Кім Джійон, 1982 року народження: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Мати шкодувала себе, своє життя і навіть те, що вона стала матір’ю Джійон. Невеликий, але важкий камінь, який міцно притис довгу мамину спідницю до підлоги. Саме таким тягарем відчула себе Джійон, і їй стало дуже сумно. Мати помітила зміну настрою доньки та ніжно провела рукою по її скуйовдженому волоссі.

Джійон ходила у велику початкову школу, до якої від будинку йти 20 хвилин пішки. У кожній паралелі було від 11 до 15 класів, а у кожному класі налічувалось до 50 учнів. До того, як Джійон пішла в цю школу, тут навчалось так багато учнів, що школа була змушена працювати у дві зміни — ранкову та денну.

Для Джійон школа стала першим досвідом життя у соціумі поза сім’єю, адже в садочок вона не ходила, та із цим проблем у неї не було. Як тільки Джійон звикла до шкільного життя, мама доручила старшій із сестер — Инйон — відводити молодшу у школу. Кожного ранку Инйон перевіряла розклад сестри та спаковувала у ранець підручники та зошити, а у великий товстий пенал, на якому була зображена казкова принцеса, клала чотири підточені олівці та гумку. Якщо чогось бракувало, Инйон просила гроші у мами та купувала те, що потрібно, у магазині канцелярських товарів, що розташовувався поряд зі школою. Джійон була зразковою ученицею — вона ніколи не губилась по дорозі у школу чи додому, на уроках поводилася слухняно, не пісялась. Джійон старанно переписувала із дошки завдання для домашньої роботи і часто отримувала найвищу оцінку за диктанти.

Першим неприємним шкільним досвідом для Джійон стала оказія, з якою дають раду більшість дівчаток у школах — жартівливі зачіпання-залицяння з боку сусіда по парті. Для Джійон вони здавалися далеко не жартівливими. Вона оцінювала ці зачіпання скоріше як агресію і дуже через це переживала, проте нічого не могла з цим зробити, окрім лиш як поплакати та пожалітись сестрі та мамі. Але їхні поради нічим не допомагали. Сестра сказала, що всі хлопці — дурні, з цим нічого не вдієш, тож найкращий спосіб — просто ігнорувати їх, а мама насварила Джійон за те, що та, мовляв, плаче через дурниці, адже однокласник просто так жартує.

У якийсь момент цей сусід по парті почав зачіпати Джійон не лише словами. Коли він сідав за парту, ставав у чергу чи порпався у своєму рюкзаку, він ніби ненароком штовхав її. Проходячи біля Джійон у коридорі, він зумисне підходив ближче, боляче бив її по руці і тікав. Він також позичав у неї гумки, олівці та лінійки, але ніколи не повертав їх. Коли Джійон просила повернути її речі, він кидав їх на підлогу, сідав на них або говорив, що взагалі нічого не позичав. Якось вони посварилися через це просто посеред уроку, за що обоє були покарані. Коли Джійон врешті перестала позичати свої речі сусіду, він почав висміювати її одяг та помилки, які вона робила, перекривляти, ховати її ранець чи сумку для змінного взуття так, щоб Джійон не могла їх знайти.

Якось на початку літа, коли Джійон було особливо спекотно, вона зняла капці і поставила спітнілі ноги на нижню перекладину парти. Раптом її сусід витягнув ногу і щосили копнув один з капців. Той, пролетівши по проходу, зупинився аж біля учительського столу. Весь клас засміявся, а вчителька розчервонілася і розгнівано спитала:

— Чий це капець?

Джійон мовчала. По-перше, їй було просто страшно, а по-друге, хоч капець і належав їй, вона очікувала, що сусід зізнається у тому, що це його рук, чи то пак, ніг, справа. Проте сусід, похиливши голову, мовчав.

— Ну, я чекаю. Ніхто не зізнається? Чи ви чекаєте, щоб я особисто перевірила, у кого не вистачає пари? — не вгавала учителька.

Джійон штовхнула ліктем сусіда, прошепотівши йому: «Це ж ти зробив!» На що той відповів, ще нижче схиляючи голову: «Але ж капець твій!» Коли вчителька вкотре стукнула по столу, Джійон не знайшла іншої ради, як підняти руку. Вчителька викликала її до дошки і добряче насварила, назвавши Джійон боягузливою брехункою за те, що та так довго не признавалася, чим забрала у своїх однокласників дорогоцінний час уроку. Джійон розплакалась і не могла пояснити, що це не її провина. І тут раптом хтось тихеньким голосом сказав:

— Це зробила не Джійон, — сказала дівчинка, яка сиділа у сусідньому ряді позаду Джійон. — Це її капець, але це зробила не вона. Я бачила, як це сталось.

— Ти про що? Хто ж тоді це зробив? — спантеличено спитала учителька.

Дівчинка теж розгубилася і лиш мовчки глянула на винуватця. Учителька та інші учні прослідкували за її поглядом, і тільки відчувши, як погляди всього класу зупинились на ньому, сусід Джійон зізнався у скоєному. Учителька почервоніла ще більше і почала сварити тепер його. Цього разу кричала вона вдвічі довше та вдвічі голосніше.

— Ти уже давно зачіпаєш Джійон, чи не так? Я давно за тобою стежу. Сьогодні вдома на листочку напиши все, чим ти провинився перед Джійон. Навіть не думай щось пропустити, я про все дізнаюсь. Сядеш писати це зі своєю мамою, і хай вона розпишеться наприкінці! А цей лист завтра принесеш мені.

