Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність .: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Щодо юридичної дефініції договору, то і серед істориків української діаспори були різні думки: союзний рівноправний договір з Москвою; мілітарний союз; васальні взаємини типу протекторату або ж «псевдопротекторат»; персональна унія.

А. Яковлів продовжував і в 30 та 50-ті рр. працювати над проблемою договору 1654 р. У нього вийшло три роботи з цієї теми: «Українсько-московські договори в XVII–XVIII ст.», Варшава, 1934.; «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 року», Нью-Йорк, 1954 р. і «На 300-ліття договору Хмельницького з Москвою», Нью-Йорк, 1954 р. У цих роботах Яковлів підтверджує, а також дещо розширює і уточнює оцінку цього договору, яку він давав у згадуваній вище роботі 1927 р.

У праці «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 року». Яковлів підтверджує думку, що в середині XVII століття у Москві «почала виявлятися нова ідея, нова концепція в зв'язку з договором 1654 р., ідея повороту до московського царя «прародительской отторгнутой отчизньі Києва». Ця ідея була також однією з трансформацій, одним з аспектів теорії «Третього Риму».

У названій праці вчений чітко формулює свій висновок: «Усі історичні дані цілком ясно свідчать, що Б. Хмельницький дивився на цей договір, як на звичайний, йому знайомий, договір протекції, які він не раз уже складав, тобто як на тимчасовий військовий союз двох держав». І далі автор стверджує, що хоч цей союз набрав характеру «васалітету — протекції», однак «в дальші, після складання договору роки, надто в останній рік життя Б. Хмельницького (1657), в міру посилення державної могутності України, ця залежність стала чисто номінальною… в дійсності Україна була цілком незалежна від Москви держава».

Особливо заслуговують на увагу роботи Олександра Петровича Оглоблина, якого вважають одним із найвидатніших сучасних істориків України. О. Оглоблин (1899–1992) закінчив Київський університет і був його професором. Однак майже півстоліття його науковоакадемічної і громадської діяльності пов'язано з визначними культурно-освітніми центрами Західної Європи і США. Він був автором понад 700 публікацій, в яких виявив виняткове знання першоджерел і історії України і рідкісний дослідницький дар поєднання глибокого аналізу із синтезом і філософським осмисленням історичного процесу.

Оглоблин належав до державницької школи української історіографії і в переважній більшості розглядав історію України в аспекті боротьби українського народу за свою державність і незалежність. Отже, зрозумілий його інтерес до угоди 1654 року. Цій темі він присвятив праці: «Українсько-московська угода 1654», Нью-Йорк, 1954; «Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 року», Мюнхен, 1965; «Хмельниччина і українська державність», Нью-Йорк, 1954.

Висвітлюючи причини і умови українсько-московських домовленостей, процес і наслідки переговорів, Оглоблин не тільки поглибив думки і висновки своїх попередників — М. Грушевського, В. Липинського, А. Яковліва — про державно-політичний та історико-правовий характер угоди 1654 року, а й науково обгрунтував ряд своїх оригінальних і новаторських думок. Він розглянув цю угоду в аспекті внутрішньої політики Богдана Хмельницького, а також визначив головні концепції державно-політичної думки на Україні щодо цієї проблеми, показавши їх у розвитку протягом XVII–XVIII ст.

У роботі «Хмельниччина і українська державність» автор вважає, що ідея відродження української державності і усвідомлення «тяглості українства» від часів Київської Русі до козацтва почали формуватися в першій чверті XVII ст. Ця ідея розвинулася в середовищі козацтва, Києво-Могилянському осередку і у Волинському гуртку української протестантської шляхти. Поряд з цією ідеєю існували інші концепції державно-політичного устрою українських земель: автономії у складі Речі Посполитої, «Князівства Руського» і москвофільська концепція, яка переважно грунтувалася на спільності православної віри. У 1648 р. в ході національно-визвольної війни, проти Польщі утвердилася ідея «держави Війська Запорозького» на терені усієї України, що й знайшла своє реальне втілення в Українській козацько-гетьманській державі.

У книжці «Українсько-московська угода 1654 р.» Оглоблин стверджує: «Ідея самостійності України і суверенності Української Держави живе в найширших колах українського народу XVII–XVIII ст., починаючи від голови держави — гетьмана й кінчаючи звичайними козаками».

Розглядаючи точку зору сучасників укладання договору, Оглоблин показує найбільш яскравий вираз її у маніфесті українського уряду до європейських держав (жовтень 1658 р.), коли одверта воєнна агресія Москви проти України в цей час примусила український уряд стати на шлях розриву з нею. «Так виходять назовні підступ і обман тих, що без жодної нашої провини, насамперед нашою домашньою і громадянською війною, а потім одверто вже власною зброєю, приготовляли нам ярмо неволі. Для належного зрозуміння цього доводимо нашу невинність і з молитвою про Божу поміч заявляємо, що ми були і є тепер змушені далі твердо стояти при нашій законній обороні та просити сусідів про допомогу в обороні нашої свободи».

