Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність .: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Москва, укладаючи договір, визнавала Україну самостійною і незалежною державою, однак, виходячи зі своєї самодержавної, загарбницької політики і дивлячись на Україну, як на майбутній набуток свого царства, прагнула обмежувати українську державність, ставлячи за кінцеву мету замінити протекторат повною інкорпорацією України.

Уже в статейному списку боярина В. В. Бутурліна є ознаки того, що в представників Москви одразу почала утверджуватися ідея «воссоединения Руси». Московський цар починає іменувати себе «Великие й Малые Россій самодержец», наказує виготовити нову державну печатку з новими царськими титулами, хоч більше трьох років після укладення договору, до самої смерті Богдана Хмельницького, Москва була дуже обережною у спробах обмеження державної незалежності України, не наважувалася порушувати договір. Вона навіть не змогла реалізувати обмежень, внесених указами царя у текст одинадцятистатейного варіанта договору. Дуже великим був авторитет і сильною влада гетьмана Богдана Хмельницького в Україні, який твердо і послідовно протидіяв тискові царизму і відстоював права Української Гетьманської держави.

Умови договору щодо збирання і передання доходів до царської казни взагалі довгий час не здійснювалися, у всякому разі за життя Хмельницького, хоча цар уже в травні 1654 р. направив в Україну дворян для опису та збирання доходів. Враховуючи розгортання військових дій, Богдан Хмельницький попросив відкласти цю справу. У 1657 р. царський посол Бутурлін закидав Б. Хмельницькому, що цар і досі не одержує доходів з України і що царські воєводи не допускаються в її міста.

Не зважав Богдан Хмельницький і на ті додаткові умови договору, що були результатом царських указів і обмежували державну самостійність України у сфері міжнародних відносин. Гетьман здійснював активну та пасивну дипломатію з чужоземними державами, укладав договори міжнародного характеру, брав міжнародні зобов'язання, зокрема з Фрідріхом-Вільгельмом, курфюрстом бранденбурзьким, Швецією, Угорщиною, Молдавією, Волощиною, Кримом, Туреччиною, з якою після приєднання України до Москви Богдан Хмельницький відновив відносини, навіть не повідомляючи про це царя. У гетьманській резиденції — Чигирині на початку 1657 р. перебували акредитовані і спеціально надіслані посли до гетьмана Богдана Хмельницького: австрійський, турецький, ханський, два шведських, два — від князя Ракочія, три — з Молдови, три — з Волощини, посол польського короля і окремо — посол польської королеви, посланець Литви, московські посли. Останні вдалися до шпигунства і підкупу, щоб з'ясувати зміст міжнародної політики Богдана Хмельницького. На вимогу послів генеральний писар Іван Виговський таємно від гетьмана приніс оригінали дев'яти і копію одного з гетьманських листів. Насправді такі дії Виговського були погоджені з Хмельницьким і мали на меті якось урівноважити його тверду і непохитну міжнародну політику в очах Москви. Московські посли прагнули дізнатися «о чем пишут гетьману цесарь й король свейский (шведський. — О. А.), и Ракуца венгерский, и хан крымский, и волоский и мултьянский владетели, и иные всякіе весті про польського короля і про корунное и литовское войско, и про приход силистрийского паши».

Богдан Хмельницький тоді шукав нових союзників, інші політичні комбінації. Найбільше значення мали для нього стосунки зі Швецією, яка довгий час вела війни з Польщею. Ще у 1650 р. Богдан Хмельницький пропонував Швеції союз проти Речі Посполитої. Але тоді шведська королева Христина не хотіла воювати. Карл-Густав X, який змінив її на престолі, вирішив відновити війну з Польщею. Разом з князем Семиграддя (Трансільванія, Угорщина) утворив союз протестантських держав проти католицьких Польщі й Австрії, що належали до габсбурзько-католицького табору в Європі. Король Карл-Густав закликав Богдана Хмельницького разом виступити проти Польщі, і той охоче пристав до цього союзу.

Весною 1655 р. Карл-Густав вирушив у похід на Польщу, а Богдан Хмельницький виступив з українським військом і допоміжним корпусом Бутурліна проти польських сил, які ще знаходились в Україні. Полки Богдана Хмельницького вибили поляків з Поділля і перенесли військові дії в Галичину. Польську армію розбили під Городком, і Хмельницький вдруге, як і в 1648 р., взяв в облогу Львів. Він не штурмував місто, а обмежився невеликою контрибуцією. Царські воєводи вимагали, щоб українські міста, відвойовані силами союзників — козацьких і московських військ, присягали царю на вірність. Богдан Хмельницький не міг допустити, щоб Львів став власністю Московської держави.

