Кім Джійон, 1982 року народження: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Щойно школярки зустрілися, навперебій почали жалітися одна одній:

— Він просто зриває злість на нас. Із самого ранку кричав ні за що.

— Саме так! Ти правду кажеш! — погоджувалися подруги.

— Чим більше він кричить і підганяє, тим важче стає їсти, кусок в горло не лізе! — додавала інша.

— Ми ж не спеціально їмо повільніше, не робимо це йому на зло, ми просто так звикли їсти, за що на нас так кричати? — підкидала третя.

Джійон була з ними згодна. У цій ситуації вчитель повівся недобре. Вона не могла точно виразити словами, у чому ж саме він поводився неправильно, але відчувала, що поведінка класного керівника засмучує її. Джійон не звикла висловлювати свою думку, тому вона просто мовчки кивала, погоджуючись із тим, що кажуть інші. Її однокласниця Юна, яка теж сиділа весь час мовчки, раптом вставила:

— Проблема в тому, що це просто нечесно, — і пояснила. — Ми постійно обідаємо відповідно до наших порядкових номерів, а це нечесно. Ми повинні попросити, щоб нам поміняли номери.

Джійон спочатку розхвилювалась: це вони мають вчителя просити? Чи вони взагалі мають право щось таке казати вчителю? Та подумавши, сама себе заспокоїла — якщо хтось із них і може таке просити, то це Юна. Вона була відмінницею, а її мама була головою батьківського комітету. Тому в п’ятницю, під час класної години, Юна підняла руку і сказала на весь клас:

— Я вважаю, що ми повинні змінити порядкові номери для отримання обіду.

Тихим, спокійним голосом, дивлячись учителю в очі, Юна пояснила, що оскільки обіди видають за порядковими номерами, ті, хто в кінці списку, отримують свою порцію пізніше, через що й останніми закінчують їсти. А це, як-не-як, нечесно стосовно тих, хто у хвості списку, і тому справедливим буде міняти порядкові номери час від часу. Учитель усміхався, ніби нічого й не сталося, але було помітно, як кутики його губ нервово посмикувалися. Атмосфера у класі стала напруженою, немов натягнута струна, що, здавалось, ось-ось трісне. Хоча весь цей час говорила лише Юна, Джійон відчувала, як від хвилювання тремтять її власні ноги. Урешті, вчитель, дивлячись на Юну, з тією ж незмінною посмішкою мовив:

— Ну гаразд. Починаючи з наступного тижня, першим обід отримуватиме номер 49 і далі. А порядок відтепер мінятимемо щомісяця.

Дівчата, які завжди були у кінці списку, переможно закричали. Проте радість їх була поспішна — хоч порядок отримання порцій і помінявся, атмосфера обідів залишилася тією ж. Черговий учитель, як і завжди, злився, коли хтось повільно їв, зганяючи злість на таких учнях настільки сильно, що ті могли ледве проковтнути ложку рису від страху. Для Джійон, яка була акурат посередині списку їхнього класу, взагалі нічого не змінилося — обід свій вона отримувала приблизно в один і той самий час. Боячись потрапити у групу тих учнів, яким діставалося від учителя найбільше, Джійон доклала усіх зусиль, щоб з’їдати свою порцію якомога швидше.

Однак Джійон відчула, що вони здобули, хай невелику, але перемогу. Їм вдалося висловити свою думку сильнішому і при тому добитися якихось змін. Для Юни, Джійон та інших дівчаток, які були у списку останніми, це стало надзвичайно цінним досвідом. Хоч вони про це ще не здогадувалися, але саме тоді у них почало зароджуватися щось, що віддалено нагадувало критичне мислення та впевненість у собі, у своїх силах. Але у їхніх головах усе ще не виникало питання: «А чому це у хлопців у всьому є перевага?» Хлопцям віддавали перші номери в черзі, їм першим дозволяли виступати з доповідями на уроках, їхні домашні завдання перевірялися у першу чергу, а дівчатам залишалося лише чекати — коли з нудьгою, а коли з полегшенням. Та ніколи такий стан речей не здавався дівчатам дивним чи нечесним, вони просто мовчки очікували своєї черги. Точно так само ніколи нікому не приходило в голову спитати: чому реєстраційні номери громадян у чоловіків починаються з цифри 1, а у жінок — із цифри 2.

