Слово свого роду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

3) Смерть / Безсмертя.

1) Якщо Love Story і завершилася розривом, то була історія, виняткова для обох, не схожа на інші їхні зв’язки. Така, яка докорінно змінила їхнє життя. Інакше то не Love Story. Можливо, розрив був великою помилкою. Можливо, навпаки, помилкою був би союз. Адже кохання, сильне як смерть, ще не є ні необхідною, ні достатньою умовою доброго життя разом. Але воно було в їхньому житті, неймовірне кохання, пам’ять про яке до смерті викликатиме сильні емоції в обох. Якщо ж воно забулося — події, звичайно ж, не забулися, але, якщо вже не бентежать пов’язані з тими подіями почуття, то, значить, його не було, кохання, сильного, як смерть. Так само, якщо хтось із двох розлюбив і покинув, то, значить, сильного, як смерть, кохання не було від початку. В коханні, сильному, як смерть, завжди обоє кохають на межі з божевіллям і скоріше помруть, ніж розлюблять.

2) Якщо Love Story закінчилася одруженням, то вона закінчилася як Love Story. Історія подружнього життя, здебільшого, Love Story не є. В кращому разі це щаслива повсякденність, спокійна, врівноважена банальність. Так, добрі подружжя, буває, вміють прикрашати своє життя різними маленькими приємними подіями. Але історія подружжя має шанс піднестися до рівня Love Story, якщо в неї втручаються великі події великої історії, зазвичай, драматичні, які, розлучаючи чоловіка і дружину, не дають парі впасти в щасливу повсякденність.

3) Якщо Love Story закінчилася смертю одного з коханців, як воно сталося в тій американській повісті, яка зробила прості слова Love Story всесвітньо відомими та емблематичними, то інший чи інша ніколи не знайде пари. Бог не дає вдруге того, чого більшості не дає й одного разу.

А якщо Love Story завершується смертю обох, то утворюються великі наративи культури, різноманітні варіанти Ромео і Джульєтти, історії коханців, які поєдналися в смерті, чим змінили реальність, у даному випадку помирили роди, які ворогують. У буддистській антропології Love Story — це те, що тягнеться з життя в життя, поки, врешті-решт, не вибухне повним розривом і роз’єднанням — або вічним злиттям.

Love Story — це виклик роду. Бо, якщо сильне кохання поєднало тих, кого і без того зібралися одружити на славу поєднання дружніх родів, заради продовження роду, то в чому, власне, проблема? Люди поєдналися в любові не для смерті, а для життя, щоби плодитися і розмножуватися. Лише перешкоди стимулюють той справжній шал пристрастей, який здійме таємну іскру й розпалить полум’я Господа, якого води великі не зможуть згасити.

Від Love Story не буває дітей, бо Love Stories самі собою є тим, що виправдовує перед Богом єднання коханців. Сильне, як смерть, кохання є важливішим за будь-які інші справи в житті коханців. Інші справи кожного з них існують лише тою мірою, якою вершаться в ім’я їхнього кохання. Тож усі інші справи є другорядними.

Якщо на людей зійшла благодать сильної, як смерть, любові, то їм вже не потрібна інша самореалізація. Коханці реалізовують свою божественну сутність через своє кохання. Якщо ж людина одержима справою, яка є сенсом її життя, то така людина не проживає Love Story, хай навіть має надійного супутника життя, якого дуже любить. І жіноча цінність, діти, і цінність, яка протягом сторіч вважалася чоловічою, реалізація в діяннях, не є першою у першорядних цінностях, коли йдеться про кохання, сильне як смерть.

Уже говорилося вище: у Love Story діти зайві. Хоча й вони можуть вигулькнути, бо сильне, як смерть, кохання, може забути про контрацепцію. Але діти є тим, на що носії божевільного кохання уваги не звертають. Елоїза породила від Абеляра сина Астролябія, але не переймалася його з’явою, віддала його якісь незрозумілій рідні, продовжуючи несамовито тужити в монастирі за кастрованим Абеляром. Елоїза увійшла в історію своєю любов’ю до Абеляра. А Абеляр — своєю любов’ю до Елоїзи. Мало хто чув про Sic et non та інші праці цього релігійного мислителя. Але всі чули про самашече кохання каноніка до своєї духовної дочки, яке виявилося сильнішим за обітницю целібату.

Історію Абеляра та Елоїзи було сконструйовано для майбутнього саме як Love Story. Від цієї історії в її популярному варіанті було відтято те, що Елоїза виявила себе як погана мати, а Абеляр — як чоловік, для якого кохання і навіть страшна розплата за нього не були головним. Для реального Абеляра важливішою була його бурхлива богословська діяльність. Але запит на Love Story виник уже давно, матеріалізацією якого стало увічнене в камені чи не наймонументальнішого поховання на весь Пер-Лашез: символічна могила Абеляра й Елоїзи під масивним кам’яним балдахіном. Невідомо, чи насправді під ним лежить їхній прах.

Кохання, сильне, як смерть — то однозначно жіноча цінність. До речі, цілком можливо, «Пісню пісень» написала якась безіменна жінка. Або чоловік і жінка у співпраці. Жінок тисячоріччями не пускали у виробничу діяльність, а якщо й пускали, то лише в чернецтві, де кохання нема, лише любов до Бога. Жінки лише нещодавно стали пізнавати радість надпоривів самореалізації. І то не всі, лише невеликий відсоток жінок, який зростає дуже повільно.