Шведський король всіляко прагнув схилити Хмельницького розірвати союз з Москвою, переконував, що царський уряд при своєму самодержавному устрої «не потерпить у себе вільного народу». Однак Хмельницький тоді ще мав намір зробити Україну нейтральною державою під протекторатом і Москви, і Швеції.

А Москва, порушуючи умови договору в сфері міжнародних відносин навіть у царській редакції, 1656 року уклала зрадницьку щодо України сепаратну Віденську угоду з Польщею, не повідомивши Богдана Хмельницького» не запросивши українських представників на польсько-московські переговори.

У той час польські політики виступали з пропозицією обрати московського царя Олексія Михайловича на польський престол після смерті Яна-Казиміра, за що цар мав обороняти Польщу від шведів. Цар піддався на принаду І в травні 1656 р. оголосив війну Швеції. Через три місяці у Вільно почалися переговори Москви з Річчю Посполитою. Стало відомо, що на переговорах по-змовницьки, за спиною України вирішувалася її доля, дискутувалося питання про повернення України під владу Польщі.

Віденське перемир'я розцінили в Чигирині як зраду царя. У гетьманській резиденції відбулася в жовтні 1656 р. Генеральна рада, учасники якої були обурені політикою Москви, що поза спиною українців укладала такі договори і влаштовувала торги українськими землями. Старшина дорікала Хмельницькому за московські справи. Гетьман, як доносив Іван Виговський московським боярам, «прикро вражений, кричав немов божевільний і несамовитий, що нема іншого виходу, як відступити від Москви і шукати собі іншої помочі». За свідченням очевидців, на завершення Ради «усі полковники, осавули й сотники склали собі взаємно проміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть».

Гетьман у 1657 р. відправив у Москву свого посла — полковника Тетерю, де той заявив, що Хмельницький не приймає Віденської угоди. І не тому, що він не хоче миру, а тому, що вважає угоду «несправедливою», а українці «многії чули від ляхів», що цар «їх уступить по-старому коруні польськой».

У відповідь на дорікання царського посла Бутурліна з приводу договору з семиградським князем та допомогу шведам проти Москви Богдан Хмельницький наполіг на праві Української Гетьманської держави на самостійну, незалежну від Москви міжнародну діяльність і звинуватив царя в шкідливому для України замиренню з Річчю Посполитою: «Ніколи не відстану я від шведського короля, з яким маю дружбу вже шість років. Шведи — люди правдиві, вміють заховати приязнь та обіцянки. А великий государ вчинив було наді мною та над Військом Запорозьким немилосердіє своє, замирився з поляками, бажаючи звернути їм нашу Отчизну». Справді, український гетьман, хоч поки і не поривав прямо з Москвою, не бажаючи вступати з нею в збройну боротьбу, однак дуже енергійно займається утворенням коаліції зі Швецією, Семиграддям, Бранденбургом, Молдавією, Волощиною й Литвою. Ця коаліція була спрямована проти Польщі і Криму, а також певною мірою і проти Москви. Богдан Хмельницький мав на меті відвоювати у Речі Посполитої загарбані нею західноукраїнські землі, які ще не ввійшли до складу Української Гетьманської держави. Водночас Хмельницький прагнув тим самим домогтися незалежності від агресивної політики Москви.

У січні 1657 р. семиградський князь Юрій Ракочій з 30-тисячним військом мадяр і волохів перейшов Карпати і ввійшов у Галичину. До нього приєдналося 20-тисячне козацьке військо на чолі з київським полковником Антоном Ждановичем (три реєстрові полки і з'єднання «охотників», які за власною ініціативою ішли в похід). Богдан Хмельницький на той час був уже настільки хворим, що особисто не міг очолити військо. Порадником Ждановича гетьман призначив одного з найкращих на той час своїх соратників — генерального суддю Івана Креховецького.

Жданович, пройшовши Галичину до Перемишля, об'єднався з Ракочієм. Разом з козацькими полками і силами Ракочія діяли й шведські війська. Союзницькі сили взяли Ланцут, розбили під Замостям коронного гетьмана Потоцького, оволоділи Краковом, зайняли Берестя й, нарешті, — Варшаву. Жданович, зайнявши Берестя, порозумівся з шляхтичами Пінського повіту, цієї стародавньої української землі, яка за княжих часів носила назву Турово-Пінської. Шляхта — і православна, і католицька — звернулася до гетьмана з заявою, в якій вказала, що вона з цілим своїм повітом добровільно прилучається «на вічні часи» до Української держави. Богдан Хмельницький видав «асекурацію», приймаючи їх у підданство й забезпечуючи права та вольності й, насамперед, свободу католицької релігії. Слідом за тим звернулася до українського гетьмана шляхта Волині з проханням прийняти її під свій протекторат. Приєднались до цих прохань і могутні магнати, як, наприклад, Степан Четвертинський.

