Слово свого роду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Проте київська мовна ситуація в її сьогоднішньому варіанті справді пропонує чимало проявів комічного. Лише мова як засіб комунікації між людьми є запорукою її живучості. Невимушеної української мови на вулицях української столиці лунає помітно більше, ніж це було в радянському Києві. Але більшість киян і сьогодні розмовляє російською. На радість біженцям з Донбасу. В перший рік війни запам’яталася дівчина у вишиванці, у віночку з великих маків, яка, торгуючи етнічними сувенірами, розмовляла по мобільному телефону, повідомляючи з радісним верещанням свої враження:

— Тут всьо по-русски! Да-а-а-а! Совсем как у нас!

Я мимоволі колекціоную ці комічні моменти низових проявів мовної ситуації, які зустрічаю на київських пагорбах у вирі тої стихії, яку регулювати дуже важко, практично неможливо. Якщо взято курс на українізацію України, то чи можливо однозначно з’ясувати, де зросійщені люди зобов’язані робити зусилля й говорити українською, а де ні? Де можна вимагати виконання мовних законів, а де потрапляєш у коловерть, яка нічим не регулюється?

А скільки тих, хто вміє говорити українською грамотно, але роблять це лише ситуативно, уміючи дати зрозуміти: только раді вас! Їхні улесливі інтонації демонструють приховану зневагу: з вами ми по-вашому, а між собою — як хочемо.

— Вони зі мною переходять на якусь стерилізовану українську, — поскаржився мені один із затято україномовних.

Проте на кожного киянина, хто може українською, але не хоче, хіба що змушений, припадає двоє чи троє тих, хто хоче, але не може. Але удає, ніби може. Результат так само комічний. Стосовно таких грамотно україномовні не можуть виробити однозначної стратегії. На делікатні виправлення неграмотні патріоти не реагують, компенсуючи недостатнє володіння рідною мовою цитатами з Шевченка та зменшувальними слівцями на кшталт «будь ласочка».

Особливий вимір мовного питання — це спілкування постачальників послуг із клієнтами. Іноді кельнер починає підкреслено рафіновано говорити українською з україномовним клієнтом — із затято україномовними, здебільшого, на українську таки переходять. Але якщо це отака українська-лише-для-вас? Або стерилізована українська? Або не улесливий і не стерилізований, а, навпаки, до болю натуральний суржик? Стосовно суржику також генеральної лінії не вироблено. Нещодавно довелося чути, як російськомовна жінка ганьбила дівчину на касі в супермаркеті, бо та відповідала суржиком, а не чистою українською. Дівчина розплакалась, мовляв, у неї «братік на війні». А російськомовна купувальниця не вгамовувалась і погрожувала наслати на малограмотну касирку українських націоналістів.

Буває, що коли борець за мову змагається з касиркою, спонукаючи її обслуговувати себе українською, тим паче якщо діалог відбувається в години пік, проти нього буде не лише сама касирка («Мущіна, посідєлі б самі на касє двєнадцать часов!»), а й ті, хто стоять в черзі до каси: «Ми вєдь не возмущаємся, єсли касірша с нами по-укрАінскі, когда ми па-рускі».

Одна моя знайома ревно воює з російськомовними касирками і продавчинями, пише на них скарги натхненно, мов ті вірші. Я вже давно намагалася приперти її до стінки — вона весь час вислизала. Я ставила питання руба: «Чого ти хочеш: щоб ці жінки кляли таких, як ти, але говорили українською, чи щоб вони все-таки перестали ставитися до української мови як до ярма?» Моя співрозмовниця уникала прямої відповіді, намагаючись перейти в річище, які ж вони безсовісні, які несвідомі! До речі, як англійською, так і французькою, і совість, і свідомість позначаються одним і тим самим словом conscience. Але то так, в дужках. Я виявила наполегливість, і боркиня за мову роздратовано заголосила:

— А мені посрать, що в душі в тих баб! Я хочу, щоб зі мною говорили українською всюди! І все!

А може, все-таки її життєве кредо варто було б висловити дієсловом «посерти»?..

А в районі, де я мешкаю, гарна й чемна україномовна дівчина варить каву в підземному переході. Клієнти, здебільшого, з тих, які навіть на стерилізовану українську перейти не вважають за потрібне, або не спроможні, бурчать їй: «Дайтє кофє експрессо». І у відповідь ні «дякую», ні навіть «спасібо». І дівчина не може відмовити їм в обслуговуванні, хоча я мимоволі відчуваю всі її внутрішні зітхання.

