Печатка янгола: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рафаель Лепаж не розлючений — він просто вдає. Він переконаний, що не варто так наполегливо дзвонити у двері в пошуках роботи. Однак мовчазність Заффі б’є його, мов батогом. І він реагує на удар. Заспокоюється і замовкає.

Вони стоять навпроти, чоловік і жінка, які не знайомі. Вони стоять по різні боки порога і роздивляються одне одного. Чи радше він роздивляється її, а вона... вона стоїть там. Рафаель такого ніколи не бачив. Ця жінка — там, та водночас вона відсутня, і це відразу впадає в очі.

Щойно, коли дзвоник пролунав своїм пронизливим «фа-бекар», Рафаель саме брав високе «фа-дієз». Роздратований дисонансом, він розгублено зупинився. Ніби завис поміж двох світів. Ані у цьому, де повітря струмить і тремтить прозорими акордами, ані в тому, де юнки відповідають на його оголошення в газеті «Le Figaro».

«Трясця!» Він дбайливо поклав флейту роботи Луї Лота[5] в синій оксамит відкритого футляра, перетнув усі килими вітальні та пройшов паркетом коридору. Навколо все сяяло і виблискувало, пашіло добробутом і гарним смаком; переважали червоний, брунатний і золотий кольори, поверхня аж кликала торкнутися її, усе — оббивка стін, меблі з гладенького дуба — було вишукане, м’яке і тепле, однак у променях світла кружляли мільйони пилин, а отже, усе це потребувало догляду.

Залишаючи на Рафаеля паризьку квартиру і зрадницьки вирушаючи з багажем і прислугою до маєтку в Бургундії, мати ще тиждень тому детально інструктувала його з цього приводу. Спершу слід було уважно скласти оголошення у «Le Figaro», а вже по тому ретельно відсіювати охочих. І стережися злодюжок! Це відразу помітно по їхніх очах — вони дивляться криво, зигзагом.

«Шук. прислугу жін. для прибир., з прож., вміти кухов.»

Рафаель обрав такий мінімалістський стиль, бо ненавидів ігри в буржуа, а Заффі це оголошення впало в око, бо не містило ані «обов’язкових рекомендацій», ані «порядності».

Щойно він розмовляв з цією дівчиною по телефону і чув її акцент — звідки вона, з якої країни? Вгадати Рафаелеві не вдалося, однак її французька здавалася слабенькою. Це йому не могло не сподобатися. Його аж вернуло від цокотух на кшталт португалки-покоївки Марії-Фелісі, якій його мати багато років довіряла всі таємниці. Ні, своїй майбутній служниці він би втовкмачив, що надто чутливий до звуків. Щоби вона і не думала вмикати пилосос, поки він удома! Щоб не наспівувала, протираючи меблі! Що, впустивши каструлю на кухні під час його репетиції, буде негайно звільнена!

А зараз він широко розчиняє двері, удаючи гнів:

— Що таке?!

Мружиться, звикаючи до мороку коридору, потайки шукає провину в погляді — і завмирає.

Що це таке?

Усмішка здається намальованою. Руки висять уздовж тіла. Тіло струнке. Це все, що він встигає помітити, перш ніж сторчголов полетіти на дно її очей. Непрозоро-зелених очей, ніби вирізьблених із нефриту. Непорушних озер — без віддзеркалень, без руху.

Від цієї ж першої миті Рафаель причарований прохолодністю Заффі — це полонить і вабить його. Від першої ж миті, навіть не знаючи ще її імені, Рафаель розуміє, що, зрештою, цій молодиці байдуже, отримає вона місце чи ні. Житиме чи ні. Вона геть сама і не має ані почуттів, ані страху. Не має ані лицемірної і вдаваної лякливості порядних дівчат, ані так само вдаваної безсоромності повій. Вона просто стоїть перед ним. Такого він іще не бачив.

— Прошу, заходьте, — нарешті він мовить уже інакше, поштиво і м’яко.

