Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність .: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Богдан Хмельницький вважав, що у міжнародній сфері мова повинна йти тільки про взаємну інформацію щодо сусідніх держав та їх військово-дипломатичних планів і, при необхідності, — про спільні заходи для оборони. Саме такі стосунки встановлювалися між. самостійними державами, що укладали взаємооборонний союз. На цьому принципі і грунтувалася перша українська редакція статей.

В ході переговорів московська сторона зафіксувала таке: «Коли з яких-небудь країв прийдуть посли у важливих справах, гетьман їх присилатиме до государя, а послів, які приходитимуть у малих справах, нехай государ позволить гетьманові приймати і відправляти, і тому йому на зле не має». Таке, по суті, позбавлення Української держави міжнародної діяльності викликало рішучі заперечення з боку українських послів. Тоді царський уряд спробував обмежити дипломатичну діяльність України щодо Туреччини й Польщі.

19 березня бояри оголосили послам царський указ:

«Чтоб гетьману с польским королем и турецким султаном не ссылаться». А в наступному указі цар обмежував не тільки активне дипломатичне право України щодо Туреччини І.Польщі, а й пасивне — приймати та відпускати послів. Царський уряд прагнув поставити під свій контроль і цю сферу діяльності України.

Однобічне обмеження міжнародних зносин суперечило волі та намірам Богдана Хмельницького. Українська сторона вважала, що при союзних договорах подібні обмеження міжнародних зносин повинні бути двосторонніми і мають поширюватися тільки на стосунки з ворожими обом державам країнами. Тому посли і заявили боярам після 19 березня, що з погляду на взаємні союзницькі обов'язки Москві теж не слід мати будьяких контактів з цими двома ворогами-сусідами.

Воєнні й військові питання

Що стосується воєнних і військових питань, які мали особливе значення в аспекті воєнного союзу Москви і України і були викладені в статтях 2, 3, 4, 7, 8, 9, 10, 11 одинадцятистатейного тексту договору, то вони в основному були вирішені царем позитивно (засоби утримання генеральної і полкової старшини, військової армати, термін походу московського війська до Смоленська, про військо для охорони українсько-польського кордону після закінчення війни з Польщею, про засоби оборони України від Криму, про оплату козацького війська, яке посилатиметься за межі України, про забезпечення оборони фортеці Кодака і Січі).

Тільки щодо останніх двох питань виникли деякі непорозуміння в зв'язку з думкою московського уряду, що постачання харчами і військовими припасами південного кордону України повинно було йти з українських джерел. Тому забезпечення залоги Кодака ставилося у залежність від розмірів податків, зібраних на Україні для царя. Крім того, відмовляючись, по суті, від фінансової допомоги Україні у спільній боротьбі проти Польщі, царський уряд не погоджувався видавати жалування Війську Запорозькому, відговорюючись великими витратами на московське військо, в якому є наймані німецькі і татарські вояки і яке призначене для війни з Польщею. Ось коли будуть описані царськими дворянами доходи на Україні, тоді й піде мова про платню Війську Запорозькому. Однак українські посли в Москві рішуче відстоювали свою вимогу і цар врешті погодився «послати своего государева жалованья… гетману й. всему Войску Запорожскому золотыми».

Слід також пам'ятати, що як йшла мова про платню Запорозькому Війську, то малася на увазі ситуація, коли козаки будуть на царській службі за царським наказом«…не для своєї оборони, а як будуть виведені в чужі краї», тобто йдеться про спільні українсько-московські військові операції поза межами України.

Доля оригіналів тексту договору

У московському посольському приказі, де вироблялися і оформлялися документи, комплекс яких власне і становив українсько-російський договір 1654 р., їх оригінали не збереглися.

Із поданих українськими послами двох проектів договору з 23-х та 11-ти статей були зроблені «списки», тобто переклади (точніше — перекази з української на російську мову), занесені у «стовпці», (рос. «столбцы») — досить громіздка форма діловодства у московських приказах. У той час як у Західній Європі і на Україні офіційні документи формувалися у «справи» («діла»), у Московії документи склеювалися у довгі сувої. Туди ж дяки записали (російською мовою) перший варіант договору, усно викладений послами. В результаті виник третій варіант із 20-ти статей. Були також занотовані царські укази і боярські рішення щодо кожної статті.

Оригінал українською мовою першого проекту із 23-х статей, оскільки одразу він не був повністю прийнятий, послам не повернули; він мав залишитися в Московському посольському приказі. Але цей документ зник.

