Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і реальність .: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Останні події — революція й визволення України, упадок Романови. х і старого правління руба поставили питання про юридичний, правно-державний характер відносин України до Росії — з тим і про їх початок, себто об'єднання України з Москвою за Богдана Хмельницького. Те, що досі звичайно було питанням науковим, історично-юридичним, часом політичним, але рідко виходило за тісні круги спеціалістів, тепер вийшло на широке всенародне видовище — дебатується на всенародних політичних зборах, селянами, солдатами, робітниками. До мене звертаються селяни, солдати, інтелігенти, робітники з побажанням, щоб Переяславська умова була видана, стала приступною для обміркування всіх, і я як історик і як політичний представник українського народу вважаю своїм обов'язком негайно сповнити сю волю, незважаючи на всі труднощі, зв'язані з її сповненням для мене.

Війна і всякі пригоди перервали мою історичну працю саме тоді, коли я приступав до вияснення сього многоважного моменту. Моя бібліотека зосталася у Львові, матеріали, котрі я почав підбирати наново, лежать у Москві; я засипаний тепер іншою роботою. Замість того, щоб дати, як я хотів, ширшу наукову студію на сю тему, я мушу обмежитися тільки короткими поясненнями, щоб, даючи в руки широкого громадянства тексти актів 1654 р., усвідомити його, як треба підходити до розуміння тих форм, в які уложилася умова України з Москвою 1654 року».

Одним із важливих узагальнень багатоаспектної праці Грушевського є теза про те, що Українська держава Богдана Хмельницького зберегла свою політичну самостійність та інші права, об'єднавшись із Московією. «Україна зосталась при певних державних правах і після свого об'єднання з Москвою, а її автономія мала характер конституційний, основалася на договорі — се ніяким чином не може бути поставлено під сумнів, і всякі спроби про те, як саме назвати сю форму сполучення, в якій стала Україна до Москви, являються властиво спорами про слова».

Грушевський у своїй статті говорить про поступове нищення російським царизмом української державності, про його наступ на автономію України у всіх сферах життя.

Праця М. Грушевського вперше побачила світ 1917 р. в Києві, перевидано її у 1991 р. в Києві у збірнику робіт Грушевського 1917–1920 рр. «Хто такі українці і чого вони хочуть».

У 1920 році у Відні з'явилася з друку книжка Вячеслава Липинського під назвою «Україна на переломі. 1657–1659. Замітки до історії українського державного будівництва». У цій монографії українського історика проведений докладний політичний і державний аналіз договору 1654 р. і сформульовано вперше концепцію про військовий характер україно-російського об'єднання: «Мілітарний союз проти Польщі і татар, забезпечений формою протекторату». Липинський підкреслює, що передусім саме проти Речі Посполитої укладалася Богданом Хмельницьким угода з Москвою в 1654 р. Вона «була тим самим випадковим союзом, зверненим проти Польщі й заключеним для визволення України від Польщі, якими були всі його попередні союзи з Кримом, а перш за все з Туреччиною», пізніше й з Швецією, договір з якою Липинський вважав більш вигідним, ніж з Москвою. Історик розкриває державне, політичне і міжнародне значення договору з Москвою: «Ідеологічна правнодержавна суть переяславської умови творила абсолютна і легальна емансипація від польської Речі Посполитої, як у поняттях самих українців, так і в поняттях сусідніх володарів».

Оскільки Липинський вважав, що політична діяльність Богдана Хмельницького була спрямована на відновлення у всій широті української державності, то, на його думку, всі політичні союзи мали для українського гетьмана чисто службову роль.

Принагідне треба відзначити, що Липинський дуже високо оцінює глибокий державний розум, залізну волю, великий дипломатичний хист, геніальний організаторський талант і щирий український патріотизм гетьмана України Богдана Хмельницького.

Значним внеском у розробку проблеми договору є роботи історика українського права Андрія Яковліва, передусім його велика стаття — «Договір гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою 1654 року». (Надруковано у 1927 р. у «Ювілейному збірнику» на пошану академіка Дмитра Івановича Багалія з нагоди сімдесятої річниці життя та п'ятдесятиріччя наукової діяльності.)

Андрій Яковлів був і політичним, і громадським діячем, який на практиці захищав юридичні й міжнародні права Української держави. У 1917–1918 рр. Він — член Української Центральної Ради, директор її канцелярії і Департаменту чужоземних зв'язків Міністерства закордонних справ, надзвичайний посол до Австро-Угорщини, голова надзвичайної дипломатичної місії Української Народної Республіки в Голландії і Бельгії. В еміграції працював професором і ректором Українського вільного університету в Празі, професором Української господарської академії в Подебрадах, директором Українського наукового інституту в Варшаві.

