Там, де вітер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сніг і справді посеред ночі припинився. Однак під ранок температура піднялася вище нуля, і все місто потонуло в густому, непроглядному тумані, в якому тільки й можна було розібрати, що згасаючі перед світанком ліхтарі й непевні обриси рекламних щитів та сусідніх висоток. Скрізь було чутно, як голосно скрапує по бляшаних підвіконнях тала вода. Рухатися у такому тумані по вулицях, засипаних снігом, вдавалося, орієнтуючись здебільшого на чорні клапті землі поверх місць, де проходили підземні теплотраси.

У густій молочній імлі Тарнавський повільно брів через по-п’ятничному ожвавлений Поділ, переповнений автівками, що сліпили очі увімкненими протитуманними фарами. Він човгав розкислою сніговою квашею під ногами кудись у бік Набережно-Хрещатицької, куди вів навігатор на мобільному, залишаючи позаду няшні райончики з теплими, за­по­вненими відвідувачами ресторанчиками, провадячи Макса в малолюдні квартали, що вже впритул сусідували з негостинною промзоною, розтягнутою вздовж Набережно-Лугової, з її велетенськими, скраденими туманом обрисами фабричних будівель, з нескінченними рядами СТО і автомийок, з обписаними графіті бетонними парканами, що ледве проглядалися у щільній сірій мряці.

У барі «Нора» о дванадцятій дня, не рахуючи бармена, був лише один відвідувач. Бар щойно відчинився, і самотній відвідувач у темних, надійно пропахлих потом і сигаретним димом глибинах бару сидів за шинквасом з келихом пива — молодий хлопець з довгими, зібраними в пучок дредами, дрібним, трішки наче як скошеним підборіддям і в окулярах. На хлопцеві була зачовгана шкіряна куртка, поверх якої на спину звисав каптур теплої «кенгурушки».

Макс присів біля хлопця, оцінююче окинув молодика поглядом і взявся вивчати меню. Хлопець, у напівтемряві упіймавши на собі погляд Тарнавського, прикрив обличчя долонею, як у шпигунських фільмах, щоб його не випасали іноземні агенти, і з-під долоні обережно позирав на Тарнавського.

— Що в них тут є безалкогольного? — спитав Макс уголос, не то у хлопця, не то сам у себе. Грав негучно якийсь блюз. Позаду нього на голій цегляній стіні, фарбованій начорно, мигав синім і червоним неоновий напис «NORA», кидаючи кольорові рефлекси на майже позбавлене вторинних сексуальних ознак обличчя дредастого.

— Бери морс, мужик, — загиготів хлопець, по-гороб’ячому втягуючи шию в куртку.

Тарнавський глянув на хлопця, а потім знову в меню.

— Капучино з молоком, будь ласка, — він із легкою огидою відклав меню і поглянув запитально на бармена.

— Правильно, — погодився дредастий, хоча його й не питали. — Більше рок-н-ролу.

Бармен у фартусі (такий же молодий, як і Максів сусід) мовчки повернувся до блискучого кавового автомата, і вже за секунду під його руками щось задеренчало, зашипіло парою і забулькотіло.

— Важко після вчорашнього? — спитав Макс у дредастого, розвернувшись упівоберта, раз уже тому так кортіло поспілкуватися.

— Не питай. Їбошили до третьої ночі, а потім до п’ятої ще бухали з пацанами. І дівчатами, ясна річ. Ми ж інтєлігєнтні.

— Граєш у групі?

— Так, увлєкаюсь, — гигикнув дредастий і знову жадібно припав до пива. — Нічого серйозного. Рок-н-рольчик. Хотілося б, конєшно, чогось більш гардкорного. Але в друзяк басист захворів, попросили підмінити.

— Що за група?

— «Придурки». Може, чув таку? «The Morons», — копіюючи акцент диктора «Бі-Бі-Сі», зі стриманим апломбом промовив дредастий і зловісно витріщився на нього.

— Здивований, що їх ще взагалі хтось знає, крім мене, — підняв брови Макс. — Я відучора їх фанат. Заочно.

— Придурок — це, за шкалою інтелекту, трохи краще за імбецила і вдвічі краще за повного ідіота, — пояснив дред, відставивши зловісний погляд і поправивши на носі окуляри, що зблиснули тьмяним світлом підсвічених полиць з алкоголем.

— Скромні діти. Мені нравляться. Даже репетицій нам не понадобилося, так як грають вони все в ля-мінорі, правда, ету музикальну тайну їм ще тільки предстоїть узнати одного дня.

Рибка пирснув сміхом з власного жарту.

— Я їх, правда, трохи опасаюся, коли вони вип’ють, — тоном, що вселяє довіру, додав він.

— У мене з ними зараз зустріч має бути.

— О, — дредастий здивовано підняв брови і все його дрібне, втомлене вчорашнім буханням і їбошенням допізна обличчя перемінилося і засяяло: — Так ти той пісатєль, що Аліса хотіла уламати поїхати з ними?

Дредастий знову малоприємно загиготів, пускаючи слину.

— Макс Тарнавський.

— Рибка Поньо, — протягнув йому худеньку і суху, як у горобчика, руку, дредастий.

— Обалдіти як екстравагантно, — промовив байдуже Макс, випроставши плечі та сівши на табуреті за шинквасом рівніше. Бармен поставив перед ним капучино з пінкою. — Я думав, Рибка Поньо — це вона?

— Була вона, став він, — загиготів дредастий.

— Ось кориця, — бармен підсунув Тарнавському баночку з прянощами і горнятко із запакованими у паперові стіки цукрами.

— Ні, дякую, — скривився Макс. — То ти знаєш Алісу?