Але ось з’являються люди, які говорять українською настільки шляхетно і при тому тримаються так впевнено й гідно, що київським міщанам вмить стає недобре, що вони так не вміють. Таким людям достатньо заговорити українською, і позитивна дія вже починається і триває, вже й коли вони замовкли. Такі люди трапляються в будь-якій ідеології, не лише в мовно-націоналістичній. І такі люди — чи не найкращий формат змусити інших перейнятися їхніми цінностями. Але таких мало. Це те, чому навчити не можна. Навіть якщо вкласти добрі гроші. А втім, хіба то борці за мову змінюють мовну ситуацію в глобальних параметрах? Їхніми послугами користуються — або ні. Діють якісь потужніші чинники, мотивація та механізми яких не відомі напевне.

А я лише фіксую фрагменти власних імпресій, як звучить розмовний простір мого міста в другій половині другого десятиріччя двадцять першого сторіччя, будучи й сама учасницею цього простору. Кожен учасник виявляє себе по-різному, нібито не впливаючи на простір в цілому. Але ж інтегральна сума змінюється. Як час від часу перекроюють­ся державні кордони, так і змінюються мовні ситуації тих чи інших територій Землі. Як слушно відзначала та сама Ліна Костенко, історія «обчислює зоряний інтеграл». Отже, все залежатиме від того, як стануть зорі. А нам жити тут і тепер із цим серцем, із цим словом.

Материнська мова

Необхідний етап справжнього дорослішання — символічне вбивство батьків. Які б вони не були адекватні в ролі батьків, але на якомусь етапі їх треба перевести із батьків у друзі. Треба спочатку повністю позбутися травм батьківського й материнського спадку, а потім взяти з нього лише те, що підходить особисто нам. Іноді питання позбутися спадку батьків — то питання психічного здоров’я, питання виживання. Бо «нерозібраний» і не структурований батьківський, а ще частіше, материнський спадок може затягти в безодню, позбавити життя, або принаймні, позбавити особистість її унікальної суб’єктивності. Жити без своєї унікальності — то жити без життя.

Я часто чую: «...як це ти, кієвська дєвочка, так налаштувалася на українську хвилю?» Я так думаю, причин багато. Зрештою, в київському повітрі завжди носилися українські флюїди. Але то зовнішня причина. А внутрішні причини наших вчинків і нашої поведінки завжди сильніші за зовнішні, хоча не всі мають мужність визнати це.

Моя мати була й лишається найбільш значущою людиною мого життя. Вона вже давно залишила цей світ, а я й досі іноді безглуздо намагаюся щось довести їй, щоправда, ці напади напруженого спілкування з небіжчицею стають щодалі рідшими.

Моя мати завжди була натхненною русисткою. Ненависті до української культури в неї не було, але нестримна любов до російської била могутнім джерелом із глибин її єства, і на те не було ради. Одного дня я почала ловити себе на тому, що говорю винятково її словами, цитую російських письменників і поетів так, як робила вона, просто не можу висловити жодної думки без допомоги Грибоєдова, Лермонтова, Тютчева і, звичайно ж, без нього, без Пушкіна. Вона читала їх мені вголос, гойдаючи в колисці, носячи мене на руках по тісній кімнатці довоєнного квартирного будинку на розі Павлівської й Тургенєвської, від спогадів шумить в голові й досі. Вона не змушувала мене вчити їхні поезії напам’ять, але російські генії увійшли в мою плоть і кров самі, і я їх не вижену із себе, поки жива.

Перейти на українську, кликати на допомогу українських поетів, яких я читала сама, шукаючи самотній куток в паскудній однокімнатній квартирі над Лук’янівським ринком, був мій спосіб шукати себе, а не погоджуватись на той проект мене, який свідомо чи несвідомо розробляла вона. Бо материнська мова, оспівана в піснях і баладах, в моїй життєвій історії була мовою нівеляції моєї особистості (мене дуже хотіли бачити тургенєвською дєвушкою). А мова освіти стала для мене не мовою навернення до національного коріння, як про це прийнято говорити нині, бо ж я не знала нікого зі своїх кровних родичів, хто б вимовив по-українському більш ніж три речення поспіль, а стала захистом від материнської мови.

