Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність .: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Найвидатніший український історик, а, може, й усього слов'янства, Михайло Грушевський у своїй «Ілюстрованій історії України», характеризуючи автономний український устрій, що викристалізувався в ході визвольної боротьби, робить висновок, що він відповідає потребам «автономної, загальної, всенародної (всесословної) організації», хоч і «не був продуманий до кінця», мав певні політичні вади. Далі М. Грушевський пише: «Українське громадянство виявило великий хист організаційний. Воно жило незвичайно скоро і швидко поступало в своїм політичнім усвідомленню. Як би воно було полишено само собі й могло спокійно попрацювати над своїм суспільним і політичним устроєм, над своєю конституцією, — певно, зуміло б зробити новий устрій трівким і певним, потрапило б вигладити ріжні суперечності й приладити до нових потреб державного життя старі відносини й порядки. Та, власне, от сього воно не мало змоги спокійно і свобідно попрацювати над виробленнєм і утрівавленнєм нового ладу. Весь час Україна жила на воєнній нозі, з усіх боків сторожили її інші держави, які жадно хапалися за всякий слід внутрішнього роздвоєння чи замішання на Україні, щоб забити клин в кожну щілину та ним розбити і ослабити українське житє».

Український мислитель, вчений-енциклопедист Михайло Драгоманов у своїй історичній праці з промовистою назвою «Пропащий час, українці під Московським царством» (1876 р.), характеризуючи договір 1654 р., відзначав, що в ньому українською стороною були закладені основні принципи політичного устрою Української держави. Вчений високо оцінює ці принципи і порівнює з передовими європейськими державами! «А були в Переяславських статтях і добрі зерна іменно такого устрою громадського, до котрого також прямують скрізь освічені люди. Тут мовлялось, щоб чужі люди у діла крайові не вступали, і щоб судили свої люди, товариші, хоть козаків, шляхтичів та міщан, коли не усіх. Так була на частину огорожена воля краю і народу од сваволі царської».

Далі Драгоманов порівнює Україну з Московською державою: «Однако, як порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ'ям, яке було у государстві Московськім, то усетаки не можна сказати, що устрій козаччини був більше подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж Московське царство і теперішня Російська імперія».

Справедливо визначає М. Драгоманов, що безправ'я було визначальним для Московської держави. Дійсно, ним були просякнуті всі сфери життя — політична, соціальна, громадська, культурна. Під абсолютистською, самодержавною владою царя кожна людина, весь народ були безправними. Цар стояв над законом, його піддані вважалися холопами, рабами. Як уже говорилося, навіть бояри, що належали до верхівки суспільства, у зверненні до царя мусили писати «холоп твій». Панувала гнітюча духовна атмосфера, що разом з феодально-кріпосницьким гнобленням гальмувала розвиток культури. Московія у цьому відношенні в той час була країною дуже відсталою, її культура перебувала у жалюгідному стані. Грамотність знаходилась на низькому рівні. Навіть російське боярство у переважній більшості було неписьменним або малописьменним.

На Україні картина була зовсім іншою. Освіта тут була здобутком широких демократичних верств населення — як чоловіків, так і жінок. Арабський мандрівник — архідиякон Павло Аленський, в середині XVII ст. двічі побувавши на Україні, записав: «По всій землі українській ми помітили прекрасну рису, що викликала наше здивування: всі жінки, за винятком небагатьох, навіть більшість їх, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи. В землі козаків дітей більше, ніж трави, але всі діти вміють читати, навіть сироти». Більшість козацьких старшин мали прекрасну освіту, вчились у Києво-Могилянській колегії, яка в кінці XVII ст. стала Академією і до середини XVIII ст., до відкриття Московського університету, була єдиним вищим учбовим закладом для України, Росії і Білорусії; багато хто із українських козацьких старшин закінчив європейські університети.

