Слово свого роду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У вас на мехматі так багато євреїв! — дорікнула мені моя однокласниця, яка вчилася на сусідньому факультеті кібернетики, і вимовила це з такими прокурорськими інтонаціями, аж мені мимоволі стало соромно. Але на нашому факультеті підібралися такі єврейські хлопці й дівчата, які не перейнялися радянською парадигмою, мовляв, євреями бути соромно. Вони всі добре вчилися і добре одягалися, всі були в американських джинсах, що в ті часи було круто. Ті хлопці й дівчата були трохи нахабні й трохи пихаті. Але від них віяло недозволеною за СРСР свободою. З тими євреями було цікавіше, ніж з радянськими антисемітами.

— Це твоя паскудна єврейська кров! Чого ти так багато спілкуєшся з ними? Вони усі тільки й хочуть, що втекти з нашої країни! — кричала моя мати.

Золоті слова! В мене була подруга-отказніца, моя однокурсниця, з якою я бачилася потай від матері. Отказніками (реф’юзерами) називали тих, хто подали заяву на еміграцію з СРСР, але не встигли отримати дозвіл до ужесточєнія правіл виєзда на межі 79-го і 80-го років, натомість отримав «отказ», відмову, refuse. Моє спілкування з тою жінкою, яка в досить молодому віці вже мала двох дітей, було чи не найбільшим позитивом моєї бездарної юності брежнєвських років. Наші юдео-християнські діалоги — а втім, якщо в ті роки в неї якесь знання про юдаїзм було, то в мене про християнство — ніякого, але, менше з тим, наші діалоги були напружені й цікаві. Це тривало багато років саме тоді, коли радянська ідеологія із однаковим пафосом гнівно засуджувала як сіонізм, так і український буржуазний націоналізм. Вона тоді була значно ближче до сіонізму, ніж я до українського буржуазного, проте деякі мої українські зв’язки виникли саме завдяки їй.

До речі, коли я народила дитину, то «легалізувала» свою єврейську подругу, і моя мати почала її шанувати як досвідчену матір родини, яка вже встигла виростити двох школярів, коли в мене було лише немовлятко.

Антисеміткою моя мати себе ніколи не вважала. Але не любила, коли знайомі єврейки скаржилися на побутовий антисемітизм колег по роботі та сусідів. Адже вона сама завжди пасіонарно обурювалась тими, хто вважав євреїв винними в усіх бідах людства! То що іще тим євреям треба?

— Ви не були в цій шкурі, — казала їй добра радниця Діна Михайлівна, і мати копіювала її поважні інтонації, і хитала головою, і визнавала: так, буває. І в дискусіях із послідовними антисемітами завжди пафосно вигукувала імена тих знайомих євреїв, кого вважала порядними людьми.

А порядні люди — то неодмінно інтернаціоналісти. Матері подобалося світле майбутнє, коли всі нації й народності зіллються в щось єдине, і євреї теж туди піділлються. Вона навіть списала від руки у зошит вірш якогось радянського поета про білоруську єврейську дівчину, яка забула, як танцюють фрейлакс, зате добре вивчила лявониху. Мати сприймала як тяжку образу, коли хтось зі знайомих євреїв, кого вона вважала надією величного інтернаціоналістичного проекту, одружувався зі своїми. Хоча й одружуватися з «несвоїми», як свідчить її ж випадок, теж не варто. Тож найкраще до настання повного злиття триматися від них подалі.

— І як же тоді настане повне злиття, мамо?

— Не став єзуїтських питань! — верещала мати. — Краще дивися, щоб сама не вийшла заміж за...

І цього лиха не сталося. Хоча моя єврейська подруга іноді пропонувала з кимось познайомити. Проте, хоча варіант Є в моєму особистому житті не реалізувався, своїми травматичними романами й бездарними шлюбами я травмувала свою матір ще більше, ніж себе саму. Адже щоразу мати впізнавала ненависну свекруху в єдиній дочці, яка після чергового краху на особистому фронті, не заспокоюється, а знову «лізе до мужиків», бо «пішла вся в Соню!»

— Ти б почитала, що їй писали мужчини! А вона ті листівки, де їй бажали гарячих солодких ночей, розкидала по своїй хаті, а їй, старій курві, вже було не двадцять, а всі п’ятдесят! — схлипувала моя порядна мати, якій молоді й не дуже чоловіки ніколи такої срамоти не бажали. То безсоромна Соня після трагічної загибелі чоловіка, відсидівши п’ять років в таборах як ЧСІР, замість того, щоб тяжко працювати й лити сльози, крутила романи й регулярно сходилася з добре оплачуваними чоловіками!

— Ніколи не думала, що й ти виростеш такою ж! — голосила моя мати, хоча ті чоловіки, з якими сходилася я, «добре оплачуваними» не були. — Коли я тебе народжувала, то думала, що ти будеш така, як я! Але ти Всявсоню!

Мати завжди пишалася тим, що ніколи, ні за яких обставин не вживала матюків. І образливого синоніма національності Соні, варто віддати їй належне, також не вживала. Навіть коли та погрожувала облити кип’ятком. Проте евфемізм «Всявсоню» на мою адресу вимовляла з тою енергетикою, з якою люди, які не мають культурного рівня моєї матері, вимовляють слово б-бл...