Я пишу по-українському, хоча половина моїх читачів з-поміж моїх знайомих прямо кажуть мені, як це штучно, що мої книжки добрі, а були б зовсім чудові, якби я їх писала «материнською мовою». А я й досі чи не в кожній фразі змагаюся зі слівцями моєї матері й іноді витрачаю чимало часу, щоб відшукати інші їм на заміну. Якби я писала російською, це було б неможливо, і вона б перемогла мене в мові. Українська захистила мене від повної експансії моєї матері на всі мої території, чого вона завжди прагла й вважала «підлістю», якщо її в цих прагненнях намагалися обмежити. Адже вона хотіла мені винятково добра! Від її добра я стала прагнути зла. Одна з найефектніших наших сварок на кухні відбулася, коли мати, щиро бажаючи добра моїй печінці, не давала мені їсти, намагаючись вирвати з моїх рук пакетик кетчупу, яким я примудрилася вистрілити просто їй в обличчя! Це змусило її утертися й зацитувати Тараса Григоровича, про те, що того, хто матір зневажає, того Бог карає. Чомусь ніхто з великих російських літераторів не прийшов їй на допомогу. На що я відповіла їй, що Бог мене каратиме за те, що я виявилася боягузкою і не дослухалася до поетичного слова в російській ієрархії другорядного, але шанованого нею росіянина:

Я й досі в кожній фразі своїх текстів борюся з материнською мовою. І не тому, що погано опанувала мову моєї освіти. А тому, що матінка Росія дуже сильна. Якщо її не любиш, то ненавидиш. Відтак символічного вбивства, яке мирить особистість із переможеним тираном, ще не відбулося. Воно триває.

Роде мій красний!

Є таємниця людського «я», до якої, здається, не наблизилась ні біологія або фізіологія, з одного боку, ні жодна релігійна система — з іншого. Адже «я» кожен з нас каже лише від свого імені. Генетики вже давно докопалися: стать залежить від батька і визначається в момент зачаття. А самосвідомість дитини — від кого чи від чого залежить? Чи народилася б та сама людина із тою самою самосвідомістю, якби її зачали ті самі люди, але на день раніше чи на день пізніше?

Тут вже думка у попередньому реченні гальмує об займенник «її»: кого зачали б? Кого зачинають батьки: тіло й душу чи лише тіло, а душа втілюється за якимись іншими законами? Коли відбувається штучне запліднення, генетики знають наперед із достатньо великою точністю, яке тіло має вийти. А душа? До якої межі можна програмувати душу?

Душі програмує пропаганда: релігійна, державна, комерційна. Виховання в родині теж завжди йде в ключі пропаганди— або ж контрпропаганди. Ефективність того, чи відповідатимуть душі очікуванням тих, хто їх формує, залежить від якості пропаганди. Якісна пропаганда може все. Про це говорили й писали багато разів! Тема, проговорена й обговорена, але все одно актуальна.

Але зараз мова зовсім не про масове формування вже готових душ в колись народжених тілах. Зараз — про ту єдину душу, яка оселилась в одному-єдиному людському тілі. Позитивісти скажуть: мова про свідомість, яка є похідною цього тіла. Але і позитивісти не знають розгадки «я». Не вищого «Я», про яке говорять деякі психології та малі традиції великих релігій, існування якого позитивісти заперечують. А того єдиного, нашого, мого особистого «я», мого «еґо». Потім його формуватимуть травми виховання та різні форми пропаганди і контрпропаганди. Але спочатку воно виникло саме в цьому тілі. А чи могло виникнути в іншому?

Відповіді нема, принаймні від природничих наук напевне нема. Бо нема й можливості експерименту, щоб довести істинність чи хибність твердження: чи могло б моє «я» виникнути в іншому тілі? Не можна, знищивши саме цю самосвідомість, повернутися до моменту зачаття й змусити батьків у якийсь спосіб знову зробити саме цю людину із саме цією самосвідомістю. Таємниця довіку лишатиметься нерозгаданою. Навіть якщо напевне вважати, що душа є похідною від тіла. Або навіть якщо звернуться до буддистської антропології. Легше пригадати своє попереднє народження і між-життєві поневіряння (бардо), ніж напевне второпати, чому саме в цьому житті твоя душа (твоя самосвідомість) оселилася саме в цьому тілі. Хоча можна висувати різноманітні версії, які конфліктують одна з одною, яких ні спростувати, ні підтвердити, бо експеримент неможливий, а для теоретизування замало даних. Тому жодна версія не пропонує однозначної розгадки таємниці самосвідомості.