Московський уряд з 40-х років XVII ст. запрошував українських вчених і митців, доручав їм важливі справи в галузі культури. У 1649 р. на запрошення царського уряду до Москви прибула група українських вчених з Києва, серед них Єпіфаній Славинецький, який вчився і викладав у Києво-Могилянській академії, відвідував європейські країни, був автором 150 оригінальних і перекладних творів з богослов'я, географії, історії, педагогіки, медицини, мовознавства. Цей український гуманіст і просвітитель доклав чимало зусиль для того, щоб ознайомити московське суспільство з досягненнями тодішньої науки, прищепити гуманне ставлення до людини, написав «Трактат про милосердя». У Чудновім монастирі Славинецький заснував першу в Москві греко-латинську школу, став її ректором, написав для неї педагогічний посібник «Гражданство обычаев детских».

Українські вчені, які прибували в Москву протягом другої половини XVII ст., працювали в різних галузях науки, навчали дітей, писали і перекладали твори, були перекладачами в Посольському приказі, редакторами («справщиками») на Печатному дворі, проповідниками. Між іншим, це Славинецький завів звичай слухати проповіді при царському дворі та в церквах — «речі вітальні і панегіричні, більше світського характеру, ніж церковного». Українці, що працювали в Росії в переважній більшості знали кілька мов, їх включали до складу царських посольств в інші країни.

Різнобічна просвітницька і наукова діяльність київських вчених викликала у молоді Московської держави великий інтерес і бажання вчитися саме в Києво-Могилянській академії. Уже з 40-х років за свідченням Є. Славинецького, численні «московитяни студіюють в Київському монастирі передусім філософію, богослов'я, різні грецькі й латинські писемності». Повернувшись в Московію, випускники працювали вчителями, перекладачами, редакторами та ін.

На початку XVIII ст. Петро І, який намагався підняти Московію до європейського рівня, теж залучав багато українських діячів культури, іноді примусово їх переселяв. У 1701 р. Петро І доручив вихованцю і професору Києво-Могилянської академії Стефану Яворському реорганізувати на її зразок Московську слов'яно-греко-латинську академію, що за 15 років свого існування зовсім занепала. Яворський став першим протектором Московської академії, писав для неї підручники, книги, брав участь в роботі друкарні. Водночас він був призначений митрополитом Рязанським і Муромським, а також намісником патріаршого престолу. Російський вчений І. Посошков писав Яворському, як важливо для Росії просвітництво: «Великая нужда надлежит еще б Россию учением просветить».

Для Слов'яно-греко-латинської академії з 1701 р. по 1762 р. було запрошено або виїхало за наказом Синоду із Києво-Могилянської академії 95 викладачів і студентів (піїтів, філософів і граматиків). При підтримці українських студентів прагнули заохотити російську молодь до навчання. Наприклад, в указі Синоду від 2-го листопада 1721 р. писалося: «В славяно-латинских де московских школах мало учителей, а ко учению философии весьма никого нет, а слышно де, что в Киеве обретаются ко учению философии, риторики и пиитики способные мужи».

Українці — вихованці Києво-Могилянської академії, які займали різні церковні посади в Росії, протягом XVIII ст. заснували школи і семінарії в Архангельську, Астрахані, Бєлгороді, Вологді, Володимирі на Клязьмі, Вятці, Іркутську (де згодом були відкриті китайський і монгольський класи), Казані, Коломні, Костромі, Новгороді, Пскові, Рязані, Ростові Великому, Севську, Смоленську, Суздалі, Твері, Тобольську, Устюжську, Холмогорах. Ці українці — засновники шкіл і семінарій часто заповідали свої бібліотеки, що їх збирали протягом усього життя, навчальним закладам Росії, де вони працювали. Видатний український вчений і просвітитель, професор і ректор Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович, що мав великий вплив на розвиток освіти в Росії, заснував у Петербурзі школу для сиріт і бідних дітей усіх станів, влаштувавши її у власному будинку і утримуючи на свій кошт. За широтою програми і організацією навчання вона вважалася на той час кращою в Росії.

Довгий час Україна взагалі була основним «постачальником» інтелігенції в Росію. Не тільки освіту й науку, а й літературу, образотворче мистецтво, музику, театр у XVIII ст. репрезентували там вихідці з України. Українцями були видатні композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель, художники Леонїій Тарасевич, Антон Лосенко, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, скульптор Іван Мартос, письменник Василь Капніст та багато інших.

Наступ Москви на державність України, на українську автономну урядову систему, економічно-соціальний лад, церковну незалежність, взагалі на спосіб українського життя почав розгортатися передусім у двох напрямках: поступового обмеження влади гетьмана і настирливого впровадження царських воєвод в українські міста.