Починаючи з 4-го класу, учням дозволялось самостійно вибрати старосту, шляхом голосування. Обирали старосту двічі на рік, кожного семестру, і за три роки, на пам’яті Джійон, усі шість разів у її класі старостою обирали хлопця. При цьому вчителі завжди окремо вибирали 5-6 дівчаток, яким доручали різноманітні завдання, давали на перевірку домашню роботу однокласників, примовляючи, що дівчата все ж кмітливіші, а тому краще справляються з такими завданнями. Тобто, хоча всі — й учні, й учителі — вважали, що дівчата старанніше вчаться і однозначно чемніші за хлопців, їхні кандидатури ні разу не розглядали на роль старости класу. Така тенденція простежувалася не лише у класі Джійон — здавалося, у школі існувало неписане правило: старостою має бути хлопець, і крапка.

Якось, коли Джійон уже перейшла у середню школу, її мати зі здивуванням прочитала у газеті:

— Ти ба, пишуть, що тепер у школах кількість дівчат-старост значно збільшилась. Їх тепер більше ніж сорок відсотків[12]. Хтозна, можливо колись ви, мої дівчатка, застанете і жінку-президента!

І справді, хоча у школі Джійон старост-дівчат було менше ніж половина, це було все одно більше, ніж колись. При цьому зберігався чіткий поділ — відповідальними за чистоту у класах завжди були дівчата, а хлопцям діставалися посади, пов’язані з проведенням спортивних занять чи змагань. І не важливо, чий голос був вирішальним у виборі відповідальних — чи то вчителів, чи то учнів — розподіл ролей залишався незмінним.

Коли Кім Джійон була у п’ятому класі, вони з сім’єю переїхали у квартиру, що містилася на третьому поверсі нещодавно зведеного будинку. У новій оселі було три спальні, об’єднана з кухнею вітальня й одна ванна кімната. Нова квартира за розмірами була удвічі більшою за попередню, а за зручністю — удесятеро. Щоб її купити, мама Джійон складала копійку до копійки, відкладаючи гроші як із зарплати чоловіка, так і зі своїх непостійних заробітків. Вона прискіпливо порівнювала депозити та накопичувальні програми у різних банках, обираючи найвигідніші з них, а частину коштів інвестувала у житлові фонди.

Мати була дуже мудрою і обережною, тож вона принципово відмовляла своїй сестрі та іншим родичам, коли ті зверталися до неї з проханням взяти їх у долю. Вона завжди казала так:

— Ніколи не довіряй у грошових питаннях родичам, які живуть далеко від тебе — а то втратиш і гроші, і рідню.

Стара квартира Джійон після численних ремонтів являла собою своєрідний вінегрет із старовини і сучасності. На тій квартирі підлога кухні, яка, як і на новій, була об’єднана з вітальнею, була покладена просто на плити внутрішнього дворика і не обігрівалася. У акуратно облицьованій плиткою ванній не було ні умивальника, ні ванни, тому вмивалися та милися вони, набравши воду у величезний таз. Туалет був надворі, одразу поряд із вхідними воротами. Нова ж квартира повністю обігрівалася, а ще там була ванна. Ба більше, можна вже не взуватися щоразу, як треба в туалет чи помити руки, адже туалет — у квартирі.

Та найважливішою зміною було те, що у сестер з’явилася нарешті власна кімната. Найбільшу спальню зайняли батьки Джійон з братом, другу за розмірами спальню — сама Джійон із сестрою, а найменша дісталася бабусі. Тато Джійон з бабусею спочатку виступали за те, щоб віддати одну зі спалень брату Джійон, а сестри, як і раніше, хай би жили в одній кімнаті з бабусею, та мати була категорично проти такого поділу. Вона аргументувала це тим, що бабусі просто необхідна окрема кімната у її віці, щоб та могла, коли їй заманеться, включати радіо, слухати свої буддійські піснеспіви чи просто у будь-який момент спокійно лягти відпочити, додаючи:

— А малому для чого взагалі окрема кімната? Він ще ж навіть у школу не ходить! Тим більше, що він і так щоночі приходить до нас із подушкою і лягає поряд. Синку, як скажеш, ти хочеш спати сам чи з мамою?