— Всявсоню, — шипіла вона, люто тягнучи вниз край моєї спідниці, яку вважала ганебно короткою.

— Всявсоню, — схлипувала вона, коли я аморально пізно поверталася з якихось вечірок, а вона бігала по вулицях і дзвонила з таксофонів усім підряд, хто брав слухавку вночі.

— Всявсоню, — іронічно гигикала вона ж, коли я, як їй здавалося, задовго тримала на руках свого маленького сина. Бо ж Соня продовжувала годувати груддю мого майбутнього батька, коли той вже ходив і розмовляв. Тому й так міцно прив’язала його до себе! Ох вже ті матусі синочків!

— Ти ж нікому не розповідай про своє походження! — кричала мати, яка все своє життя, здебільшого, не розмовляла, а кричала, і не лише на єврейську тему, — а головне, нічого не розповідай своїм друзям-незалежникам! Бо відразу перестануть спілкуватися з тобою! А ще й обізвуть на прощання!

І я майже нікому не розповідала про своє єврейське коріння. Але не тому, що боялася, ніби мої «друзі-незалежники» змінять своє ставлення до мене, «а ще й обізвуть на прощання». А, радше, тому, що за фактом мого єврейства по крові, зрештою, нічого не стоїть. Мої двадцять п’ять відсотків досі ніяк не впливали на хід мого життя. Ні позитивних єврейських настанов, ні тяжкої єврейської долі я не пізнала. Доля моя, звичайно ж, тяжка, але без національного компонента. В мене достатньо крові на Бабин Яр, бо Гітлер ставив питання до шістнадцятого коліна. А от радянський істеблішмент уже так глибоко не копав. Певну підозру викликали «полукровки». А далі СРСР пошуків етнічного коріння не провадив. До речі, моя єврейська подруга знала про мої двадцять п’ять відсотків, але для неї я була «іншим», як і вона для мене. Можливо, саме в тому й полягала специфіка наших діалогів.

Для мене єврейська бабуся, хоча багато в чому й відповідала характеристиці, яку їй давала моя українсько-російська мати, не була тою травмою, якою була ця сама мати. Мати завжди була під боком. Я ділила з нею житло до самої її смерті, вибороти незалежність від такої людини, як вона, було дуже проблематично. Бабуся Соня завжди трималася на певній відстані. Були періоди, коли я не бачила її роками. Мати, зрештою, так само. Але навіть тоді і дня не минало, щоб вона не поминала нечестиву Соню! І роз’ятрювала давні рани, і не давала їм загоїтись! І кричала мені: «Ти Всявсоню!» Навіть тоді, коли це було зовсім недоречно, провокуючи мене істерично кричати у відповідь:

— До чого тут Соня? Я тебе питаю, стара ідіотко, до чого тут Соня?

А до того, що, хоча все в житті пішло не так, як хотілося, в цьому завжди було кого звинувачувати. Воно ж саме пішло, та ще й не так. Але винна точно Соня:

— Якби вона померла на двадцять п’ять років раніше, ми б з твоїм батьком не розлучилися! І квартира була б, і все було б!

— Але ж все одно, я була б Всявсоню, — нахабно критикувала я той альтернативний проект.

— Не була б! — кричала у відповідь мати. — Все тоді було б по-іншому!!!

Соня була тою тяжкою неподоланою травмою, яку моя мати забрала з собою за межу. Я пишу цей текст, щоб, коли прийде час, не потягти туди за собою свою матір.

Феміністки та християнки: імітація порівняльної характеристики

Ідея гендерної рівності, така, здавалося б, природна в контексті ХХІ сторіччя, продовжує бути чи не головною темою гострих суперечок і навіть баталій. Специфіка чергового раунду протистояння полягає в тому, що це вже не дискусія між жінками й чоловіками; вона перейшла в річище дискусій між двома великими угрупуваннями жінок: між тими, хто за рівність між чоловіками й жінками і тими, хто проти. Умовно кажучи, між феміністками й християнками.

Існує багато підходів до проблеми: соціологічний, економічний, криміналістичний, академічний, релігійний, естетичний, зрештою! Моя подружка часів молодшої школи казала, що жінкою бути краще, ніж чоловіком, бо в жінки значно красивіше шлюбне вбрання. Я хочу поговорити на цю тему з письменницького погляду. А саме, з позиції індивідуального досвіду людини, в цьому разі, жінки. З погляду того, без чого художня література не можлива. А індивідуальний досвід, буває, жорстко конфліктує з ідеологією. Навіть з тією, яку, загалом, приймаєш.

От візьмемо питання проституції. Тут і феміністки, і християнки єдині: «це потворне явище треба знищити». («Разом із чоловіками, які ходять до повій!») Феміністки проти проституції, бо це нещадна експлуатація жіночого тіла і душі. А християнки — тут взагалі без коментарів. Храмової проституції, наявної в деяких релігіях, християнство не визнає, найбільша грішниця християнства — блудниця. На перший погляд будь-чиє ставлення до проституції може бути лише негативним.