Слово свого роду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Подаруєш якомусь французу, це сорочка батька.

— Ніяка то не його батька сорочка, а котрогось із коханців його матері! — прокоментувала ту вишиванку моя мати.

Але поетові я сказала, що то сорочка мого діда, розстріляного за націоналізм. Діда справді знищили в тридцять сьомому, чи за український націоналізм, не знаю, гадаю, по іншій статті. Але все вийшло красиво. Я не могла й уявити, що поет виявиться таким тонкосльозим. Він плакав і цілував мене в обидві щоки. Запросив на обід у своє помешкання на вулиці Дофін. За тою адресою, яку я каліграфічно виводила на іноземних конвертах. Його дружина буде рада. Він багато розповідав їй про мене.

Я знала, що всі його вірші присвячені їй. Я перекладала їх. І, варто сказати, мадам виявилася ще милішою, ніж ті зовсім не погані вірші. Вона була гідна ще кращих. Від Нерваля чи від Бодлера. Але чомусь справді геніальні поети (той скромно називав себе poète mineur, другорядний поет) гребували неймовірними жінками. Віддавали перевагу бездарним акторкам чи сифілітичним повіям.

Поет на момент нашої зустрічі був на восьмому десятку, мадам — на сьомому, я — тільки-но розміняла четвертий. Від того часу лишилися мої неприродно гарні світлини, зроблені в Парижі. Але зараз не про мене, а про неї. За обідом вони розповідали, як одягали вишиванку по черзі і мали від того багато радості. По обіді поет запросив мене до свого кабінету і дав дозвіл на публікацію своєї дитячої книжки віршиків. Поки він писав листа, я побачила пляжну світлину його дружини. З нудистського пляжу. То не було вульгарно, то було неймовірно.

Я не можу сказати, чим саме заворожувала та вже зовсім не молода жінка. Думаю, якоюсь винятковою природністю у поєднанні з артистизмом. У неї справді був неймовірний голос, контральто, інтонації якого приємно й милозвучно мінялися протягом однієї вимовленої фрази. Вона вийшла провести мене до метро. І по дорозі затягла до взуттєвої крамниці й купила пару дорогого взуття. Звичайно ж, я була рада подарунку, але, як годиться, вигукнула:

— Господи, навіщо, це ж дорого!

І тоді дружина поета вимовила слова, які я, повернувшись до Києва, не переповідала лише глухому. А оскільки глухих в моєму оточенні не було, то, отже, я про це тоді розповідала всім. А мадам сказала:

— О, я так хочу зробити вам подарунок! Клод після зустрічі з вами знову став мужчиною!

Мене тоді страшенно втішили ті слова. І не тому, що то було нібито визнання моїх жіночих принад. Я мала вагоміші докази своєї затребуваності як жінки. Як я тепер розумію, мене втішило те, що на світі є жінки таких широких поглядів, як дружина старого французького поета. То було визнання того, що попри весь жахливий негатив нашого світу, в ньому є й міцні позитивні зв’язки, які поєднують усе на світі. Коли в подружні зв’язки мимоволі вплітаються ще якісь, і другі не шкодять першим.

Але з чого почалася ця розмова? Із перекладів. Я й потім бачилася зі «своїми» авторами, і то були як дуже банальні, так і дуже цікаві зустрічі. А були в мене й автори, що й очі мої їх не бачили б. Як і в усіх перекладачів, хто в наші дні заробляє перекладами на хліб насущний.

Але я не лише перекладачка, а й авторка оригінальних творів. До речі, в перекладацьких центрах різних країн, які, буває, надають перекладачам усіляку підтримку, не люблять перекладачів, які займаються ще якоюсь творчою діяльністю, тобто пишуть своє: переклад, як і алхімія, вимагає повної віддачі від людини. Але в моєму житті все склалося, як склалося, і я його не зміню заднім числом. Можу сказати лише, що на деякі мої оригінальні тексти вплинули ті, які я перекладала, і я вдячна тим іноземним авторам, які міняли мій стиль. Для мене водночас бути і авторкою, і перекладачкою дуже цікаво. І сама я, як авторка, також хочу мати свої книжки іншими мовами, а отже, і перекладачів, і то є цілком природне бажання усіх, хто пише. Будь-якою мовою.

...Цього разу листування відбувалося вже в рамках нових, миттєвих комунікацій. Мене заворожила така увага до мого тексту, яку виявив «мій перекладач». Як передати такі не зрозумілі поза Україною українські реалії? Як відтворити такі характерні для української мови зменшувальні слівця? А іронію? А розмовну мову? А цитати з української та російської класики?

Листування вийшло за рамки суто перекладацьких студій. Через три роки після його початку і через два десятиліття після зустрічі у Парижі із давно покійним французьким поетом відбулася моя зустріч із моїм перекладачем. Це сталося в іншому божевільно гарному місці Європи, наразі Східної, де я була проїздам по дорозі на літературний фестиваль.

