Слово свого роду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Картину останньої дороги тих людей, своїх багаторічних сусідів, моя мати змальовувала із жахливими деталями, в яких концентрувалася не лише велика історична трагедія, а й доєдналися й трагедії маленькі, приватні. Одним із кадрів тої кінострічки, яку моя мати, певне, досить часто бачила на екрані своєї пам’яті, була божевільна стара єврейка, якої родичі не взяли в евакуацію, лишили стерегти квартиру, хоча ЩО вона могла стерегти навіть за сприятливіших обставин? Сусіди вивели її в домашніх капцях, в домашньому халаті, а вона щось бурмотіла про незакручений кран. А втім вона, певне, так і не зрозуміла нічого.

А Фріда зрозуміла. Неймовірна єврейська красуня, мати аж мліла, згадуючи, яке у Фріди було хвилясте чорне волосся, не дрібні африканські кучерики, які можна іноді побачити на єврейських головах, а великі кільця, в перукарні таких не зробиш, і сині очі, і чудова біла шкіра. І була Фріда не пихата, як би годилося бути такій красуні, а була така ж мила й привітна до всіх, як і гарна. Вона була з «багатих», які могли виїхати, і моя мати кляла її батьків:

— Їм потрібно було лавку, яка в них була до революції? А що буде з Фрідою, вони не подумали?

Мені здавалося, Фріда була єдина з сусідів, кому моя мати співчувала. В неї завжди наверталися сльози на очі, коли вона згадувала сердешну Фріду. І ще одна красуня з того дому, «польських кровей», завжди зринала в пам’яті матері у зв’язку з тим чорним днем. Після арешту в 37-му свого чоловіка, чи то комдива, чи то комбрига, вона рядів ЧСІРів не поповнила, а зійшлася з Льовочкою-стоматологом, який заради неї кинув свою підтоптану єврейську дружину. Мати розповідала, що та польська пані йшла в колоні разом із Льовочкою-голубчіком, як вона його публічно іменувала, стільки, скільки було можна («теж, мабуть, за кордон хотіла!») а коли второпала, що світить не закордонна, а зовсім інша подорож, примудрилась домовитися з німецькою охороною і забрати собі Льовоччин саквояжик із зубним золотцем високої проби, чим похвалилась перед сусідами. Принаймні, моїй матері про це стало відомо.

— Ото не треба було Льовочці-голубчіку кидати свою Фіру! — казала мати. Фіра з дітьми з Києва виїхали.

А через кілька місяців після Бабиного Яру забрали мого прадіда, дідуся матері, якого вона дуже любила. Саме він, голова кооперативу «табачників», забезпечив моїй матері та іншим своїм онукам те довоєнне щасливе дитинство, яке стало для неї її золотим часом, за яким вона плакала протягом усього свого подальшого життя. Мати не знала жахіть квартирного питання довоєнного радянського Києва саме завдяки дідусеві. Всі родини її однокласників животіли в жахливих умовах, чекаючи, що держава колись дасть їм добре житло за безкоштовно. А прадід не лише знайшов можливість побудувати своїм дітям комфортний дім, але й створив у ньому атмосферу добра і приязні. Коли його забирали, він сказав на прощання тим, хто лишався: «Живіть дружно».

Прадід був комуністом, себто належав до категорії, яка, за законами Третього Райху, також підлягала винищенню. Проте на членів ВКП(б), які опинилися на окупованих територіях, не полювали з тим азартом, як на євреїв. Переважно то були старі люди, молодші комуністи усі воювали на фронтах. Партквиток можна було приховати значно легше, ніж обрізання, і членство у ВКП(б) не клало на обличчя комуніста печатки, якої не зітреш. У багатьох комуністів були реальні шанси відсидітись, перечекати, якщо не доносив «хтось зі своїх», що, здебільшого, відбувалося. І на прадіда доніс окупаційній владі хтось із «табачників». Точніше, не хтось, а той, кого мати, бабуся й прабабуся напевне знали. За німців та родина не приховувала своїх доносів, та навіть хвалилася ними. Коли відразу по закінченню війни нова-стара влада запропонувала дати свідчення проти таких людей, мої родичі по материнській лінії гордо відмовилися. Доноси, навіть на негідників, пишуть лише ще більші негідники!

Радянські війська увійшли до майже безлюдного Києва пізньої осені 43-го. Кооперативний «будинок табачників», як і інші вцілілі київські будівлі, стояв із розбитими вікнами, з вибитими дверима, ошуканий і пограбований. Поступово до нього почали повертатися ті, кого виселили німці. Мати, бабуся й прабабуся не знайшли нічого з речей, які залишали: ні одягу, ні постільної білизни, ні ковдр, ні подушок, ні книг. Лише в шафці з виламаними дверцятами самотньо мерз непманський чайний порцеляновий сервіз на 12 персон, який мої родичі не встигли обміняти в селян на гнилу картоплю, берегли на чорний, на найчорніший день. І досі він припадає пилом у моєму нинішньому помешканні, той зелений в білі квіточки самотній свідок окупації Києва 41—43 років.