У політичній та історичній оцінці договору Яковлів багато в чому дотримується концепції Грушевського. Однак безперечно його великого заслугою є професійно проведений докладний, глибокий аналіз юридичної природи договору, а також розгляд і класифікація оцінок і думок інших дослідників — попередників Яковліва. А ряд вчених, які писали після Яковліва, спираються саме на його аналіз статей 1654 р.

До ювілейної дати — трьохсотріччя Переяславської ради, в 1953 р. була прийнята спеціальна постанова ЦК КГІРС. Ця постанова була оприлюднена під назвою: «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654–1954), схвалені ЦК КПРС». Викласти в науковій роботі або публіцистичній статті, в підручнику чи художньому творі думку, яка б не відповідала «Тезам», розповісти про істинні історичні події або спрвжні факти, що суперечили «Тезам», в Україні не було найменшої можливості. Навколо «Тез до 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654–1954), схвалених ЦК КПРС», склалася обстановка, яка нагадувала казарменні, а скоріше — табірні умови: «Крок у бік — стріляю без попередження».

У результаті в працях радянських істориків обстоювалися заздалегідь хибні постулати, однобічно і тенденційно підбирався матеріал, перекручувалися, підганялися під «Тези» історичні події, а загальновідомі і цілком безперечні факти приховувались від читача.

До незаперечних догм була віднесена теза про нібито утвердження Переяславською радою так званого «возз'єднання» України з Росією. Переяславська рада, історичне значення якої було гіпертрофоване, у кожній роботі з цієї тематики розглядалася як закономірний результат і як підведення підсумків усієї попередньої історії українського народу, головною історичною метою якого нібито було прагнення увійти до складу Московської держави. Обов'язковою була формула: «Цим історичним актом (тобто Переяславською радою) була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів, за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі».

Усі факти, явища в історії українського народу, українські діячі, їх діяльність оцінювалися тільки у плані ставлення їх до Росії. Український національно-визвольний рух, спрямований проти царської Росії, розглядався в радянській історіографії як безумовно реакційне явище, як суцільний ланцюг зрад, а його діячі вишикувались на сторінках історичних книг у шеренгу зрадників. Авторів цих книг «осіняє» тінь Петра І, який заявив у 1722 р.: «Как всем известно, что со времени первого Богдана Хмельницкого даже до Скоропадского, все гетманы явились изменниками».

Оцінка окремих історичних явищ, висвітлення і характеристика конкретних подій і фактів воістину були поставлені «з ніг на голову». Так, Андрусівське перемир'я між Польщею і Росією 1667 р. і вічний мир 1686 р., що його підтверджував, подавалися читачеві як «увічнення союзу двох братніх народів»; говорилося, що ці два трактати «юридичне закріпили акт возз'єднання України з Росією», хоча насправді вони затверджували поділ України між двома ворогуючими державами і перекреслили україно-російський договір 1654 р.

Однак в 1966 р. була написана стаття «Приєднання чи возз'єднання. (Критичні замітки з приводу однієї концепції)», в якій спростовувався ряд міфів радянської історіографії щодо Переяславської ради, договору 1654 р. і проблем, пов'язаних з ним.

Автор статті, визначний історик та археолог, Михайло Брайчевський розкриває термінологічне шахрайство, коли замість загальновживаної, правильної філологічної лексеми — «приєднання України до Росії» було декретоване — «возз'єднання України з Росією», всупереч протесту ряду фахівців-істориків. За твердженням Брайчевського, «з точки зору філологічної ця зміна виглядає як абсолютна нісенітниця, а з точки зору історичної є елементарним невіглаством». Оскільки «возз'єднувати» можуть частини чогось цілого, єдиного, зокрема народу, а не народів — аргументує автор, — а український і російський народи є окремими етнічними частинами східного слов'янства, з яких сформувалися два різні народи, незалежно один від одного і в різних історичних умовах, то й «возз'єднувати Україну з Росією неможливо».

Автор доводить, що за цією «філологічною нісенітницею» стояв Сталін з його оточенням, що використовував ідеологічний диктат як один з механізмів своєї колоніальної політики на Україні.

На сторінках праці Брайчевський показує трансформацію радянської офіційної оцінки договору 1654 р., яка мінялась протягом кількох десятиліть. Ще у 30-х роках переважала класова оцінка: «Союз українських феодалів з російськими, який по суті юридичне оформив початок колоніального панування Росії над Україною».

Відкривала наступний етап, на думку історика, постанова у 1937 р. урядової комісії конкурсу на кращий підручник історії. (Цією комісією також деригував Сталін). Тут уже випливає на поверхню «теорія найменшого зла». Не можна — мовилось у цій постанові — вважати абсолютним злом факт переходу України і Грузії під протекторат Росії, інакше би їх поглинула шляхетська Польща, султанська Туреччина, шахська Персія. «Єзуїтська софістика», — оцінює Брайчевський теорію «врятування» від загарбання шляхом загарбання. «Всяке зло залишається злом, незалежно від його відносних масштабів». Формула «найменшого зла», як і кожна теза, пов'язана з ім'ям Сталіна, вважалася абсолютною істиною, що не підлягала найменшому сумніву, і набула загального універсального поширення.