Але після такого тріумфу Української Гетьманської держави і здобуття найбільшого престижу, найбільшої популярності її керівника — Богдана Хмельницького, влітку того ж 1657 р. ситуація змінилася і не на користь коаліції. Політичні й військові успіхи українського гетьмана та його союзників викликали занепокоєння у сусідніх держав, почалися дипломатичні перешкоди, а потім Данія оголосила Швеції війну, Австрія вислала на поміч Янові-Казимірові корпус війська, пізніше прибув на допомогу полякам кримський хан. А щодо самої Польщі, то загроза загибелі її як держави активізувала у поляків дух патріотизму. Крім того, всі верстви польського суспільства і навіть ті, що пристали до шведського короля, були обурені безчинствами шведів, які, будучи протестантами, зневажали католицькі святині, грабували костьоли, накладали на населення величезні контрибуції. Ще більший гнів і опір викликали спустошення і насильства війська Ракочія. Усі поляки бралися за зброю, піднімалися на визвольну боротьбу проти панування чужинців. Шведський король вивів свої війська з Польщі, війська Ракочія були розгромлені поляками і татарами. Сам він ледве врятувався.

У козацьких полках були інші складності: почався заколот, який спровокувала Москва. Вона висилала до Богдана Хмельницького посольство за посольством, вимагала розірвати союз із шведами і Ракочієм. Не добившись нічого, Москва направила в Україну агентів, які агітували серед народу проти гетьманського уряду, намагались дискредитувати його політику. Царський дворянин Желябужський повів серед козацтва у війську Ждановича провокаційні розмови. Козаки були невдоволені діями Ракочія, який проводив кампанію без будь-якого плану. Вони не хотіли більше воювати і вирушили додому, в Україну.

Желябужський вів агітацію і серед козаків Юрія Хмельницького, які стояли під Корсунем для охорони України від татар. Коли прийшов від гетьмана наказ іти в Польщу на допомогу Ждановичу, козаки збунтувалися.

Ці відомості для гетьмана були дуже вразливими, що виявилось смертельним, після звістки про самовільний відступ корпусу Ждановича Богдана Хмельницького розбив параліч і за кілька днів великого гетьмана не стало. Закінчив він свій земний шлях 6 серпня 1657 р. в Чигирині.

Український народ втратив свого могутнього керманича, під проводом якого визволився від іноземного панування і створив незалежну самостійну державу. Для України настали трагічні часи. її подальша історія — це поступове обмеження, скорочення, нищення її суверенності московським самодержавством, а далі — Російською імперією, яка в 1764 р. остаточно скасувала Українську Гетьманську державу, і водночас — відчайдушні спроби, героїчні намагання українців, зокрема козацтва, вирватися з цих страшних лабет.

Богдан Хмельницький, після об'єднання з Московською державою, очевидно, дуже скоро усвідомив, що договір з Москвою може мати фатальні наслідки для України. Однак український гетьман навіть у найстрашнішому сні не міг передбачити, в яку безодню нещасть, бід, страждань, знущань, рабського поневолення, геноциду був кинутий на довгі століття український народ. Але зразу після Переяслава, глибоко розчарований перебігом подій там, гетьман добивався укладання договору з Москвою, щоб юридичне узаконити її воєнну, допомогу Україні й гарантувати державну незалежність Української Гетьманської держави. І все ж видатний державець Богдан Хмельницький не міг не бачити, що Московія, з якою він прагне об'єднати Україну, на той час була відсталою і багато у чому варварською державою. Україна у прогресивному історичному розвитку пішла далеко вперед і переважала Московську державу в багатьох відношеннях.

Економічний розвиток України був нерозривно зв'язаний з історичними процесами, які з XVI століття визначали головні прогресивні напрямки всесвітньої історії. В масштабах усієї Європи відбулася криза феодальної системи, що базувалася на замкнутості натурального обміну і господарства. Водночас активно розвивалися буржуазні відносини, з якими пов'язаний товарно-грошовий обмін, орієнтація на ринок, поширення мануфактурного виробництва з розподілом праці, принцип вільного найму.

