Кім Джійон, 1982 року народження: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Якби бабуся була жива, вона б показала Инйон її місце. Як дівчисько сміє піднімати руку на чоловіка! — пробурчав молодший брат, запихаючи в рот локшину. На що Джійон мовчки вліпила брату ще потиличника.

Мама не пішла втішати Инйон, але й не злилася.

— Тобі потрібно їсти більше гарячої їжі. І одягатися тепло, — сказала вона, натякаючи на подію, що сталася з Джійон, і налила в тарілку доньки один черпак ще теплого бульйону.

Серед подружок Джійон були такі, хто отримував від батьків букет квітів на честь початку місячних, були навіть такі, хто влаштовував цілі сімейні вечірки з тортом, щоб відсвяткувати цю подію. Таких, звісно, було небагато, і у більшості випадків ця подія залишалася секретом, яким ділилися лише з матерями чи старшими сестрами. Так сталося і у сім’ї Джійон. Жест матері ніби натякав, що про це не варто говорити вголос, і таким чином тема була закрита.

Уночі Джійон лежала поряд із сестрою і все ніяк не могла заснути — на душі їй було неспокійно і чогось лячно. Вона лежала і думала. Думала про менструацію і рамьон. Думала про рамьон і синів. Про синів і доньок. Про синів, доньок і домашню роботу. Усі ці думки роїлися в її голові і не давали спати.

Декілька днів по тому Джійон отримала подарунок від сестри — невеличкий пакетик-косметичку, у якій було спаковано шість звичайних прокладок середнього розміру.

Популярні сьогодні прокладки з гелем, що моментально вбирає виділення, і прокладки з «крильцями» з’явилися лише через декілька років. У той час прокладки, які дівчата купували потайки і одразу ховали у чорні непрозорі пакети (не дай бог, хтось побачить!), були звичайнісінькі, з наповнювачем, який погано вбирав і постійно збивався до центру, через що користуватися ними було дуже незручно. Хоч Джійон намагалася бути максимально обережною та акуратною, через те, що вона крутилася уві сні, кров час від часу протікала на її одяг та постіль. Особливо це було помітно влітку, коли вона носила одяг з легких тканин. Бувало, коли сонна Джійон, збираючись у школу, ходила туди-сюди між ванною кімнатою та кухнею, намагаючись водночас умитися, поїсти і зібрати речі у школу, мама злякано хапала її за руку і жестами показувала дочці, що протекло. Тоді Джійон негайно бігла в кімнату і швидко перевдягалася, поки ніхто ще цього не помітив.

Та це все були дрібниці супроти болю, який Джійон відчувала під час місячних. Хоча старша сестра попереджала, як це буде, вона не очікувала аж такого болю. Мало того, що у перші дні місячних її ніби проривало, і кровотечу, здавалося, не спинити, у неї боліло все — груди, живіт, стегна — усе набрякало, і Джійон було важко рухатись. Шкільна медсестра у таких випадках, щоб полегшити симптоми, давала дівчатам грілку, наповнену гарячою водою, але грілка була такою великою і так смерділа гумою, що носити її з собою, приклавши до живота, було рівносильно мигаючому рекламному оголошенню: «Дивіться усі! У неї місячні!» Натомість Джійон спробувала пити знеболюючі, які рекомендувалися при «болях голови, зубному та менструальному болях», але від цих таблеток її нудило, і виникало запаморочення, тому і цей варіант не годився. У будь-якому разі, думала Джійон, це ж доведеться пити таблетки регулярно, кожного місяця, що явно може бути шкідливо для організму.

Вдома, лежачи на підлозі і притискаючи руку до живота, Джійон намагалася робити уроки, час від часу повторюючи про себе: «Ні, ну я цього не розумію». Ні, уроки вона розуміла прекрасно. Чого вона не розуміла, то це того, чому, незважаючи на те, що кожного місяця половина населення Землі страждає від менструального болю, фармацевтичні компанії й досі не придумали ефективне знеболююче, яке б позбавило жінок від страждань, і при тому не мало би стількох побічних ефектів. Та ж той, хто придумає таку пігулку, зразу озолотиться! Сестра налила у пластикову пляшку гарячу воду, завернула пляшку у рушник і простягнула її Джійон:

— Та отож! У світі, де лікують рак, роблять пересадку серця, і досі не придумали нормальної таблетки від болю під час місячних, — підтримала сестру Инйон і, показуючи рукою на свій живіт, іронічно зауважила: — Очевидно, наша матка — священна і недоторканна, ми не маємо права оскверняти її якимись жалюгідними таблетками.