Третім етапом трансформації офіційної оцінки договору 1654 р. була заміна «меншого зла» «абсолютним благом». У 1947 р. Л. Каганович, призначений Сталіним першим секретарем ЦК КП(б) України, підписує постанову, в якій колектив українських істориків звинувачується в буржуазному націоналізмі, а приєднання України до Росії оцінюється як безумовне благо, як умова дальшого прогресу України.

З'являється теорія «російського старшого брата». Кожен виступ проти царського уряду кваліфікувався як ворожий, як такий, що мав на меті «відрив» України від Росії. «Нібито Україна — ґудзик на російському віцмундирі», — іронічно зауважує М. Брайчевський. Він у своїй праці доводить, що радянські історики в характеристиці політики російського царизму і його відносин з Україною відступали навіть від ленінської ідеології, зокрема її «святая святих» — постулата про класову боротьбу.

На жаль, праця Михайла Брайчевського не була відома на Україні. В кінці періоду хрущовської відлиги вона готувалася для «Українського історичного журналу», однак за брежнєвських часів оприлюднення такої праці було неможливим, її видали за кордоном. Вона кілька разів передавалася західними радіостанціями. У той час автора звільнили з роботи в Академії наук УРСР, сім років він був безробітним. В Україні друкувати його було заборонено. Коли ситуація з Брайчевським набула для радянських і партійних керівників занадто скандального міжнародного характеру, вони повернули його на роботу в Інститут археології Академії наук, однак праці його і далі не видавалися. Лише останні роки він активно друкується. Зокрема стаття «Приєднання чи возз'єднання» опублікована у журналі «Україна» 1989 року.

Проблема Переяславської ради і україно-російського договору 1654 р. досліджувалася у середовищі української еміграції, яка й за межами України розбудувала українське наукове життя і розвинула українську історіографію. Був створений і успішно діяв, і діє дотепер Український вільний університет (спочатку в Празі, пізніше в Мюнхені); організовано Українську вільну академію у США; видано «Енциклопедію українознавства» (10 томів україномовних; тепер готується англомовний варіант); відновлено «Наукове товариство імені Тараса Шевченка» в США, Канаді, Австралії, Європі (центр у Парижі); видавалися і видаються україномовні, а також англо- і французькомовні праці й художні твори з української тематики, а також часописи і газети. Історія завжди посідала провідне місце у науковій діяльності діаспори. Вже три десятиліття існує Українське історичне товариство, видається його орган — часопис «Український історик».

До проблеми Переяславської ради і договору 1654 р. історики діаспори особливо активно звернулися в середині 50-х рр. Як пояснювалося в деяких роботах, автори вважали за свій громадський обов'язок наукове, правдиве висвітлення подій середини XVII ст. на Україні, протиставлення тій літературі, що з'явилася в Радянському Союзі, зокрема в УРСР, де відповідно до «Тез ЦК КПРС до 300-річчя возз'єднання України з Росією» ці події подавалися у спотвореному вигляді. Таким чином, українські зарубіжні дослідники прагнули доказати західному світу справжню історичну картину укладання договору 1654 р., охарактеризувати причини і наслідки його підписання.

Зарубіжні дослідники широко використали матеріали західних державних і приватних архівів і бібліотек, ввели в науковий обіг чимало нових, до того невідомих історичних джерел. Численні публікації з'явилися в періодичних виданнях Канади, США, Австралії, західноєвропейських країн. Досить докладно ця проблема розглядалася у синтетичних узагальнюючих працях з історії України і українського права — М. Антоновича, Д. Дорошенка, Р. Млиновецького, Л. Окиншевича, Н. Василенко-Полонської. Спеціальні монографії і фундаментальні наукові статті були написані М. Андрусяком, І. Борщаком, Б. Галайчуком, С. Іваницьким, Р. Лащенком, О. Оглоблиним, І. Рибчином, А. Яковлівим.

У результаті ґрунтовних досліджень кардинальні, концептуальні узагальнення і висновки істориків української діаспори в основному співпадали і зводились до таких тез:

Богдан Хмельницький мав за головну мету створення самостійної української держави, і він досягнув цього, здавалося, у найскладніших умовах. Укладання договору з Москвою було вимушеним кроком і тільки епізодом у його політиці. Навіть те, що обидві сторони вкладали різне розуміння в договір, не змінило державного статусу України і характеру влади гетьмана.

Для України договір мав трагічні наслідки тому, що московський уряд, діючи збройною силою і не меншою мірою — з підступною і зрадницькою хитрістю, розколов українське суспільство, перетягнувши частину його на свій бік; а також в односторонньому порядку вносив зміни в договір, що вели до скорочення, а потім і знищення української державності.