У той день сусід Джійон покидав клас, похиливши голову та плечі, та примовляючи, що мама його приб’є, а вчителька попросила Джійон затриматися після уроків.

Джійон розпереживалася, що вчителька знову її сваритиме, але, на її подив, та сіла поряд і вибачилася. І сказала, що їй дуже шкода, що вона, не розібравшись у ситуації, почала кричати на Джійон, адже тоді була впевнена: так невдало пожартував саме той, кому цей капець належав. Що це був необачний вчинок з її боку і що надалі вона буде обережнішою. Поки вчителька вибачалася, напруга поступово покидала Джійон, і вона знову розревілася. Вчителька спитала, чи у Джійон є якісь запитання або прохання, на що та відповіла, схлипуючи:

— Відсадіть його, будь ласка... І, будь ласочка, зробіть так, щоб він уже ніколи не сидів зі мною за однією партою.

Учителька погладила Джійон по плечу:

— Джійон, я уже давно помітила дещо, про що ти, здається, не здогадуєшся. Ти йому дуже подобаєшся.

Те, що Джійон щойно почула, здавалось таким безглуздим, що вона аж перестала плакати:

— Та ви що, він мене ненавидить. Ви ж самі сказали, що бачили, як він постійно мене ображає.

Учителька розсміялася:

— Хлопці завжди найбільше дражнять тих дівчат, які їм подобаються. Ти не поспішай міняти сусіда по парті через те, що сталося сьогодні. Давай я з ним поговорю, і, можливо, вам вдасться знайти спільну мову.

«Я йому подобаюсь? Те, що він мене постійно дражнить, означає, що я йому подобаюсь?» Джійон здавалось, що вона вже геть нічого не розуміє. Усі ті ситуації, коли її діставав сусід по парті, промайнули у неї перед очима, і вона не могла повірити словам вчительки. Якщо тобі хтось подобається, ти, навпаки, маєш поводитися з ним більш ніжно та ласкаво! Це правило працює і для друзів, і для членів сім’ї, і навіть для домашніх тваринок. Навіть восьмирічна Джійон це розуміла. А через зачіпання сусіда її шкільне життя стало просто нестерпним. Мало того, що весь цей час її постійно дражнили та ображали, так ще й тепер вона виглядала недружелюбною дитиною, яка не хоче розуміти свого друга. Джійон лиш похитала головою:

— Ні, я його ненавиджу.

На наступний день їх розсадили. Новим сусідом Джійон став найвищий у класі хлопець, який через свій зріст завжди сидів сам за останньою партою. З ним вони жодного разу не сварилися.

У третьому класі вони почали двічі на тиждень обідати в школі, і для Джійон, яка їла дуже повільно, це стало справжньою каторгою. Їхня початкова школа була однією з перших, яка почала впроваджувати систему шкільних обідів. Школа могла похвалитися новісінькими чистими кухнею та їдальнею. Під час обідньої перерви школярі ставали у чергу та заходили в їдальню за номерами. Оскільки місця було недостатньо, учні повинні були швиденько їсти, щоб звільнити місце однокласникам.

Учні, які справлялися зі своєю порцією, бігли гратися на шкільний майданчик, а Джійон у той час сиділа, набивши рот рисом і намагаючись пошвидше його прожувати. Найважче їй було з класним керівником у третьому класі, який не дозволяв брати менші порції, але в той же час гнівався, якщо хтось не доїдав усе, що було на тарілці. За п’ять хвилин до кінця обідньої перерви він починав обходити їдальню і квапив та кричав на тих, хто все ще їв свій обід. При цьому він стукав ложкою по столу, рис ставав переляканим дітям посеред горла, і вони намагалися проковтнути його, наче таблетку, запиваючи водою.

У Джійон був тридцятий порядковий номер із сорока дев’яти в її класі. У кожного учня класу був номер, який призначався відповідно до місяця народження, при тому у хлопців були номери з першого по двадцять сьомий, а у дівчат — із двадцять восьмого по сорок дев’ятий. Джійон народилася у квітні, тому її номер був одним із перших серед дівчат. Ті ж дівчата, які народилися у пізніші місяці, були змушені чекати, поки учні, номери яких передували їхнім, з’їдять свій обід. Саме тому найчастіше вчитель кричав саме на дівчат, адже вони їли останніми.

У той день настрій у вчителя був дуже паскудний. Він уже встиг покарати весь клас за те, що чергові погано витерли дошку. Після того він неочікувано влаштував перевірку нігтів та чистоти рук, через що Джійон довелося у паніці швидко стригти нігті, тримаючи руки під партою. Учні, яким завжди доводилося їсти в останню чергу, помітивши настрій класного керівника, запихали у себе обід так швидко, як могли, але той все одно підганяв їх, грюкаючи кулаком по столу з такою силою, що їжа на підносах аж підскакувала. Декілька учениць розплакались, сидячи з набитим рисом ротом. Так сталося, що в цей день усі ті, хто розплакався під час обіду, затримались після уроків, щоб поприбирати у класі. Обмінявшись поглядами, жестами та короткими фразами, вони домовилися зустрітися після школи на ринку Йонгджін, у ресторанчику «Бабусині токпоккі[11]».

[11] Токпоккі — страва з галушок, зроблених із рисового тіста, які готуються у соусі із гострого перцю — кочхуджан (прим. перекладача).