Джійон вдячно взяла простягнуту пляшку з гарячою водою, притиснула її до живота і пирскала від сміху, слухаючи, як сестра побивається.

Джійон пішла у старшу школу[15] для дівчат, до якої добиралися 15 хвилин автобусом. Крім школи, Кім Джійон також ходила на додаткові заняття з математики на досить відомих курсах, куди потрібно було їхати автобусом 30 хвилин, і взагалі проводила досить багато часу в районі університетського студмістечка, до якого можна було дістатися на автобусі за годину часу. З переходом у старшу школу, межі світу, у якому жила Джійон, значно розширилися, і перше, що вона чітко усвідомила — у цьому світі купа збоченців. У метро та автобусі чужі руки постійно намагалися вхопити чи хоча б торкнутися її грудей або сідниць. Особливо нахабні типи у переповнених і не дуже вагонах притискалися до жінок ззаду і терлися об їхні спини та стегна. Але і без цих психів, дівчата були змушені постійно стикатися з тим, що і на курсах, і на додаткових заняттях, і навіть у церкві можна було напоротися на слизнів, які постійно норовили прилаштувати десь свої липкі руки — то покладуть їх дівчині на плече, то почнуть погладжувати шию чи спину, намагаючись при цьому розгледіти щось у вирізах дівчачих футболок чи розстебнутих на верхній ґудзик блузках. Це викликало стійке відчуття відрази у дівчат, але вони не могли нічого сказати. Усе, що їм залишалося робити — це уникати зустрічі з тими, хто дозволяв собі розпускати руки.

Навіть у школі дівчата не могли почуватися у безпеці. Завжди знаходився якийсь учитель, який міг узяти ученицю за руку і злегка вщипнути, буцімто невинно поплескати по сідницях чи провести рукою по спині вздовж застібки бюстгальтера. У десятому класі класним керівником Кім Джійон був чоловік років п’ятдесяти, який постійно носив із собою указку, яка мала вигляд руки з витягнутим вказівним пальцем. Цією указкою вчитель полюбляв тикати дівчатам в груди, нібито для того, щоб звернути їхню увагу на те, що вони забули прикріпити на форму значок зі своїм іменем (чи, навпаки, похвалити, що значок на місці), або ж задирав спідниці, щоб «перевірити», чи дотримані усі правила щодо шкільної форми. Якось, коли після чергової ранкової перевірки вчитель вийшов, забувши ту прокляту указку на столі, однокласниця Джійон, яка мала пишний бюст, а тому дуже часто піддавалася «перевірці іменного значка», підбігла до учительського столу, схопила указку, жбурнула її на підлогу і почала, плачучи, ламати її ногами. Інші однокласниці швидко позбирали уламки ненависної указки, не залишивши ні сліду, а найближча подружка цієї дівчини обняла її і почала заспокоювати.

Джійон ще відносно пощастило, адже вона ходила тільки до школи і на додаткові заняття, тоді як багато її однокласниць були змушені підробляти після школи. Працедавці постійно вигадували безпідставні зауваження щодо неохайного вигляду чи погано виконаної роботи, затримували їм зарплату, а більшість покупців вважали, що право принижувати юних працівниць входило в ціну, яку вони платили за товар. Таким чином потихеньку, непомітно навіть для самих дівчат, глибоко в душі у них зароджувались підсвідомий страх та розчарування у чоловіках.

Одного дня Кім Джійон пізно поверталася із додаткових занять додому. У той день вона, окрім обов’язкових занять, залишилися ще на додаткову лекцію, тому година була справді пізня. Коли Джійон стояла, позіхаючи, на автобусній зупинці, якийсь хлопець глянув на неї і привітався. Хлопчина здався Кім Джійон знайомим, але де саме вона його бачила, вона згадати не могла. Врешті, Джійон вирішила, що він, мабуть, ходить на ті ж курси, що й вона, і просто злегка кивнула у відповідь. Хлопець, який спочатку стояв на відстані 3-4 кроків від Джійон, почав повільно, крок за кроком, підходити ближче. У якийсь момент, коли люди, які стояли між ними, сіли в свої автобуси, Кім Джійон усвідомила, що він стоїть зовсім поряд.