Діячі Мазепиної доби, на думку Оглоблина, дуже високо цінували державництво Богдана Хмельницького, відгуки про що зустрічалися в численних державних актах гетьмана Івана Мазепи. Щодо оцінки і аналізу самого договору 1654 р., його міжнародного аспекту, то вони були зроблені переконливо і доказово у преамбулі до Конституції 5 квітня 1710 р. («Пакти і конституція прав і вольностей Запорозького Війська»), яку вважають першою конституцією у світі, у складанні якої провідна роль належала Пилипу Орлику, гетьману України в екзилі, а також у двох його трактатах 1712 р.: «Вивід прав України» та «Маніфест до європейських урядів». «Всім відомо, що ясновельможний Гетьман Богдан Хмельницький, безсмертної пам'яті, добровільно, не будучи ніким примушений, підпорядкував руський народ і козацькую націю Московському цареві. В урочистому пакті цар Олексій Михайлович підтвердив клятвою охороняти на вічність під своєю протекцією козацьку націю і руський народ… Всі знають, що після смерті ясновельможного гетьмана Богдана Хмельницького, блаженної пам'яті, Московська держава порушила різяими способами закони й вольності козацької нації, підтверджені в свій час нею самою; Московський цар хотів закріпачити в рабство вільний руський (український) народ» («Маніфест до європейських урядів»). «Найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенності України, — пише П. Орлик у «Виводі прав України», — є урочистий союзний договір, укладений між царем Олексієм, з одного боку, та гетьманом Богданом Хмельницьким і станами України, з другого боку. Трактат цей уложений в 1654 р. і підписаний уповноваженими представниками. Цей такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності й лад на Україні. Це дійсно так і було б, якби цар так само сумлінно виконав би його, як у це вірили козаки».

Григор Орлик, що продовжував діяльність свого батька Пилипа Орлика, який намагався справу звільнення України від панування Російської імперії ввести у зовнішню політику європейських держав, писав 12 лютого 1741 р. королю Франції Людовику XV: «Гетьман Хмельницький, передбачаючи, що могутність його нації, якої він був фундатором, не зможе триматися своїми власними силами проти своїх сусідів, вважав, що краще забезпечитись протекцією Росії, під яку він і став на умовах, найкорисніших для своєї нації». В своїх «Замітках про Україну і козаків» Григор Орлик продовжує свою думку: «Хмельницький прийняв опіку московського царя з усіма правами вільної нації. Але підступність московського царя була причиною, що негайно після смерті Хмельницького права Козацької Нації почали нарушатися москалями й тоді цей народ, для якого свобода дорожча за все на світі, повстав».

Оглоблин у праці «Українсько-російська угода 1654 р.» наголошує на тому, що «Взагалі Україна XVIII ст. добре розуміла характер Переяславської угоди 1654 року. І уряд Української Держави, і широкі кола громадянства знали, що союз України з Московщиною… був союзом «вільного з вільним» і «рівного з рівним». Для ілюстрації вчений наводить літературно-історичні твори того часу: «Описание о Малой Росії» (1751) військового канцеляриста Григорія Покаса; «Разговор Великоросіи з Малоросією» (1762) перекладача Генеральної Військової канцелярії Семена Дивовича.

На думку Оглоблина, особливо красномовна оцінка українським суспільством договору 1654 року дана в «Історії Русів» — видатному творі української національно-державної думки кінця XVIII — початку XIX століть. «Відомо-бо цілому світові, що народ руський зі своїми Козаками був спочатку народом самодержавним, себто від самого себе залежним… злучився з Московією добровільно і через саме єдиновірство, і, зробивши її такою, якою вона тепер є, від неї зневажуваний і озлоблений, нині безсовісно і безсоромно».

Дослідження Оглоблиним договору 1654 року є на наш час найвищим етапом у розробці цієї проблеми українською діаспорою. Поглибивши думку, аналіз і синтез своїх попередників, Оглоблин вніс і своє новаторське бачення.

Однак у нього є теза, яка викликає заперечення, з нею неможливо погодитися. Йдеться про назву угоди, яка узаконила об'єднання України з Росією. Деякі історики, зокрема й Грушевський, називали цю угоду, як і сам договір, «Переяславським». У зарубіжній літературі піднімалося питання, що назва «Переяславська угода» або «Переяславський договір» не відповідна історичним реаліям, зокрема так висловлювалися А. Яковлів, М. Андрусяк.

Справді, у Переяславі не укладалася угода, не підписувався договір, що, як відомо, оформлявся у Москві. Розмови, які велися між гетьманом зі старшиною, з одного боку, і московським посольством — з другого, мали попередній характер, не були чітко окреслені і не відповідали офіційному дипломатичному протоколу. А колізія, яка виникла з відмовою московських послів присягати за царя і давати письмові гарантії, якось зовсім знецінила переяславські попередні розмови.

