— їду додому, — почувся його відчужений голос.
— Це ж чого?!
Він мовчав, тільки десь на лінії чувся шум мотора і віддалений жіночий сміх.
— Що сталось? — істерично вискнула мама.
— їду перевіряти газ, — нарешті видушив із себе.
— Ах ти ж, Господи! Який газ? То є в тебе олія в голові чи нема?
Всю дорогу її тіпало в істериці, і вона не знаходила собі місця.
— Щоб у тридцять сім років бути таким ненормальним! Ні, я цього так не залишу! Після повернення або розлучення, або хай іде до психіатра!
О десятій ранку ми приїхали в Херсон, перетягли свої сумки до автобуса, приїхали в Залізний Порт, поселились, і тільки через день, коли вже встигли засмажитися на сонці, з’явився батько.
— Я всяке бачила! — обурювалась вона. — Але щоб таке… Чому ж ти не приїхав учора?
Ми сиділи на березі моря, батько дивився, як бовтаються у воді малюки, як гавкає, наскакуючи на пінисті хвилі, білосніжна болонка, і мовчав.
А я думаю, що він добу сидів навпроти газової плити і спостерігав, чи не з’явиться синя газова квітка, заради якої він утік із купе.
Коли батько був на першому курсі консерваторії, з ним трапився випадок, який на все життя застряг у його свідомості. На початку літа його запросив пожити в своїй квартирі на Русанівці київський однокурсник Олесь Бурденко, батьки якого поїхали відпочивати в Одесу. Теплого літнього вечора батько з Бурденком гуляли набережною і познайомилися з високою білявою дівчиною. Запросили її до кафе і довго сиділи, пили вино, розважали історіями про музикантів. Потім Бурденко вирішив провести її додому, а батько поїхав на квартиру. Спочатку він грав на піаніно, а тоді зайшов на кухню, знайшов крахмал і вирішив зварити кисіль. Запалив газ, поставив емальовану каструлю з водою, увімкнув телевізора, ліг на диван і заснув. Вода закипіла, залила газ, а батько спить. Газу находить усе більше і більше, а батько спить. У цей час Бурденко провів дівчину на Караваєві Дачі і повернувся додому в гарному настрої. Зайшов у квартиру, бачить, що батько спить. Принюхався — наче чути запах газу. Зазирнув на кухню, закурив — і відразу пролунав вибух, яким вибило двері, вікна, а Бурденка викинуло з третього поверху, але він благополучно упав на бузкове дерево і цим врятувався від переломів і каліцтва. З переляку батько прокинувся: вікон нема, двері у вітальні зірвані з петель, а внизу верещать дівчата, що цілувалися з хлопцями на лавочках. Якби Бурденко прийшов пізніше, батько вчадів би від газу, і не було б мене. Від того, що накоїв, батько ледь з глузду не з’їхав. Виходило, що Олесь Бурденко запросив його на свою голову додому, врятував йому життя, а батько знищив його квартиру і ледь не скалічив. Після того випадку батько все літо грав на сільських весіллях, щоб заплатити за ремонт квартири на Русанівці.
З того часу страх перед газовою плитою поселив у батьковій голові ще одне дивацтво, якого ніхто не міг витерпіти, крім мене, звичайно.
Але для чого згадувати торішній випадок, якщо те, що відбулось у цьому році, коли в нас усе нарешті налагодилося, струснуло нашу сім’ю сильніше за Таншанський землетрус.
Згодом мама казала, що, радіючи батьковим грошам, перестаралась. Як зараз пам’ятаю її обличчя, коли вона розкладала гроші на столі, перераховувала і захоплено говорила:
— Хоч би не почув ніхто, як я тішусь, і не зурочив.
Та після цих слів батька вигнали з кафе «Старий рояль».
Після третьої зарплати мама кинула своє репетиторство й Інститут Ґете. І як тільки вона це зробила, у батька виник конфлікт з адміністратором кафе Кремпохою.
З появою батька в «Старому роялі» почала збиратися публіка з усього Києва. Якщо раніше до кафе заходили урядові чиновники й депутати парламенту, то незабаром усе частіше почали навідуватися студенти консерваторії, музичні критики і просто скромно одягнута інтелігенція, для якої гра батька стала викликом снобістським смакам пихатого буржуазного Києва.
Я був свідком сварки батька з Кремпохою. Того вечора всі столики в кафе були зайняті. Я примостився в куточку за барною стійкою, куди заздалегідь посадила мене офіціантка Катруся, ніби передчувала небачений аншлаґ. Незабаром усі столики були зайняті, а відвідувачі все підходили й підходили.
— Вибачте, у нас нема вільних місць, — сказала Катруся.
— Ми прийшли послухати музику, — поправляючи окуляри, відповів худорлявий хлопець. — Не будете проти, якщо ми тут постоїмо біля барної стійки? Чотири кави і один зелений чай без цукру, будь ласка.
Батько бачив, що відвідувачів заходить усе більше й більше і що вони чекають його музики. Катруся піднесла йому традиційну чарочку коньяку, він опустив руки на клавіші й почав грати. Його музика нагадувала тихі краплі, в яких відчувались велич і тривога.
— Сильвестров, «Постлюдіум», — сказав худий молодик.
— Я чула це у фільмі Франсуа Озона «Час прощання», — прошепотіла русява дівчина. — Музика на грані тиші.
— А то хіба не лисина Валентина Сильвестрова?
— Де?
— А он за столиком з кавою?
— Здається, він. Як пафосно сидить!