І поки Заффі заходить до передпокою, Рафаель помічає, що всі її рухи позначено такою самою недвижністю, що й очі, такою самою байдужістю. Коли він зачиняє за Заффі двері, його шлунок несподівано стискається, і він змушений зупинитися, аби оговтатися — якусь мить він не відводить очей від дерев’яних дверей, перш ніж наважується обернутись.

А потім проводжає її коридором, відчуваючи на своїй потилиці порожній зелений погляд.

Вона займає місце у кріслі посеред вітальні — він сідає навпроти неї на канапу — вона мовчить. Не відводить очей від килима. Скориставшись цим, він швиденько оглядає її. Волосся середньої довжини, стягнуте в хвіст звичайною гумкою. Високе чоло, рожеві щічки, підфарбовані вуста, вушка-мушлі бездоганної форми, прикрашені штучними перлами, точені носик і надбрівні дуги: прекрасний малюнок обличчя, на якому неможливо щось прочитати. Ні кривляння, ні кокетства — нічого. Макіяж і прикраси контрастують із вражаючою непорушністю рис. Рафаель приголомшений.

Він рефлекторно простягає руку і бере бронзовий дзвіночок, щоби покликати прислугу, попросити зробити їм каву — подумки усміхнувшись, він зупиняє себе; прислуги немає, вона ж і є прислуга, де ми, хто ви, моя люба...

— Мадемуазель...

— Мене звати Заффі, — каже вона, а коли він просить спершу повторити, а потім промовити по літерах, виявляється, що ім’я починається з «S», та оскільки воно німецьке, то першу літеру вимовляють як «З».

Німеччина. У будинку на вулиці Сени навіть саме слово намагаються не вимовляти. Мати Рафаеля не вживала слів «фріци», «боші» і «ганси», ніколи не казала «німці», позначала їх нейтральним «вони», а щодо решти взагалі мовчала, просто підтискала губи так, що вони зникли, залишалася тільки горизонтальна червона лінія посередині вузького кутастого обличчя; бо якщо навіть ніхто не міг би достеменно сказати, чи загинув її чоловік у бою, все ж саме завдяки німцям мадам де Трала-Лепаж овдовіла в сорок років, маючи попереду ще багато років і жодної надії на нове кохання, на нові пестощі і подарунки від чоловіка. Батько Рафаеля, професор історії в Сорбонні, фахівець із нерелігійної філософії й гуманізму, поліг у районі Ринку того жахливого січня 1942 року, коли осатанілі домогосподарки атакували і перевернули — просто на нього — вантажівку із картоплею. (Хтозна, що о шостій ранку задерикуватий професор робив на вулиці Кенкампуа, перш ніж загинути під вагою картоплі...)

Через два роки окупанти стратили чотирьох членів Спротиву перед їхнім будинком — і Рафаель, учепившись у ґратки виступу, нахилився з вікна вітальні, шукаючи очима калюжу крові; постріли змовкли хвилину тому, усе було скінчено, юнаки були вже не юнаками, а трупами, купою неживої плоті — і як втриматися, щоб не дивитися; Рафаель нахилився далеко вперед, голівка з чудовими темними кучерями стирчала на самому кінчику витягнутої шиї, він вирячив сповнені доброти карі очі, аби ліпше побачити — не смерть, а істину, що стоїть за смертю, за хаотичним скупченням рук і ніг, кривавими обіймами чотирьох друзів, які так і впали разом; аж раптом істеричний зойк мадам де Трала-Лепаж роздер ніжні вуха її синочка-музиканта: «Що ти робиш?! Зовсім сказився! Та зачини ж ти вікно, Боже милий! У мене ж на світі лише ти один, я не хочу, щоби вони забрали в мене все...».

Рафаель переконаний, що, якби не недвозначна і тверда заборона матері, він обов’язково став би учасником Спротиву наприкінці 1943 року (тоді він виріс, мав п’ятнадцять років і мріяв про романтику боротьби в лавах Французьких внутрішніх сил), та оскільки батько загинув, а в матері він був єдиною дитиною, довелося суто морально, не залишаючи меж квартири, підтримувати рух проти німців. Саме тому — через майже славну загибель батька в борні (у вельми широкому сенсі слова) за рідний край — Рафаеля не покликали до служби в Алжирі. Замість цього він пішов до консерваторії. І блискуче завершив навчання. Добре, що сталося саме так, бо політичні переконання Рафаеля схиляли його на бік радше алжирської незалежності. Звісно, з якомога меншою шкодою іміджеві Франції.