Отже, здається непереконливою заява Оглоблина:

«Немає сумніву, що основні умови договору було узгіднено вже в Переяславі й лише конкретні і технічні було вирішено під час московських переговорів. Ще важливіше те, що Богдан Хмельницький вважав себе зв'язаним тільки тим, що було договорено в Переяславі. Це й дає нам підстави залишатися при старій і всім зрозумілій назві». Між іншим в одній з приміток до попереднього розділу книжки Оглоблин суперечить цій своїй заяві, коли пише: «Ми не спиняємось тут докладніше на цих переяславських умовах, бо вони мали попередній характер».

Недоречно вживати назву «Переяславський договір», «Переяславська угода» ще й тому, що вона вносить плутанину, оскільки саме так назвали в Москві створений там фальсифікат, який у 1659 р. на козацькій раді в Переяславі головнокомандуючий царськими військами Трубецькой видав за договір 1654 р., про що докладно розповідалось вище. До того ж неправомірна назва договору 1654 р. «Переяславським» певною мірою перегукується з гіпертрофованою оцінкою радянською історіографією історичного значення Переяславської ради.

Однак нереалістична позиція Оглоблина в цьому окремому питанні не применшує його видатного внеску у вивчення проблеми договору 1654 р. Свою книжку Оглоблин завершує блискучим підсумовуючим висновком, в якому подає історіософське визначення історичної ролі договору 1654 р.:

«Переяславська угода 1654 року була договором мілітарного союзу двох самостійних держав — України й Московщини, гарантованого протекцією московського царя над Україною й оформленого новим — українським — титулом царя».

Але історія українсько-російських взаємин не пішла шляхом Переяславської угоди. Надто різні були національно-державні інтереси, цілі й прагнення двох союзників. Військово-політичний союз України і Московщини поступово перетворився на панування Москви над Україною. Переяславська угода, складена для забезпечення української державності, стала пасткою для неї. Вона започаткувала той трагічний комплекс україно-російських відносин, який з вільного союзу зробив кайдани 300-літньої неволі і ворожнечі.

І все ж Переяславська угода не була для України ні трагедією, ні ганьбою. Історик не може оцінювати подій їх наслідками — лише причинами. Чим далі відходила Москва від духу і букви Переяславського договору, цупко тримаючись однак за цей зручний для неї трамплін для опанування Східною Європою, тим більшого значення надавала йому українська сторона. Бо навіть сфальсифікована, спотворена, знівечена й зламана Москвою, «Переяславська Конституція» (М. Міхновський), залишилася назавжди, кажучи словами великого українського патріота-державника XVIII століття (Пилипа Орлика — О.А.) «найсильнішим і найпереможнішим аргументом і доказом суверенності України».

Післямова

Тепер можна впевнено сказати, що ідея незалежної України ввійшла у свідомість нашого народу, дев'яносто відсотків якого проголосували на референдумі 1 грудня 1991 р. за незалежність. Уже два роки існує на карті світу нова держава — Україна, яку визнала переважна більшість держав світу.

Історичний досвід, сучасні політичні, економічні, соціальні й культурні реалії, приклади цивілізованих країн світу переконують, що тільки така історична структура, як незалежна самостійна демократична держава може забезпечити народу гідне життя, економічне, соціальне і культурне піднесення, сприяти поступу, прогресу країни, її участі у розвитку цивілізації.

Імперська тоталітарна система є по суті кріпацтвом на державному рівні. Народ примушують віддавати результати своєї праці, свої матеріальні й духовні здобутки, і він не може (кажучи мовою політекономії) здійснювати розширене відтворення. В результаті руйнується економіка, занепадає господарство, країна відкидається на узбіччя цивілізації. В духовному, культурному відношенні відбувається денаціоналізація, зникає народ як історична та етнічна спільність зі своїм менталітетом, зникає мова, знищується культура. Це є втратою для всього людства, оскільки збіднюється його етнофонд.

Імперська система є найбільш жахливою і реакційною, антиприродною формою державно-політичного устрою, що існувала в історії людства. Імперія гальмує розвиток народів, не дає їм змоги займатися історичною конструктивною творчою діяльністю.

Найвидатніший мислитель, провидець, вчений-енциклопедист, творець вчення про біосферу і ноосферу Володимир Іванович Вернадський (між іншим, нащадок запорозьких козаків), ім'ям якого, як пророкують вчені, буде названо XXI століття, визначив, що людина, людство, його свідомість і розум є новою геологічною силою в історії Землі, здатною змінювати лице планети. Проте робота культурного людства, що нерозривно пов'язана з усією історією земної кори, загалом — людська цивілізація є причинним наслідком стихійного планетарного процесу і діє в межах його законів. Людство як геологічна сила не може повернути назад. Несвідомо творячи свою історію, воно здійснює роботу величезної напруги, приводить у дію матеріальні маси на земній поверхні. «Однак, — писав Вернадський, — людство може виконувати цю роботу, тільки збільшуючи силу і міць своєї цивілізації». Тому імперії — носії деструктивних явищ, палії війн і класової боротьби — діяли всупереч законам природи і були приречені.