Печатка янгола: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тим часом Рафаель переживає небагатий на романтичні пригоди день. Він сходив на репетицію оркестру. Три з половиною години вони працювали над Ібером і Бахом — а потім, коли Рафаель відчув себе нарешті в чудовій формі (що траплялося нечасто), їх примусили слухати Марена Маре. Безперервне дихання працювало бездоганно...

Рафаель може грати на флейті майже без перерв, без зупинок на відпочинок — він навчився вдихати ніздрями і видихати ротом. Це надзвичайно складна техніка (нею володіє мало хто з музикантів, навіть Рампаль мусив відмовитися від спроб її використання), однак Рафаель уперто вдосконалював її цілих десять років! Щоразу, знудившись, вислуховуючи нескінченний потік скарг матінки чи під час занять із сольфеджіо в консерваторії, він зосереджувався на своєму диханні.

До війни месьє Лепаж-батько учив малого сина шахам, побіжно переповідаючи захопливі перипетії Французької революції, цитуючи на пам’ять полум’яні промови Робесп’єра, у деталях описуючи механізм гільйотини, скупчення народу на Ґревській площі, глухий стукіт голів у кошику — часом наприкінці дня кошик аж розпирало від скривавлених волохатих голів з несамовито виряченими очиськами... «Сину мій, шах і мат!», — зловтішно скрикував тато раптом.

Саме так Рафаель навчився робити дві речі одночасно, розділяючи їх і тримаючи під контролем. Доволі своєрідний хист. Достоту як і безперервне дихання, це дало йому змогу підбивати рахунки і водночас теревенити по телефону з приятелем або ж розписувати в деталях принади нової пасії і водночас за дві щоки вминати полуничне тістечко.

Колеги з оркестру вітали його соло криками захвату — Рафаель був на сьомому небі від щастя. (Авжеж, йому подобається подобатись іншим, причаровувати публіку, вести її за собою в інший світ — ще з дитинства він був залюблений у казку про щуролова.) Ближче до вечора він скористався гарною дниною і прогулявся серед букіністів навпроти Нотр-Даму та відвідав дві музичні крамнички на набережній, симетрично розташовані по різні боки площі Сен-Мішель. Потім подався вечеряти в Сімнадцятий округ до приятеля-тромбоніста — а після вечері в колі друзі вийшли випити віскі на площі Кліши. Рафаель одним вухом зі співчуттям вислуховував плетеницю фінансових проблем друга, а другим тим часом дослухався до бурної дискусії за сусіднім столиком щодо «подій» у Алжирі. (Двісті п’ятдесят осіб — дітей, жінок і старих — було зарізано, скалічено, обезголовлено в містечку Мелуза бойовиками Національного фронту звільнення під час війни проти бійців Алжирського національного руху. У відповідь на це двісті п’ятдесят паризьких алжирців родом із того краю записалися до французького війська.)

Близько другої ранку Рафаель повернувся на вулицю Сени. Підвівши очі до горішнього поверху, побачив світло у круглому віконечку Заффі. Від несподіванки й подиву якусь мить його серце билося швидше.

Заффі — служниця незвична всім. Страви готує прості, але смачні, а на її однострої — вузькій чорній спідничці, білій блузці і фартуху — ніколи ні плями. Вона не забуває сказати: «Так, месьє», «Доброго дня, месьє», «Доброго вечора, месьє» — і обов’язково усміхається. Прибирає ретельно й безшумно. Коли Рафаеля немає вдома, вона користується пилососом — геніальним винаходом, що його Друга світова залишила тим, кому поталанило вижити, давши можливість прибирати сміття з килимів, не витрушуючи їх із вікон.

Дні минають, настає червень. Атож це відбувається якось увечері на початку червня.

Того вечора Рафаель знову повертається напідпитку вже після другої ночі. Того вечора знову помічає світло в кімнаті Заффі. Вона що, взагалі ніколи не спить? Щодня, вмита й одягнена, вона зі сніданком стукає в його двері о 7:45.

Наступного ранку Рафаель, потрактувавши, що вже досить заспокоїв своє сумління, вирішує виявити певну цікавість.

— Ви так пізно лягаєте, — усміхнувшись, звертається він до Заффі, — чи завжди спите при світлі?

Нефритові очі вергають у його бік погляд, повний образи, а то й ненависті. І слова не мовивши, Заффі відвертається, однак навіть цей пломінець гніву зворушує господаря. Він підводиться в ліжку, простягає руку і майже ніжно бере Заффі за руку — за найм’ясистішу частину цієї майже позбавленої м’язів частини тіла, там, де закінчується куценький рукав білої блузки.

Заффі кам’яніє.