Також до рідних домівок поверталися й ті, хто виїхав на початку війни. Повернулася родина, яка лишала стару божевільну. Поверталися з фронту молоді хлопці, діти тютюнників. До порожньої оселі повернувся з війни брат Фріди. Він швидко переїхав кудись в інше місце. В евакуйованих були повноцінні радянські паспорти. А окупованим видавали посвідки, які треба було ходити й продовжувати щотри місяці. Цей тоскний і марудний процес тривав і після закінчення війни. Згодом радянській владі набридло вкотре перереєстровувати окупованих, але до того їм ще треба було дожити.

Заселення до рідних осель контролювала нова-стара влада. Мати зі своєю матір’ю й бабусею змогли заселитися лише до однієї кімнати трикімнатного помешкання, яке належало їм до війни. А ті, хто поверталися з евакуації, по війні займали свої довоєнні квартири без підселенців. Єврейські родини, які не пізнали жахіть нацизму, без проблем займали свої залишені на початку війни помешкання, щоправда, також пограбовані. На відміну від родини невинно убієнного голови кооперативу, яку безсовісно ущільнили й незаслужено травмували. А ще через кілька років моя мати остаточно травмувалася єврейською темою всерйоз, надовго і дуже по-радянськи.

Коли після закінчення війни минуло вже понад десять років, моя мати вийшла заміж. Ті, хто знали її в молоді роки, такого від неї не чекали, настільки вона була скромною і порядною дівчиною. Але в період хрущовської відлиги до Києва приїхав мій майбутній батько. Радісний хміль оновлення країни, який уже витав у повітрі, підсилювався для неї радістю нарешті стати статево затребуваною.

До війни мати з батьком мешкали в Києві на сусідніх вулицях. Потім родина батька втратила своє помешкання, бо його батька, себто мого діда, заарештували в 37-му. А через двадцять років мій майбутній батько приїхав до Києва з Сибіру, де працював шахтарем, із надією довідатись, чи справді можна буде отримати квартиру за свого репресованого батька, якого саме реабілітували. Бо ж квартири родинам реабілітованих давали в тих містах, в яких забирали. Батько зупинився в квартирі свого друга дитинства, який був одружений зі шкільною подругою моєї матері. Там вони й зустрілися, і вона закохалася в нього із усім шалом дівчини, яка так довго була сама й сама, і от нарешті почала ходити з хлопцем. В театр, в кіно і в гості.

А через півроку до Києва під’їхала і його мати. Моя мати вже була до смерті закохана і назад дороги не було. У батька було українське прізвище, те, яким я підписую свої книги. А його мати — о жах! І як таке можна було пережити й не повіситись?...виявилася єврейкою!

Бабуся була Сонею за радянськими документами. А те ім’я, яке їй дали її батьки, в контексті реалій СРСР навіть вимовити було страшно. Ситуацію ускладнювало ще й те, що батькова мати з першого дня свого приїзду до Києва виявила себе як особа, м’яко кажучи, складна, а точніше, нестерпна, даючи козирного туза в руки антисемітів і «співчуваючих». Можливо, саме ця несамовита нестерпність і допомогла бабусі Соні швидко отримати квартиру за невинно убієнного чоловіка, якщо можна вважати невинним радянського партійця зразка 37 року. На тому позитив бабусі Соні вичерпувався. Мій майбутній батько перестав ходити на побачення з моєю майбутньою матір’ю, бо його новоприбула мати агресивно вимагала пересувати меблі або принести торбу картоплі неодмінно саме тоді, коли він починав голитися й поливатися одеколоном. Батько виявив себе як неадекватно слухняний матусин син — те, що згодом спостерігала і я на власні очі. Багато хто зараз скаже: типовий синочок єврейської матусі. Як на мене, то інтернаціональний сюжет. Знову мені заперечать: але в євреїв такого більше. Я відповім: а чи ви володієте даними соціології?

А моя мати і без соціології зовсім вибилася з ладу. І розпрощатися з єдиним кавалером, певне, не могла, настільки вже не мислила себе без нього. Та й іншого напохваті не було.

— Я не знала, коли ми познайомилися, їй-Богу, не знала!— істерично виправдовувалась вона у хвилини відвертості, вибачаючись, що, сама того не відаючи, нав’язала своїй єдиній дитині нікому не потрібне єврейське коріння. — Але ти вийшла не схожа! Це від мене в тебе карі очі, не від неї, не від неї! Та й він, твій батько, був не схожий! Саму тому я і...

Треба було знати мою матір. Вона майже ніколи не визнавала за собою якихось неправедних вчинків. Якщо вже вона таки виправдовувалася, отже, вважала, що зробила щось катастрофічне, наслідки чого не виправити. Довірилась слов’янським імені й прізвищу хлопця. «І закохалася, ідіотка».

Справді, як свідчать світлини, мій батько значно більшою мірою був схожим на свого батька-українця, ніж на свою єврейську матінку, яка зовсім юною дівчиною причарувала перспективного партійця-українця, який саме почав робити радянську кар’єру.