Ми ходили, а іноді їздили трамваєм по місту, де я була вперше, і розмовляли. Я не впізнавала людини, яка писала розумні листи: тільки-но після загальних фраз вкотре починалася цікава розмова, як вона вмить уривалась. Він напевне чогось лякався і боязко озирався, ніби нас могли підслухати, хоча що там було підслуховувати?

Після прогулянки містом він запросив мене на обід до свого дому. На порозі зустрічала його дружина, яка гаряче й надовго припала вустами до його вуст, ніби чоловік повернувся не з тригодинної прогулянки, а з тридцятилітньої війни. Той довгий публічний цілунок засмоктом містив однозначний меседж: мені давали зрозуміти, в кого ексклюзивні права на перекладача.

— Ви молода! — кидала мені в обличчя звинувачення дружина.

— Мені скоро на пенсію, — як могла виправдовувалась я.

— Але невже вам не хочеться вибратися з вашої бідної країни? — не вгамовувалася вона.

Очевидно, такий ресурс як ймовірне одруження зі своїм ще не розлученим (і ще не овдовілим) перекладачем письменниця з бідної країни просто не могла не плекати у своїх найпотаємніших думках. Не знаю, чи вдалося мені переконати ту дружину, що у світі існують якісь ще нюанси стосунків. Але наша розмова тривала. Перекладач тихо сидів у кутку і майже не втручався у розмову жінок. А вона детально розпитувала мене, наскільки я є відомою у своїй країні, які в мене плани на майбутнє, про що будуть мої наступні книжки, на яке фінансування розраховую, в яких проектах збираюсь брати участь. І виявляла неабияке занепокоєння, якщо з моїх слів вимальовувався бодай натяк на можливість спільного проекту з її чоловіком: лише якщо вона дасть дозвіл! Тож я зрозуміла, що ЦЯ дружина пари взуття мені не подарує. Хоча подарувала цікавий сюжет. Який я можу використовувати у своїх оригінальних творах. Дозволу ні в кого не беручи.

Але що ті чоботи, навіть від дуже доброго виробника, якщо йдеться про переклад, тобто про те, щоб піднестися якомога вище, а не про те, щоб ходити? І що таке недолугі людські стосунки супроти стосунків між оригіналом і перекладом? Буває, їм краще і не опускатися до рівня стосунків між автором і перекладачкою, між авторкою і перекладачем. Бо вони ризикують впасти в травматичну банальність, у комічні побутові ревнощі. Тривалої гармонії не буває. Добре, як була нетривала, бо переважно не було і її. Того, що дає лише співучасть оригіналу й перекладу, і більше нічого, ніхто й ніколи. Nevermore, як по-англійськи назвав свій вірш Поль Верлен:

А тепер трохи контексту. Перший і другий з наведених тут моїх перекладів «На смерть Тюленя, придворного блазня» Жана Пасра (1534—1602) та «Призначена зустріч» Клода Руа (1915—1996) зроблені дуже давно, були недавно перечитані й не зазнали змін. А переклад вірша Nevermore Поля Верлена (1844—1896), перший варіант якого наводиться вище, я також зробила дуже давно, але нещодавно кардинально його переробила у зв’язку із розширенням знання контексту. В одному з видань я побачила, що в першому рядку оригіналу останні три слова виділено курсивом:

Це не могло бути просто так; напевне, в тому «mon vieux complice» міститься якийсь не відразу осягнений смисл. І вдалося з’ясувати, що mon vieux complice — то не просто собі «мій старий друже», «мій давній спільнику». Це словосполучення несе й непристойне суголосся «mon vieux con plisse», який ввів у обіг чи не сам Вольтер: «мій старий con зморщився», «мій старий скоцюблений con». Знаючи, яким хуліганом був Поль Верлен, ймовірність цього припущення є великою. Тому й було перероблено переклад NEVERMORE, з огляду на те, що бідний «cœur» — це зморщений «con». Зашифрований в оригіналі непристойний жарт при перекладі так само варто обіграти без надмірностей. Проте, якщо вважати «mon vieux complice» значеннєвим, то всі образи першої строфи, та й усієї поезії, мають бути підпорядковані ідеї омолодження старшого чоловіка: розпрямитися й знову здобути колір, розпалити прогірклий ладан, засіяти провалля, що глибочіє.

Коли ці образи шикуються в поетичний смисловий ряд, то меседж вірша не містить нічого пікантно-еротичного, лише прагнення повстати, твердість, силу. Духу. І комічно скоцюблене може спромогтися на тріумф! І навіть сороміцька алюзія може посприяти народженню могутнього поетичного образу. А надто — під пером Верлена. Таким є conтекст цього вірша. А такою є остаточна версія його українського перекладу:

Бо сильне кохання, як смерть

Приймемо за вихідні дані те, що Love Story в культурі — то історія кохання, сильного як смерть. Інакше історія кохання не є Love Story, а є епізодом життя. Який, можливо, також вартий увічнення. Але то не Love Story.

Кожна Love Story може мати три варіанти закінчення:

1) Розрив;

2) Одруження;