— На який автобус чекаєш? — раптом спитав цей хлопець.

— Перепрошую? — розгубилася Джійон.

— Я так подумав, може, ти хочеш, щоб я тебе провів?

— Мене? — ще більше здивувалася Джійон.

— Так.

— Ні-ні, не потрібно. Не потрібно мене проводити.

Вона хотіла спитати, хто він взагалі такий, та звідки він її знає, але чомусь побоялася продовжити розмову. Джійон мовчки стояла, уникаючи погляду хлопця, і вдивлялася у вогні машин, що проїжджали. Нарешті під’їхав її автобус. Джійон спочатку зробила вигляд, що це не той автобус, який їй потрібний, і заскочила всередину в останній момент, але її дивному співрозмовнику якимось чином вдалося застрибнути вслід за нею. Час від часу поглядаючи на відображення його спини у вікні автобуса, вона подумала, що і він, либонь, зараз розглядає її відображення у вікні, і тут їй стало по-справжньому страшно.

— Дівчинко, з тобою все в порядку? Тобі погано? Ану, присядь, — якась жіночка, яка, вочевидь, поверталася втомленою з роботи додому, уступила місце Джійон, яка від страху миттю зблідла та вкрилася холодним потом.

Сідаючи на крісло, Кім Джійон схопила цю жінку за кінчики пальців і подивилася на неї поглядом, сповненим відчаю та благання, але пасажирка, звісно, не зрозуміла, що відбувається:

— Тобі геть погано? Відвезти тебе у лікарню? — спитала вона.

Джійон похитала головою, відпустила руку жінки і, впевнившись, що хлопець цього не побачить, стиснула руку в кулак, виставивши вказівний палець і мізинець, показуючи жестом «телефон». Жінка, дивлячись то в обличчя Джійон, то на жест, який та показувала, на секунду ніби задумалась, витягнула із сумки великий мобільний телефон і непомітно передала його Джійон. Та, схопивши телефон і схиливши над ним голову так, щоб нічого не було видно, відправила татові смс-ку: «ЦЕ ДЖІЙОН ЗУСТРІНЬ НА ЗУПИНЦІ ТЕРМІНОВО БУДЬ ЛАСКА».

Автобус уже під’їжджав до її зупинки, і коли Джійон у розпачі глянула у вікно, вона зрозуміла, що тата там немає. Хлопець стояв на крок позаду від неї, автобус зупинився, і двері відчинилися. Кім Джійон боялася вийти, але й їхати пізно ввечері далі, у незнайомий район, було поганою ідеєю. Повторюючи подумки, ніби молитву: «Будь ласка, не переслідуй мене, будь ласочка, не йди за мною», — Джійон вийшла з автобуса на безлюдну зупинку. Незважаючи на молитви, хлопець вийшов одразу за нею. Вийшли тільки Джійон і він. На вулиці не було ні одного перехожого, зламаний вуличний ліхтар не світив, тому на зупинці було геть темно. Від страху Джійон завмерла на місці, а її переслідувач підійшов до неї:

— Ти постійно сідаєш просто переді мною, усміхаєшся, передаючи папери, вічно заграєш зі своїм «Па-па!» солоденьким голосом, а тепер що, морозишся?

О боже, та Джійон не мала ні найменшого поняття, хто там сидить за нею на курсах, з яким лицем вона передає роздатковий матеріал і як прощається чи що каже, коли намагається розминутися з випадково перестрілими у вузькому коридорі учнями. Раптом автобус, який уже від’їжджав від зупинки, знову зупинився і з нього вибігла та сама жінка, яка давала Джійон телефон:

— Дівчинко! Стривай! Ти забула це у автобусі! — вигукувала вона, розмахуючи шарфом, який, як міг сказати будь-хто, глянувши на цей старомодний шарф, явно не належав старшокласниці Кім Джійон.

[15] У корейській системі освіти останні три класи школи — 10, 11 і 12 — належать до старшої школи (прим. перекладача).