— Дідусю Муніре!
— Не підходь близько. Я не хочу, щоб ти мене бачив.
— Чому?
— На мене не надто приємно дивитися. Залишайся у ліжку.
— Це тебе я бачив якось у повітці?
— То була моя тінь.
— Хіба ти не в Раю?
— Поки що ні. Я шукаю твою бабусю.
— А хіба вона не з тобою?
— Ні, Амеде. Коли впала бомба, її не було в нашому ліжку. Наші тіла розкидало в протилежні сторони.
— Її знайшли на кухні, —сором’язливо сказав Амед. — Вона готувала торт.
— Торт?
— Ага, так сказала мама.
— Собаки, Амеде.
— Собаки?
— Собаки. Собаки! Вона, мабуть, прокинулася посеред ночі, бо боялася тих собак. Наших ворогів, ти ж знаєш, які по той бік гори. Вона завжди почувалася у безпеці на своїй кухні.
— Може, ти і маєш рацію.
— Послухай мене, Амеде. Ти не маєш права займати місце свого брата.
— Я не хотів. Це мати змусила мене так вчинити.
— Ти не підкорився батькові. То серйозна провина.
— Але ж дідусю, Азіз хворів і...
— Знаю, усе знаю! Але ти прогнівив Бога.
— Ні!
— Ти прогнівив його, Амеде! Саме тому ми з твоєю бабусею розділені. Через твою провину я переживаю тисячу смертей. Через твою провину твоя бабуся не знайшла дорогу до Раю.
— Ні!
— Ми застрягли у безкінечній пітьмі. Я не знайду твою бабусю Шагіну доти, доки ти не помстишся за нашу смерть власною кров’ю. Помстись за нас і ти! Крові твого брата недостатньо!
— Ні!
— Помстись за нас, а якщо ні, то ми з твоєю бабусею залишимося неприкаяними блукальцями у світі мертвих до кінця часів.
— Ні, я не хочу! Дай мені спокій, дідусю!
— Я не хотів, щоб ти бачив, але тепер у мене немає вибору. Я виходжу з тіні, щоб ти зміг мене побачити. Дивись, Амеде, що собаки зробили зі мною, дивись, що стало з моїм тілом, з моїм обличчям. У мене навіть очей не залишилося. Дивись на рота, який говорить до тебе — це просто кривава рана, дивись!