Для царського уряду інститут воєвод був найважливішим механізмом для поступової окупації України, перетворення її в провінцію Московської держави. Воєводи з досить численними залогами розміщувалися в українських містах, будували фортеці, насамперед для своєї безпеки, утворюючи своєрідні військові бази. Вони тримали в своїх руках головні комунікації, намагались встановити контроль над усіма сферами життя України і кожної її окремої місцевості, а також здобути право збирати податки в Україні і привласнювати їх. Київський воєвода, тільки-но прибувши до міста, швидко спорудив нову фортецю і взагалі поводив себе як повновладний господар, не зважав на гетьмана, намагався ігнорувати його розпорядження.

Москва прагнула виправдати присутність на Україні нових воєвод або неіснуючими у договорі статтями, або ніби-то переговорами з Богданом Хмельницьким в Переяславі у січні 1654 р., хоч там ішла мова тільки про Київ, і введення сюди царських військ передбачалося українським гетьманом як тимчасове і зумовлювалося зовсім іншими міркуваннями.

Однак на тому етапі, коли ще існували в цілісному стані збройні сили України — козацьке військо, чисельність якого значно перевищувала ті 60 тисяч, що визначалися у договорі, царський уряд не міг відкрито застосувати військову силу для свого утвердження на Україні. Москва вдавалася до підступів, обману, зрад, підробок, фальсифікацій, шантажу та інших несправедливих засобів. Особливо активно використовувались різні прояви суспільного антагонізму, внутрішньої політичної боротьби, соціальних протиріч, робилося все, щоб загострити їх, викликати громадські конфлікти. Розколотий народ легше поневолити, встановити над ним самодержавну владу. На цьому була побудована вся подальша політика Москви щодо України, навіть і в наші часи.

Після війни 1648–1654 рр. на Україні особливо загострилися соціальні та економічні суперечності між старшиною — з одного боку і рядовим козацтвом — «черню войсковою», селянством і міщанством — з другого. У 1648 р. український народ піднявся на повстання, щоб визволитися від чужоземного панування і феодально-кріпосницького гноблення. Влада чужинців була повалена, магнати і шляхта втекли або були знищені. Козаки і селяни стали володарями землі й працювали на ній без феодального примусу.

Козацькій старшині, яка сформувалася з представників козацтва, української шляхти, частково міщанства, належить видатне місце у визвольних війнах українського народу 20—50-х років XVII ст. та у будівництві Української держави. З середовища козацької старшини вийшли визначні полководці, державні діячі, політики, дипломати, діячі культури. Не останнє місце серед них належить вихідцям із української шляхти — Івану Богуну, Данилу Нечаю, Станіславу Морозовицькому — Морозенку, Михайлу Зеленському, Михайлу Кричевському та ін. Український історик Вячеслав Липинський відзначав, що українська шляхта «була без сумніву державним матеріалом першорядної якості».

Водночас старшини, в руках яких зосереджувалася політична, адміністративна, судова та військова влада, використовуючи своє становище, ставали великими землевласниками. Нагромаджуючи землі, маєтки, вони примушували селянство відбувати новим власникам «послушенство», тобто віддавати частину своєї праці. Рядове козацтво з незадоволенням дивилося, як старшина прибирала до своїх рук кращі грунти, луки і ліси.

Виникали суперечності між козацькою адміністрацією та міським самоврядуванням. Козацька старшина перетворювалась фактично у привілейовану верству українського суспільства, до неї прилягали заможніші кола рядового козацтва. Відбувався поділ у самому середовищі козацтва, формувалися ніби дві партії — старшинсько-аристократична й демократична.

Царський уряд підтримував виступи і рухи, спрямовані проти старшини, оскільки вона була носієм самостійного державного управління. Тому Москва лицемірно ставала у позу захисника інтересів народних має.

Водночас царизм підтримував старшин з феодальними тенденціями, які випрошували в царя грамоти на володіння грунтами, селами з «підданими» селянами. Цар охоче надавав такі грамоти, тим самим царизм прив'язував старшин до своєї колісниці. А, головне, розпочалось укорінення в економіку України феодально-кріпосницьких відносин, що в кінці XVIII ст. поширилися майже в усій Україні, яка, таким чином, у своєму економічно-соціальному розвитку була відкинута на кілька століть назад.