Тож і сьогодні головною цінністю багатьох жінок залишається кохання. І жінки багато разів проживають ту асиметрію стосунків, коли чоловік обирає зайнятися улюбленою працею, а не побути з коханою жінкою. Це нібито лише ситуативний вибір, чоловік все одно з нею, але енергія жіночого кохання, не прийнятого в той день, коли того так хотілося, вимагає компенсації. Бодай у вигляді наративу про кохання, сильне як смерть.

Цю специфіку жіночого мислення взяла на озброєння масова культура вже дуже давно. У світовій літературі не так і багато тих Love Stories. А в масовій культурі вже давно існує потужна індустрія відповідних книжок, кінофільмів і серіалів. І продовжують створюватися нові й нові імітовані Love Stories — одноденки. Імітації історій кохання, сильного як смерть, але зі щасливим — приший кобилі хвіст — закінченням, користуються добрим попитом в ображених на життя читачок.

Якщо розібратися, ті Love Stories у реальному житті не дуже й потрібні, бо підривають родинні, родові й професійні цінності, які є базовими у земному житті людини. І водночас у сильному, як смерть, коханні є щось неймовірно привабливе. Це те, що може запалити вогонь Господа навіть у сірості повсякдення. Це те, чому заздрять міщани, точніше, міщанки, намагаючись репрезентувати свій банальний союз із банальними мужчинами як кохання, сильне як смерть.

Я з цим перетинаюся щоразу, коли спілкуюся зі своїми одруженими подругами. Жінки переповнюють наші розмови звітом про ті неймовірні знаки уваги, якими на різних етапах життя їх обдаровували їхні обранці. Розмови перетворюються в монологи, жінки підвищують голоси, щоб їх не перебили, дали договорити! Вони не помічають ані іронічної пики слухачів, ані власного натхненного комізму.

Ви скажете, то я заздрю жінкам, які, на відміну від мене, зберегли кохання, таке сильне, що аж сильніше від смерті. Ні, то вони не в силі витримати, що кохання, сильного, як смерть, у них ніколи й не було. І що для них ніколи не горітиме вогонь Господа. Який краще було б перекласти з оригіналу як Полум’я Вогняне, як це перекладено деякими іншими мовами з оригіналу — еш шелхабет...

Червоний беретик

Це сюжет символічний. Принаймні для мене. Подібних епізодів протягом мого співбуття із моїми матір’ю та бабусею було безліч. Епізод з червоним беретиком — найяскравіший.

Це сталося, коли мені було 22—23 роки. Я закінчила університет, працювала перший чи другий рік, мала свою зарплатню. І от саме в день зарплатні я придбала фетровий червоний беретик, який напрочуд добре сидів на моєму чорнявому, тоді ще не фарбованому волоссі. Кожен знає: зрідка в нашому гардеробі трапляється якась така річ, яка сидить на нас не просто добре, а дивовижно добре. Річ, яка не просто до лиця, а яка по-особливому виявляє дивовижу внутрішнього обличчя. В кожної жінки, а втім, і в чоловіка також, є улюблений светр, улюблені джинси, улюблений шарф, які на певний час можуть стати невіддільним атрибутом її чи його сутності. Для мене таким міг стати той червоний беретик.

Іноді такі речі шалено дорогі, але якщо вгадав, то великих грошей не шкода. А іноді такі речі непристойно дешеві, або й взагалі нічого не коштують, наприклад, віддали друзі, бо їм не підійшло. Мій червоний беретик коштував дуже дешево, менше п’яти радянських карбованців. Я зраділа вдалій покупці, повернулася ввечері додому просто в ньому.

Матері вдома не було, а бабуся зустріла мене безглуздим запитанням:

— Яке ти маєш право?

Я пояснювала їй, що беретик недорогий, коштував чотири вісімдесят. Але бабуся продовжувала питати, яке я маю право. Це було дивно, бо скупою моя бабуся не була. Але вона уперто демонструвала категоричне несхвалення моєї обновки, гнівно повторюючи:

— Яке ти маєш право?

Червоний беретик не був черговим набутком після багатьох витрат. Я не була марнотратницею. Існувала в межах своїх скромних доходів. Ніколи ні в кого не позичала грошей. Одначе, бабуся продовжувала обурено питати:

— Яке ти маєш право?

Вона довела мене до сліз. Я плакала, а вона щоразу агресивніше повторювала: «Яке ти маєш право?» Я почала ридати. А потім закричала із диким хрипким надривом, ніби мала напад якоїсь страшної хвороби. Але бабуся не вгамовувалась. І тоді я схопила ножиці, порізала фетровий беретик і кинула його їй в обличчя.

І тоді вона вмить заспокоїлась і заходилася заспокоювати мене. Стала витирати мої сльози. Сказала, щоб завтра я неодмінно купила собі новий капелюшок. Простягнула мені гроші — суму в декілька разів більшу за ціну того беретика, на який я «не мала права».

Прийшла мати, і я розповіла їй про порізаний беретик. Мати почала перераховувати, скільки всього доброго зробила мені бабуся, тож чи маю я право тримати на неї зло через той нещасний беретик? Сказала, щоб я неодмінно купила собі новий.