Вона кам’яніє не так, як хтось переляканий, а як хтось, кому добре відомо, чого чекати. Ця непорушність не відрізняється від її звичної байдужості. Як і завжди — може, трохи по-іншому — її тіло й усе єство завмирають в очікуванні.

Так і є. Рафаель тягне її до себе, садить на край ліжка; вона не опирається. Він повільно вкладає її і знімає гумку, що тримає хвостик — і її коси розсипаються по ковдрі, що прикриває його стегна; вона хоч би оком змигнула. Він глухим голосом промовляє її ім’я:

— Заффі.

Він розуміє, що крізь ковдру вона має відчувати його прутень, який міцніє й твердіє; вона не намагається підвестися, не обертається до нього.

— Заффі, — повторює Рафаель, ніяковіючи від торкання до її шкіри та від дивної невагомості тіла, що лежить упоперек його ніг. Він починає розстібувати — один за одним, адажіо, адажіо! — ґудзики на її блузці. Потім розвертає її, ставить на коліна, вона лишається так стояти.

Він не збирається повністю роздягати її — він хоче пестити її у цьому однострої. Він піднімає вузьку чорну спідничку, його рухи вже різкіші, та все ще позбавлені несамовитості, просто сповнені хоті, його прутень стоїть, наче скеля, він контролює його, еге ж, він уміє вести любощі так, аби отримати максимум від краси — мов у симфонії, з’єднуючи, модулюючи, не поринаючи різко у фортіссімо, але досягаючи піку poco a poco[9], смакуючи пароксизмом не менше, ніж неминучою і геніальною природною кульмінацією крещендо.

На Заффі нейлонові панчохи і пояс із підв’язками; під його пестощами її стегна пружніють і стають ніжнішими.

— О Заффі, Заффі... — шепоче їй на вушко Рафаель. — Я бажаю вас з першого ж дня...

Вона не відповідає. Його дихання важчає, він продовжує говорити їй у вухо, його тіло зливається з вигином її спини. Не знімаючи повністю панчіх, він обережно, пальцями приспускає шовковисту тканину і входить у неї — повільно і велично. Вона не виривається з його полону, ясно, це вже не вперше, їй відомо, що це таке, тож він грає на ній із довгими протяжними хрипами (Глюк, «Тріумф кохання»[10]) — стримуючись, стримуючись, потім вже нестримно, віддавшись люті потоку, викрикуючи її імення, обожнюючи її, віддаючи себе, мало не розплакавшись наприкінці; можливо, ніколи в житті він іще так не віддавався, з жодною повією або подружкою, ніколи.

А Заффі вже йде. Підвівшись, вона дає лад одягу перед дзеркалом у великій шафі — раз на тиждень, щоп’ятниці, вона миє це дзеркало. Вона помічає його віддзеркалення: позаду неї, розкинувшись на спині, схрестивши руки, розвівши ноги серед зім’ятої ковдри, видніє особень з темними кучерями і передчасними залисинами. Їй про нього відомо ім’я, звички до та після прання, кулінарні смаки; тепер вона пізнала і його наготу, хрипкі стогони з його горла в мить сп’яніння.

Вона із задоволенням відзначає про себе, що на блискучій поверхні дзеркала немає ані найменшого розводу від ганчірки.

Уранці Рафаель не з’являється вдома. Опівдні вони поводяться так, ніби нічого не сталося. Заффі подає ніццький салат і переказує телефонні дзвінки.

Він безтямно закоханий в неї.

Того самого вечора в нього концерт, грає він натхненно, згадуючи про Заффі від перших акордів оркестру й аж до останніх аплодисментів. Повернувшись додому, він помічає в неї світло, піднімається на сьомий поверх, дряпається у двері, мов кіт. Вона відчиняє і не питає нічого. Вона у нічній сорочці, довгій негарній білій бавовняній сорочці, що давно пожовтіла від прання.

Цього разу він повністю роздягає її.

Роздягається й сам і, ставши перед нею посеред нестерпної спеки, шукає її погляду. Рафаель — дуже вродливий чоловік. І кохає він самобутньо. Він не думає про те, що перебуває зі служницею у її кімнатчині. Він намагається розбудити бажання — чи принаймні увагу — у цій дивакуватій юнці. Перш ніж оволодіти нею вдруге, він хоче, аби вона прийняла його — його — щоб усміхнулася йому — йому. Їхні оголені тіла стоячи туляться одне до одного, раз-у-раз труться одне об одного, у нього стоїть, та замість притулити її до себе, він нахиляється, всотуючи її вуста у свої, зволожуючи їх своїм язиком. Як і решта флейтистів, він має дуже чутливі, вмілі й чуттєві язик і вуста.

Заффі дозволяє йому все.

[9] Помалу (іт.).

[10] Арія з опери «Орфей і Евридіка» (1762).