Із тексту договору з 11-ти статей була виготовлена копія українською мовою, тобто виготовлено, по суті, другий оригінал. В тексті російського перекладу, підклеєного до комплекту документів, що залишилися у Посольському приказі, є позначка: «Писано на столбцах, белоруским письмом (так у Москві називали український скоропис. — О. А.) без дьячей приписки. Писал Степан да Тимофей да Михайло». Ю. А. Мицик на основі архівних даних встановив прізвища та інші дані про тих, хто скопіював український одинадцятистатейний оригінал договору. «Степан да Тимофей да Михайло» були українці, перекладачі Посольського приказу, які в 1650 р. переселилися в Москву з Києва та Гадяча. Це Степан Кольчинський, колишній студент Києво-Братської (Могилянської) колегії, Тимофій Топоровський і Михайло Кульчицький (Кульчинський, Кольчинський). Вони, як і молодший брат С. Кольчинського (Григорій), були прийняті на службу до Посольського приказу 16 (6) IX 1651 р. й перекладали там на російську з української, польської, латинської, грецької мов різні документи і «книжки» (Газета «Старожитності», 1991, ч. І, с. 10). Взагалі, типовим явищем було залучення Москвою високоосвічених українців, які навчалися в західноєвропейських університетах та Києво-Могилянській колегії — першому і єдиному на той час вищому учбовому закладі Східної Європи. Другий 11-статейний оригінал українською мовою вручили послам Богдана Хмельницького, які й повезли його в Україну.

Перший оригінал залишився у Посольському приказі, але й цей документ, так само, як і оригінал 23-статейного проекту договору, там відсутній. Дослідники висловлювали припущення, що ці документи могли бути свідомо знищені. Між іншим, після 1709 р. дяки московських архівів за наказом Петра І безуспішно розшукували український оригінал договору.

Посли Богдана Хмельницького Самійло Богданович і Павло Тетеря, повернувшись в Україну, привезли оригінали одинадцяти статей, а також царських грамот, про які зазначено (за описом, знайденим мною в українській рукописній книжці початку XVIII ст.): «Богословие и государево имя писано золотом, печать большая под кустодією». Оригінали жодної з царських грамот в Україні не збереглися. У Москві, в Посольському приказі є їх чернетки з численними виправленнями, викресленнями, дописками. Привезені в Україну документи Богдан Хмельницький прилюдно не оголошував. Безперечно, він не був задоволений тим, що царський уряд не прийняв кількох істотних положень, на яких наполягав гетьманський уряд. Цим договором обмежувалось право дипломатичних зносин України, встановлювався нагляд за її фінансовою політикою, ставилась під сумнів автономія української церкви. Найбільшу тривогу викликав намір царського уряду посилати своїх воєвод в Україну, всупереч чітко заявленій у 16-й статті першого варіанта українського проекту договору позиції гетьманського уряду. Можливо, гетьман не хотів оприлюднювати договірні документи тому, що побоювався різко негативної реакції козацтва і старшини.

Отже, конкретні умови об'єднання України з Росією були відомі лише близькому оточенню Богдана Хмельницького.

Уже після смерті гетьмана, коли московський посол В. Кікін приїхавши в Україну, зазначав у своєму статейному списку, що на раді 25 серпня 1657 року старшина і козаки вимагали від «гетманича» (Юрія Хмельницького) і генерального писаря Виговського, щоб вони «показали всьому війську всі ті статті, котрих просили в царя Богдан Хмельницький і все Військо через своїх посланців, бо ми всім військом досі нічого не знаємо, чим нас на те військове челобиття великий государ пожалував». Статті були зачитані перед обранням Виговського гетьманом і, мабуть, потім були втрачені. В усякому разі, вже через 15 років після укладення договору, ще за царя Олексія Михайловича, гетьман Лівобережної України Дем'ян Многогрішний на звертання Посольського приказу надіслав українсько-польські та українсько-російські договори за 40-60-ті роки XVII ст. у Москву, однак «Богданових статей» йому так і не вдалося знайти.

Існував іще один варіант договору — з чотирнадцяти статей. Його подав московський посол князь Трубецькой на козацькій Раді у жовтні 1659 р., де Юрія Хмельницького знову було проголошено гетьманом. Трубецькой представив ці чотирнадцять статей як «Статті Богдана Хмельницького з додатками», що насправді були підробкою царським урядом офіційного державно-дипломатичного документа. Не тільки додаткові статті обмежували державні права України, а й сам текст статей представлений царським воєводою, був сфабрикований, являв собою значно змінену не на користь України редакцію, зокрема, у праві виборності гетьмана, дипломатичних стосунків, автономії української церкви. Воєводи з залогами царських військ за цими статтями тепер розміщуватись мали не тільки у Києві, де вони перебували з 1654 р., а й у Переяславі, Чернігові, Ніжині, Брацлаві, Умані.

