Печатка янгола: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Овва!.. Вже майже перша! Ви, певно, вмираєте від голоду!

— Ні, я не вмираю, — відказує Заффі.

— Чи-ба! — про всяк випадок мовить Рафаель, не зрозумівши, жартує вона чи ні, і додає: — Це вираз такий.

На це вона не відповідає.

— Я хотів запитати, чи не хочете ви їсти?

— Хочу.

— Тоді ходімо, я покажу вам кухню внизу, і ми щось разом перехопимо, отак і заморимо черв’ячка...

— Заморимо що..?

І як це його, Рафаеля Лепажа, осяяло, лишень познайомившись зі служницею, вже за дві години запропонувати їй пообідати разом?! Він і гадки не має. І так само, як і від згадки про непротерту флейту, від цієї думки він відчуває приємне легке запаморочення. О, бачила б його мати... Зрештою, вона теж взяла собі Марію-Фелісе за подружку — дуже часто вони їли удвох, тож він не дуже розуміє, у чому різниця.

Та ні, він все розуміє. Різниця є.

Знову ліфт, знову ерекція, знову вправа з розслаблення, знову ключ у щілині без тремтіння руки. На кухні пояснення Рафаеля прикрашені кумедними історійками, аби викликати довіру в Заффі. Він мимохіть пояснює їй, як працює плита (газова, сірники отам), де розташовано найближчий ринок (на вулиці Бюсі), що подобається і що не подобається її новому господареві (він обожнює рибу, ненавидить усі різновиди капусти і має слабкість до тістечок з ягодами).

— Які страви ви вмієте готувати? Німецькі?

— Готувати... німецькі? — перепитує Заффі так, ніби він вимовив якусь нісенітницю.

І Рафаель, зрадівши, що між ними нібито народилася хоча б у чомусь змова, скрикує:

— О, німці дійсно небагато вигадали в гастрономічній царині! Хіба що шукрут! Та оскільки там багато капусти, не варто ним зловживати!

Закам’яніла усмішка Заффі ледве помітно тремтить. Що вона хоче сказати — що теж не дуже жалує шукрут? Вона не каже йому, які страви вміє готувати.

Що ж, зараз побачимо.

Він дістає з холодильника яйця і салат-латук. Показує їй усі шафки, де — ще задовго до його народження — зберігали приправи, олії, оцти, тарілки, склянки, виделки, каструлі... і ввічливо просить покликати його, коли все буде готове.

Тоді Заффі ставить своє перше запитання:

— Є у вас..?

Жест доповнює забракле слово: він дістає із шухляди чистого фартуха і подає їй, стримуючи палке бажання власноруч зав’язати його їй за спиною.

— Фартух, — шепоче він. — Це фартух. Un tablier.

— Авжеж, — каже Заффі. — Фартух. Un tablier. А я думала tableau, дошка. Сплутала. Це фартух.

— Побачимося.

— Так.

Взірцевий обід.

Соус для салату в бездоганній пропорції, в яйцях тверді лише білки, а не жовтки, багет порізаний під гострим кутом, блакитні серветки викладено трикутничками ліворуч від тарілок, кришталеві склянки, карафа з водою... Бездоганно, хай навіть Заффі невідома половина слів, що позначають предмети на цьому столі.

— Дякую, — каже, сідаючи, Рафаель.

Він із апетитом їсть, у голові досі лунають «Іспанські пустощі» — перед обідом він зіграв їх ще раз, бо післязавтра мусить грати їх на концерті. Він спостерігає за тим, як їсть Заффі, — незважаючи на свою худорбу, їсть вона добре. Уміє вимочувати тарілку хлібом, ковтає все, не залишаючи ані крихтини.

Та й тут вона така сама, як і в усьому — таке враження, що не зважає на їжу. І що після обіду не зможе сказати — навіть німецькою, — чим саме поласувала. Уткнувши погляд у пустку, вона просто витирає вуста кінчиком блакитної серветки.