Отже, нині перед тим самим вікном сидить німкеня Заффі — від зведення будинку в XVII столітті тут іще ніхто так не сидів. Ніхто.

Вона посміхається, навіть не поворушивши повними нафарбованими вустами. Її великі зелені очі тяжіють на Рафаелеві, ніби в позбавленому нетерпіння очікуванні.

Рафаель такий ошелешений її присутністю, що забув про її причину та привід. Він встає і починає кружляти кімнатою, занурюючи пальці в густі темні кучері — цей жест іще з підліткового віку ввійшов у нього у звичку, жест хисткості, артистичності; ліва рука з широко розставленими пальцями різко лине вгору від чола до потилиці; а втім, нині цей рух має досить кумедний вигляд, адже чорні пасма все далі відступають від чола; авжеж, у двадцять вісім років Рафаель Лепаж страждає від раннього лисіння — тож його ліва рука, виконуючи звичний жест, три чверті маршруту ковзає гладенькою шкірою.

Кружляючи кімнатою і проводячи долонею по голомозому черепу, Рафаель говорить. Він пояснює завдання та обов’язки тієї, яку вже хоче взяти служницею. Чесно кажучи, він мало що тямить у господарці, тому пояснення його здебільшого недоладні і пов’язані переважно з нав’язливим образом Марії-Фелісі: ось вона видирається драбиною, щоби помити кахлі, ось Марія-Фелісі приносить йому сніданок і пошту рівно о 8:45, а чай — о 17:00, ось Марія-Фелісі повертається із закупів, ось подає їм суп, ось Марія-Фелісі на власній спині тягне службовими сходами зв’язку рубанців для каміна... Рафаель, жваво жестикулюючи і показуючи все в ролях, роз’яснює, як уміє, час від часу зиркаючи в бік дівчини, щоби переконатися, що вона слухає. Слухає — принаймні так здається на перший погляд. Нібито розуміє, але... таке враження, наче вона з таким виразом на світ прийшла. Ніби раз і назавжди все і про все збагнула.

Рафаель розповідає, що він — професіональний флейтист, який працює у складі оркестру (він ретельно вимовляє назву згаданого оркестру, та Заффі хоч би оком повела, її вії непорушні, її вуста не округляє подив — вочевидь, вона про оркестр ніколи не чула). Рафаель додає, що часто буває відсутній, бо подорожує, однак зазвичай ненадовго (концерти десь у провінції), хоча іноді й довго (закордонні турне); що, звісна річ, у цей час роботи в Заффі буде значно менше, а втім, їй дозволено (цікаво, чи розуміє вона це слово?) у свій вільний час, приміром, чистити срібло.

Її кімнату розташовано на сьомому поверсі. Будь-які відвідування суворо заборонені. Його тон уже став командним — ніби вони вже домовилися про робочий час, зарплатню, про сам факт, що вона, Заффі, отримає місце, піклуватиметься про нього, Рафаеля Лепажа, флейтиста, який невдовзі прославиться, що вона опікуватиметься величезним помешканням на вулиці Сени; що від завтрашнього ранку і до нових розпоряджень дивакувата і мовчазна юна німкеня буде протирати його книжки, додавати до чаю цукор, прасувати сорочки, прати спіднє й міняти білизну в його ліжку після кожної із коханок.

[5] Луї Еспрі Лот (1807–1896) — видатний французький майстер поперечних флейт. У 1867 році на Всесвітній виставці в Парижі представив власну модель поперечної флейти, нині широко вживану і відому як «французька модель». Згаданий нижче видатний французький флейтист Жан-П’єр Рампаль (1922–2000) є власником єдиної відомої золотої флейти Лота.