Трубецькой заманив до свого табору Юрія Хмельницького і старшину, які, потрапивши у безвихідь, змушені були присягнути на цьому фальсифікаті. Навіть більше — Трубецькой за вказівкою царя з метою популяризації саме цих нових змінених статей і закріплення їх у свідомості українського суспільства наказав київському воєводі Шереметєву надрукувати їх текст разом з присяжними підписами старшини і розіслати в усі козацькі полки, що було виконано в цьому ж році. Відтоді офіційно тільки цю редакцію вважали за договір Богдана Хмельницького і на ній присягали наступні гетьмани. Причому кожного разу вносили ще нові царські додатки й поправки, знову ж не на користь України.

Навіть в історичній літературі кінця XIX ст. з'явилися публікації, в яких стверджувалося, нібито варіант з чотирнадцяти статей і був остаточною редакцією українсько-російського договору 1654 р. На початку нашого століття дослідники-історики та юристи, спираючись на історичні джерела, спростували ці твердження і довели, що редакція з'явилася в 1659 р. Крім того, в першому томі «Полного собрания законов Российской империи», (с. 325–327) вміщено текст договору 1654 р. у редакції від 21 березня, а не у фальсифікованому варіанті 1659 р.

Майже через 340 років проблема українсько-російського договору 1654 р., його оригіналу, виникла знову. У листопаді 1990 р. газета «Літературна Україна» повідомила читачів, що після підписання договору між суверенними Україною та Росією Борис Єльцин вручив Леоніду Кравчуку подарунок — копію знайденого в московських архівах українсько-російського договору, що вважався втраченим. Це була сенсація! Леонід Кравчук у своєму інтерв'ю часописові «Пам'ятки України» з приводу повернення на Україну національних історичних і культурних цінностей «як свій перший внесок у цю справу» передав для публікації журналу текст, який привіз у Київ з Москви. Але, як з'ясувалося, це був відомий текст російською мовою другої редакції договору в одинадцяти статтях, який разом з іншими договірними документами і матеріалами переговорів був надрукований в «Актах, относящихся к истории Южной й Западной России» (Санкт-Петербург, 1878, т. 10, с. 446–452), а також в документальному збірнику «Воссоединение Украины Россией», (Москва, 1954, т. З).

Отже, український оригінал договору 1654 р. досі не знайдено, є лише списки-переклади (перекази) російською мовою.

Договір у дії, його обмеження і порушення

Спочатку договірні умови, що стосувалися спільних воєнних дій виконувалися. Об'єднані московські й українські сили весною 1654 р. виступили проти Польщі на білоруському театрі воєнних дій. Хоч і ця ситуація не свідчила про послідовне виконання умов договору. Богдан Хмельницький розраховував, що царські війська об'єднаються з козацькими для захисту України від наступу польських сил. А цар використав козацькі полки передусім для відвоювання земель, які втратила Московська держава за Поляновським миром з Польщею.

Сам цар Олексій Михайлович вирушив у квітні 1654 р. з військом на Смоленськ. Йому на допомогу Богдан Хмельницький вислав 20-тисячний український корпус під проводом полковника Івана Золотаренка, визначного військового керівника і політика. Об'єднані козацько-московські сили відвоювали Білорусію і більшу частину Литви. Міста Білорусії не чинили опору козакам, які на південних білоруських землях, сусідніх до Гетьманщини, заклали новий козацький полк. У цих перемогах важлива роль належала військовому мистецтву Богдана Хмельницького, який, залишаючи за собою верховне командування козацькими військами, продовжував розвивати далі стратегію Запорозького Війська. Він, зокрема, наказував Золотаренкові не затримуватися біля фортець, не витрачати часу на їх облогу, а громити ворога у польових битвах.

Восени 1654 р. 30-тисячна польська армія, об'єднавшись з новим союзником — кримським ханом, вирушили в похід на Україну. Пройшовши «вогнем і мечем» по Брацлавщині, це військо обернуло її на руїну.

На початку 1655 р. проти них виступив Хмельницький з козацьким і московським військом. 29–30 січня в люті морози відбулась генеральна битва в урочищі Дрижиполі під селом Охматовим на Київщині, неподалік од Білої Церкви.

З великим зусиллям вдалося Хмельницькому розірвати блокаду польсько-татарських сил і вивести свою армію з небезпеки. На полі бою з обох сторін полягло 15 тисяч чоловік, з них 9 тисяч — московського війська. Багато людей замерзло. Поляки відступили на захід, татари подалися у Крим, спустошивши по дорозі середню Київщину, забравши десятки бранців.

Таке завершення першого року підписання договору дуже послабило надії українців на московського царя як на могутнього протектора, який би зміг забезпечити Україні свободу і спокій.