Семилітній брат Джійон відповів, що він буде спати тільки з мамусею і що йому не потрібна окрема кімната. Таким чином, як мати й планувала, сестрам нарешті дісталася власна окрема кімната. Мама Джійон, потай від чоловіка, відклала трохи грошей, щоб прикрасити й гарненько облаштувати кімнату доньок — вона придбала два нові столи, розмістивши їх перед вікном так, щоб їх заливало сонячне проміння. Також мати купила дівчатам два новенькі комплекти для сну — покривала та подушки. Попід стіною розмістилися шафа для одягу та книжкові полички, а на протилежній стіні мати повісила велику карту світу.

— Дивіться, оце — Сеул. Цілий Сеул — всього лиш ця невеличка цятка на карті, крапка. А ми з вами живемо у цій малюсінькій цяточці. Можливо, вам і не вдасться побувати всюди, але завжди пам’ятайте, який безкраїй цей світ.

Через рік бабуся померла. Брату Джійон дісталася її кімната, але він ще довго по ночах приходив з подушкою у кімнату батьків та засинав у маминих обіймах.

1995 — 2000

До середньої школи, у яку перейшла Джійон, було 15 хвилин пішки від будинку, куди переїхала її сім’я. У цю школу ходила старша сестра Джійон, і тоді, коли Кім Инйон там навчалася, вона вважалася школою для дівчат, але на момент вступу Джійон школа уже стала змішаною.

Протягом тривалого часу, аж до 90-х років минулого століття, у Кореї проблема гендерного дисбалансу серед новонароджених відчувалася особливо гостро. У 1982 році, коли народилася Кім Джійон, на 100 дівчат народжувалося 106,8 хлопців, а станом на 1990 рік співвідношення сягнуло 116,5 хлопців на 100 дівчат[13]. Природними вважаються показники народжуваності від 103 до 107 хлопців на 100 дівчат. Тож кількість учнів чоловічої статі й так була досить великою, а через те, що вона постійно збільшувалась, шкіл для хлопців бракувало. У змішаних школах, де дівчата та хлопці навчалися разом, хлопців завжди було мінімум удвічі більше. Для батьків було проблематично відправляти своїх дітей у спеціалізовані школи для дівчаток або хлопців, які нерідко розташовувалися далеко від дому, тому дітей дедалі частіше відправляли у змішані школи. Школи поступово змінювали форму навчання на змішану — саме це й сталося зі школою, у яку пішла Джійон — і уже зовсім скоро більшість шкіл почали приймати як хлопців, так і дівчат.

Середня школа Джійон нічим не відрізнялася від інших, середньостатистичних старих міських шкіл. Стадіон був такий маленький, що стометрівку доводилось бігати, перетинаючи стадіон по діагоналі, а від стін час від часу відвалювалася штукатурка. У школі були строгі правила щодо шкільної форми, особливо стосовно форми дівчаток. Старша сестра Джійон — Кім Инйон — стверджувала, що правила дуже посуворішали, коли школа стала змішаною. Довжина шкільної спідниці мала сягати нижче колін, а ширина — бути достатньою, щоб приховувати вигини стегон і сідниць. Під літні блузки, тонка тканина яких сильно просвічувалась, дівчата були зобов’язані одягати білу майку з круглим вирізом та широкими бретельками. Варіації — футболки, маєчки з тоненькими бретельками, з мереживом чи іншого кольору — були заборонені, і абсолютно неприпустимим вважалося вбрати блузку лише на бюстгальтер. Улітку дівчата мали одягати колготки та білі шкарпетки, а взимку — лише чорні непрозорі колготи, без шкарпеток. При тому взувати будь-що, крім шкільних туфель, було також заборонено. Дівчатам узимку в одних колготах, без шкарпеток та в туфлях, бувало настільки холодно, що на очах виступали сльози.

[12] «Чому дівчина не може стати старостою школи?», газета «Hangyore sinmun», 4 травня 1995 року.

[13] Державна служба статистики Республіки Корея. Статистичні показники демографічного співвідношення населення.