Найактивніше і найпідступніше Москва втручалася в старшинську боротьбу за гетьманську булаву. Царський уряд одночасно подавав надію кільком претендентам. В результаті виникали чвари, військові сутички, справжні бої і битви. На боці кожного претендента воювали українські козацькі полки. Збройні сили України роздрібнювалися і вже не могли як раніше виступати монолітною силою проти ворогів України.

Виникли на той час також і протиріччя між гетьманським урядом і Зопорозькою Січчю, яка втратила після створення Української Гетьманської держави провідне місце в політичному житті України; своєю демократичною соціальною політикою запорозькі козаки прагнули протистояти аристократизації старшини. Москва підтримувала Запорозьку Січ, надсилала їй платню, подарунки. Істинний характер ставлення Російської держави до Запорозької Січі висвітлюють подальші події: зруйнування двічі — у 1709 і 1775 р. — цього останнього вогнища волі і незалежності в Україні.

Як тільки дійшла до Москви звістка про смерть Богдана Хмельницького, звідти поквапилися послати на Україну агента Василя Кікіна. Йому доручалося використати небезпечну ситуацію, що виникла в Україні (заворушення у війську, вбивство деяких старшин), виявити протидіючі сили, підготувати грунт для конкретних заходів з обмеження української державності.

Однак місія Кікіна не мала великого успіху. Старшинський уряд оволодів ситуацією. 23–26 серпня 1657 р. в Чигирині старшинська рада обрала гетьманом генерального військового писаря Івана Виговського. На цій раді Юрій Хмельницький, син Богдана Хмельницького, відмовився від гетьманської влади. 16-літній юнак, який ще вчився у Києво-Могилянській колегії, не мав здібностей, не був здатний виконувати таку роль. Гетьманом його обрали за п'ять місяців перед тим, коли хворий Богдан Хмельницький скликав старшинську раду і поставив питання про свого наступника.

Іван Виговський був найближчою і найдовіренішою особою Богдана Хмельницького. Вихідець з родини українського шляхтича Овруцького повіту на Київщині, він закінчив Києво-Могилянську колегію, служив юристом при гродському суді в Луцьку, потім намісником луцького староства, був членом Київського православного братства. Почав війну 1648 р. в складі польського війська. Під Жовтими Водами потрапив у татарський полон, але був викуплений самим Богданом Хмельницьким, вступив на козацьку службу і вже за кілька місяців став генеральним писарем, тобто міністром закордонних справ або канцлером. Досвідчений, розумний політик, Виговський виявив блискучі дипломатичні здібності. Український патріот, він був щиро відданий справі побудови і зміцнення Української держави.

Через два місяці 25 жовтня 1657 р. в Корсуні скликали загальновійськову генеральну раду з участю старшини, делегатів від рядового козацтва, а також духовенства. Корсунська рада підтвердила гетьманство Виговського, а також вирішила ряд дуже важливих питань, взагалі відіграла значну роль у зміцненні міжнародного становища України.

На Корсунську раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семиграддя, Молдавії, Волощини. Виговський продовжив активну міжнародну діяльність Богдана Хмельницького. Було оформлено союзницький договір із Швецією. Карл Х-Август зобов'язувався добитися визнання Польщею незалежності України і прилучення до неї західноукраїнських земель. Одночасно був поновлений союз із Кримом і Туреччиною, з Польщею укладено перемир'я, а до Москви вислано посольство з повідомленням про вибори нового гетьмана.

Цар не визнав обрання Виговського, мотивуючи це поправкою, яку однобічно висунула Москва. Згідно з цією поправкою вимагалося повідомляти Москву не після обрання гетьмана, як було обумовлено в договорі 1654 р., а перед тим, і одержати спеціальний дозвіл царя. Сама процедура на раді мусила проходити обов'язково у присутності царського представника. Із Москви вислали окольничого Богдана Хитрово, який мав скликати нову козацьку раду для санкціонування обрання гетьманом Виговського. Хитрово запевняв Виговського, що метою цієї місії є нібито зміцнення його влади, щоб «Військо Запорозьке було у нього в покорі».