— Як вона хлопцям голови крутила! — розповідали її сестри, до яких моя мати їздила у різні міста СРСР з надією на їхню підтримку. Матері тоді було дуже важливо почути від когось іще, що Соня — негідниця. І бабині сестри мою матір підтримали: вона почула від них, що Соня завжди була легкої поведінки, тоді як вони — всі порядні єврейські жінки. Власне, діда Степана Соня відбила в котроїсь із них. Але потім усі вони повиходили заміж за перспективних слов’ян. З яких погано закінчив лише мій дід.

Моя мати дуже любила його, свого репресованого свекра, і пишалася ним. Вона писала йому листи на той світ, в яких жалілась на Соню. Для моєї матері чоловік, репресований за Сталіна, який або загинув у катівнях НКВД, або пройшов табори і повернувся, справджував її очікування-уявлення про справжнього мужчину, мужнього і витривалого, гідного палкого й вірного жіночого кохання. Такий генерував вартий всілякої пошани чесний рід, яким годиться пишатися. І, що поробиш! Такого чоловіка обкрутила вертлява єврейка! А хіба лише його?

Шлюб моїх діда й баби з боку батька цілком відповідав парадигмі міжетнічних шлюбів, яких у період між світовими війнами укладалося надзвичайно багато, і не лише в СРСР. Якщо не весь світ, то велика його частина тоді взяла курс на атеїзм, позитивізм і тотальне змішування кровей. А величезна множина тогочасних єврейських родин розпадається на дві підмножини, які майже не утворюють перетинів: тих, які, попри декларований атеїзм і позитивізм, за жодних обставин не припускали для своїх дітей шлюбів із «несвоїми», і тих, які, навпаки, таких шлюбів для своїх дітей прагли. Бабуся Соня походила з родини, де було шестеро дітей, і всі їхні нащадки, наскільки мені відомо, від єврейства відійшли.

Вона не була, як говорилося в роки моєї юності, «тіпічною». Розмовляла без прононсу. В ті часи помітна частина радянських євреїв та єврейок її покоління, для кого ідиш був рідною мовою, розмовляла російською так, що походження приховати було неможливо. Що викликало в слов’янського оточення патологічне бажання, блазнюючи, копіювати їхнє мовлення, вводячи його до єврейських анекдотів. Але Соня не давала поживи людям із загостреним прагненням неодмінно з когось насміхатися. Сама вона не любила власного єврейства, і, якби його можна було обміняти на якомусь базарі на щось інше, вона б це залюбки зробила. Але, як казав один знайомий єврейський музикант, з єврейської мелодії жодної ноти ніхто ніколи не зможе викинути.

— Скільки разів вона кричала, що помирає, щоб твій батько біг викликати швидку, саме коли ми нарешті зачинялися в спальні! І кричала, як сирена повітряної тривоги! Поки він не вилазив, — я перепрошую! — з ліжка і не йшов до неї! Скільки разів вона обіцяла облити мене кип’ятком! Не вистачало, щоб ми через неї потрапили в Бабин Яр! — заходилась апокаліптичним плачем моя мати, хоча проблема Катастрофи зразка 40-х в 60-ті чи 70-ті вже не була актуальною.

Свої звинувачувальні промови на адресу свекрухи мати завжди ритуально закінчувала словами:

— Але я ніколи не казатиму, що всі вони такі! Он яка Діна Михайлівна!

Діна Михайлівна була її знайомою дитячою лікаркою, яка ходила на виклик до хворої дитини будь-якої національності в будь-яку годину доби. Мати неодноразова притягала її й до мене і навіть радилася з нею з багатьох питань, наче з рабином, наприклад, чи відпускати мене в якусь учнівську чи студентську поїздку. Якщо я колись мала спокій від своєї матері, то завдяки Діні Михайлівні.

— Скажи спасибі Діні Михайлівні, що ти їздила до Болгарії! — кричала мати. — Це ж тобі не Соня!

— Я завжди соромився, що моя мати — єврейка, — ділився зі мною, дорослою, своїм світовідчуттям мій батько. — Та й зараз соромлюся.

— Вони завжди ховаються! Розповідають, ніби вони грузини чи білоруси! — коментувала єврейське питання моя шкільна подруга. Той клас, в якому я провчилася десять років, був взірцево-антисемітським. Не знаю, наскільки це було глибоко. Але антисемітський дискурс був панівним. Жодного єврея в нашому класі не було. Проте, були учительки-єврейки. Зовсім не погані тітки. Я багато чула, що єврейські учительки несправедливо обирали собі любимчиків із єврейських учнів. Тож, оскільки мати любимчиків — то засаднича риса педагогів середніх шкіл, наші єврейські учительки, як не було під рукою своїх, обирали собі улюбленців поміж учнів-слов’ян. Серед яких, цілком можу припустити, були «полукровки» чи «діти полукровок», такі, як я. Але про це мовчали. Бо знали: зізнаєшся в двадцяти п’яти відсотках, одразу припишуть тобі п’ятдесят. А то й сімдесят п’ять. А то й всі сто...

А от в університеті на моєму курсі на математичному факультеті євреї були.