей.

— Здебільшого закуплені в антикварних крамницях і музеях, але це меблі тої епохи, — відповів Роман Бей.

— Протестую, — обізвався Олександр Мендель. — Ви повинні вести розмови, наче перебуваєте в дев’ятнадцятому столітті.

— Гречка в цьому році не вродила, — спохватився Тадей. — І буряки. А жита зібрали багато.

— Кажуть, у вас Гоголь був? — сьорбаючи юшку з потрухами, запитав Бей.

— Та оце тільки недавно поїхав, — лигнув борщу Швагуляк. — Такий насмішкуватий чоловік, скажу я вам. І де в ньому стільки того єхидства береться?

Коли замовк оркестр, із-за горіхового дзеркала вийшов молодик із бандурою й оселедцем на голові, заплетеним у кіску. Чуб реагував на кожен рух, підстрибував, гойдавсь у такт гри, а іноді в емоційному пориві музикант, мотнувши головою, закидав його на спину. Кіска була ніби його нервом і передавала всі його емоції. Грав бандурист у нетрадиційній манері — поклавши бандуру на коліна. Спочатку виконував якусь складну інструментальну композицію, яка більше нагадувала музичні вправи, але чим довше він грав, тим емоційнішою ставала музика. І коли замовкла бандура, Бей голосно заплескав у долоні, Тадей з Аллою — теж, а Мендель продовжував мовчки їсти гетьманський борщ.