«Проте вони влучно стріляють!» — подумав Махмуд-бей і став ще завзятіше атакувати французів.
Та ось пролунав барабаний дріб, і здаля показалася наполеонівська піхота, озброєна рушницями з настромленими багнетами.
Тепер відрізаною виявилася та частина кінноти мамелюків, яку вів сам Махмуд-бей.
— Гасане, що це за народ, одягнений у зелені мундири піхотинців? Солдати не схожі на франків, — звернувся Махмуд-бей до свого сотника.
— Піхота франків. Мабуть, венеціанці. Пропустимо їх, а потім атакуємо.
— Що ти, що ти?! Хай допоможе нам аллах! Ми будь-що повинні твердо стояти на місці, а вже потім — життя або смерть! Нам треба зробити все для того, щоб піхота франків не з’єдналась з відрізаною кавалерією, інакше все піде прахом! Ми зобов’язані протриматися! Нехай Аслан-ага знищить той загін. Залишиться принаймні слава про його подвиг. Молодець Аслан-ага, чудово б’ється! Ще чверть години, і він знищить усіх цих франків з кінськими хвостами на шапках. Якщо це вдасться, Аслан-ага приєднається до нас, і тоді, тоді ми уникнемо загибелі, мій Гасане!
Серед венеціанських піхотинців можна було помітити окремих вершників; судячи з одягу, це були начальники сотень. Один з них, красень середніх років, швидко прицілився, вистрілив, і поруч з Махмуд-беєм впав мамелюк, уражений смертельно. Венеціанець поспішно закинув рушницю за спину, вихопив шаблю і, щось крикнувши, кинувся в атаку.
— Ах, гяур! Я тобі цього не прощу! — крикнув Махмуд-бей.
До піхви шаблі Махмуд-бея був прикріплений батіг з рукояткою зі слонової кістки, оздоблений золотом. Цей батіг подарував йому один із хартумських вождів. Махмуд-бей ніколи не розлучався з ним, хоча кінь його не потребував підсікання. Цю річ він беріг як пам’ять. Раптом, при різкому повороті вершника, батіг відірвалася від піхов і впав. «До біса! Чи до цього зараз?!» — промайнуло в голові. Та все ж він низько нахилився і схопив батіг, який впав.
Стривожені мамелюки оточили його.
— О, горе, ти поранений, Махмуде?
— Ні, я не відчуваю болю, — здивовано відповів Махмуд-бей.
— Хіба тебе зараз не зачепила куля? — тремтячим голосом звернувся до нього Гасан. — Ми подумали, що ти поранений і падаєш з коня.
— Ні, я нагнувся, щоб підняти свій батіг.
— Подивися, Махмуде, адже ворожа куля наскрізь пробила твоє сідло. Ми були впевнені, що ти поранений.
— Айт! — крикнув Махмуд-бей. — Це моя доля! Я недарма любив свій батіг. Він врятував мене від смерті. Вперед, мамелюки! За мною!
Зав’язалася рукопашна сутичка. Мамелюки і венеціанці, як голодні вовки, кидалися один на одного. Махмуд-бей рубав своєю шаблею направо й наліво. Коні, шаблі, багнети, люди — все змішалося...
І тут Махмуд-бей знову побачив велетня-венеціанця. Махмуд вихопив пістоль і прицілився. Венеціанець схопився за рушницю, що висіла за спиною, але одразу ж відкинув її, мабуть, згадавши, що вона вже розряджена. Він повернув коня і помчав галопом. Махмуд-бей став переслідувати супротивника.
«Я десь бачив цю людину, його обличчя мені знайоме...» — подумав Махмуд. Однак він ніяк не міг згадати, де і коли він бачив цього красеня.
— Стривай, юначе! Це ти вбив мамелюка?! Покарай мене Бог, якщо я не розрахуюся з тобою! — шепотів Махмуд-бей. Та в цей момент перед ним немов виріс піхотинець із занесеним багнетом. Він кинувся на Махмуда, але гримнув постріл, і піхотинець впав на землю.
Венеціанець, побачивши це, повернув коня і з оголеною шаблею понісся на Махмуд-бея. Супротивники лютими поглядами зміряли один одного.
— Айт, гяур! — крикнув Махмуд-бей і блискавичним ударом шаблі пронизав йому груди.
— Вай, нана! — глухо простогнав венеціанець, випустивши з рук шаблю і, як зрубана гілка, звалився на землю. Його зелений мундир просякав кров’ю.
XVII
Махмуд-бей здригнувся і зблід. Він не зміг би пригадати, скільки людей убив за сорок років: убивати, знищувати людей стало для нього звичним. Але такого душевного хвилювання, як тепер, Махмуд ніколи не відчував. «Вай, нана!» — ці слова відгукнулися в самій глибині його серця, і воно гарячково забилося.
Вся істота Махмуда була вражена. Він уже не чув ні рушничного тріску, ні дзвону мечів, ні гуркоту гармат, від якого здригалася земля. Махмуд-бей завмер на коні і, затамувавши подих, не зводив очей із вмираючого венеціанця.
І тут Махмуд-бей зрозумів, кого він убив: ці очі, цей ніс, цей лоб... Саломе і Резо! Ці вуса і борода, ці губи... Це ж Резо! Так само, як цей вмираючий, скреготав зубами Резо, коли османи нещадно били його батогами на палубі корабля...
«О, горе мені!.. Може, це їхній син?! — майнула страшна думка. — Який жах, Господи!»
У свідомості Махмуда промайнуло все його життя, від вічнозелених берегів дзюркотливої Техурі до величного Ніла. Він згадав дитинство, рідний дім, батьків, братів, отця Маркоза і знову — Саломе і Резо...
«Невже все це справді було?» — немов шепотів йому якийсь голос. «Так, усе це було, все це справді було, — відповідав йому інший голос. — Хіба не пам’ятаєш, навіть у далекому Єгипті ти часто згадував все це і пролив чимало сліз, і тишком, і на людях. Хіба не пам’ятаєш, як викрадений і проданий, подібно тобі, невільник одного разу показав, де знаходиться улюблена, але для тебе навіки втрачена батьківщина. Зі змученим серцем, очима, повними сліз, ти часто спрямовував свій погляд у далечінь. Ти дивився на простягнуту за Нілом неозору голу пустелю. Ти хотів бодай уявно розрізнити за нею гори, вкриті лісами, і серед них — веселу, прозору Техурі. Та марно! Гола пустеля залишалася пустелею, одноманітною і мертвою. У дні юності ти багато разів думав з тривогою: «Ах, що з моїми близькими? Чи живі вони зараз, чи ні?..» Ти пам’ятав усіх... І не тільки людей... Скільки разів ти згадував свою собаку Ажгерію і козла Очагу з крутими рогами, якими він погрожував своїм суперникам... Але час йшов, роки слідували за роками... І ти звик до нового життя. Доля посміхнулася тобі. У тебе є все: багатство, слава, удача... Всі захоплюються тобою, поважають тебе. Так, ти звик до свого становища... Минуло багато років, і за цей час хвилі життя вкрили намулом твоє серце. Та в глибині воно все ж зберегло частку того, що не могли затягнути і змусити закам’яніти ніякі намули, ніякий час. Ця частка іноді несподівано нагадувала про себе, нагадувала про твоє вже забуте минуле. І бентежне серце змушувало тебе, охопленого скорботою, глибоко замислюватися».