Україна мала величезні природні багатства, найкращі у світі родючі землі, цінні різноманітні корисні копалини, неймовірне розмаїття тваринного і рослинного світу. Як і передові західноєвропейські країни, Україна зміцнювала економічні зв'язки у національному масштабі, йшов процес утворення загальноукраїнського ринку, що формувався як певний складовий елемент європейської ринкової системи. На промислах України вироблялися селітра, поташ та ін.; залізорудна, склоробна та окремі галузі харчової промисловості виробляли продукцію на експорт, мануфактурний характер мали рудні, гути, поташні буди, броварні, ґуральні тощо. Через Гданськ та інші прибалтійські порти Україна вивозила хліб, а через Крим вела широку торгівлю із східними країнами.

В історичному розвитку України провідну роль відіграло козацтво — унікальне явище світової історії. Козацтво виступало як збройні сили України і водночас займалося на власній землі вільною хліборобською працею — без примусу, не віддаючи феодалу вироблений продукт. Козацтво весь час чисельно зростало, йшов процес покозачення селянства, яке виривалося з-під феодальної юрисдикції, звільнялося від кріпацтва, визнавало тільки козацький лад. Багато селян оселялось також на слободах, де магнати і шляхта не запроваджували податків і повинностей 10–20 років, з тим, щоб селяни піднімали до життя нові землі. Феодали намагались таким чином освоїти спустошені татарськими нападами українські землі, надані їм королем. Усе це сприяло розвитку інтенсивного сільського господарства, виробленню високої хліборобської культури в Україні.

Міське населення — ремісники, торговці, хоч і виконували деякі феодальні повинності, користувалися, однак, особистою свободою, а міста на основі магдебурзького права мали самоврядування. Посади членів міських магістратів — війта (голови міського управління), бурмистра і ранців — були виборними.

Учені підрахували, що в Україні в першій половині XVII століття було закріпачено менше чверті всього населення. Крізь феодальні відносини, які становили верхній шар економічної соціальної структури, буйно пробивалися паростки буржуазного ладу. Під час війни 1648–1654 років великі феодальні володіння в Україні, за винятком маєтків православної церкви, були ліквідовані, магнати і шляхта втекли або загинули. «Козацькою шаблею» було скасовано кріпацтво.

Московська ж держава на той час була суцільно феодальною — зростала кількість великих землевласників, селянство було покріпачене, набрало тут жорстоких, варварських, азіатських форм. Примусова, виснажлива праця на землях поміщиків і бояр, які привласнювали переважну частину виробленого селянином продукту, негативно відбивалася на рівні землеробської культури. Царський уряд протягом століть всупереч логіці історичного розвитку зміцнював, розширював і поглиблював феодальні відносини. Олександр Сергійович Пушкін писав у вірші «Деревня» (1819 р.) про сучасну йому російську дійсність:

Лише у 1861 р. в Російській імперії кріпацтво було законодавче скасоване.

Уже в кінці 40-х — на початку 50-х років XVII ст. в Україні склався новий державний лад, основу якого було закладено у Запорозькій Січі. У першій половині XVI ст. козацтво створило політичну організацію — християнську демократичну республіку Запорозьку Січ, яка в умовах іноземної окупації українських земель виконувала функцію носія державності. Владу Запорозької Січі визнавали не тільки на Запорожжі, а й на волості — козацтво, покозачене селянство, міщанство. Під час повстань і національно-визвольних війн українського народу, який боровся за звільнення від іноземної окупації і повернення під свою юрисдикцію власної території, владу Запорозької Січі визнавали на всіх українських землях, де було повалено панування Польщі. Богдан Хмельницький, створюючи Українську Гетьманську державу, певною мірою продовжив, розширив і розвинув, підняв на вищий щабель політичну систему Запорозької Січі.

Республіканський устрій, що сформувався на Україні, мав виборність усіх ланок уряду, власну військову організацію, фінансову систему, службу міжнародних зносин. Військова організація — поділ на полки і сотні — узгоджувалася з аналогічним поділом території України. Полки і сотні були не тільки військовими структурами збройних сил України, вони набули значення адміністративно-територіальних одиниць, своєрідних округів, областей. Полковники і сотники з полковою і сотенною старшиною (обозні, судді, осавули, писарі, отамани) здійснювали військову, політичну, судову, адміністративну владу над населенням полків і сотень.

Гетьман Богдан Хмельницький був головою Української держави і уряду, головнокомандуючим збройних сил козацького (Запорозького) війська. Але його повноваження були ще ширшими. Він, по суті, був необмеженим володарем краю. Однак його влада контролювалася військовою радою. Гетьману підлягали полковники, все населення України. При гетьмані існувала рада генеральної старшини — (генеральний обозний, суддя, писар, осавул, бунчужний), що виконувала функції Кабінету міністрів. Гетьман також скликав старшинську раду — генеральну старшину і полковників. Загальновійськова рада козацтва розглядала і вирішувала найважливіші внутрішні й зовнішні справи, на ній обирали гетьмана.