Увійшов придворний і низько вклонився Алі-бею.
— Повелителю, — шанобливо доповів придворний, — до вас завітав купець.
Алі-бей вийняв з рота чубук.
— Гусейн-ага? Клич його швидше, — наказав Алі-бей, — він, мабуть, зі Стамбула. Цікаво, з якими новинами? — Алі-бей посміхнувся.
Тільки-но він відсунув кальян, як з’явився Гусейн-ага.
— Салям алейкум, великий повелителю! — привітався купець, шанобливо вклонившись, і торкнувся рукою спочатку грудей, а потім чола.
— О-о! Радий тебе бачити, Гусейне, мій старий друже. Останнім часом твої відвідини стали вельми нечастими, хоча вони для нас завжди бажані. Сюди, дорогий ага, влаштовуйся тут, — продовжував Алі-бей, вказавши на парчову подушку, що лежала на килимі.
Гусейн-ага сів.
— Ну, що? Ти був у Стамбулі?
— Тільки-но прибув звідти, повелителю!
Алі-бей злегка насупився.
— Які новини, мій Гусейне? Як зволить себе почувати падишах? Він дуже злий на мене?
Гусейн похитав головою і посміхнувся.
— Хіба дивно, що він не дуже до тебе прихильний? Приховувати тут нічого: весь світ від краю до краю знає про це.
— Як же нам бути, ага, що робити? — статечно продовжував Алі-бей. — Як кажуть, час бере своє. Ми всі — тимчасові гості на землі. Я думаю так: або ми повинні жити, як личить, або зовсім не жити! Якщо ми справді пани і господарі Єгипту, то нам не потрібні няньки і дядьки. Дяка аллаху, ми в зрілому віці! Якщо ж влада належить падишаху і його паші, нехай вони самі і розпоряджаються. Для чого тоді мамелюки? Ти добре знаєш, Гусейне, що у мамелюків немає потреби підлещуватися перед ким-небудь або лестити кому-небудь. Вірний друг мамелюка — його гостра шабля, з якою він ніколи не розлучається. Справжній мамелюк тільки той, хто віддає аллаху душу, тримаючи в руці шаблю, покриту кров’ю ворога. Тому нам не личить принижуватися перед будь-ким, навіть перед падишахом. Поки ми живемо — живі, а прийде смерть — умрем. Мені вже чимало років, і я з п’ятнадцятирічного віку весь час у боях. Варто мені почути бойову трубу, і старе моє серце починає битися сильніше, я знову знаходжу сили і бадьорість. Мені знову хочеться сісти на коня і, оголивши шаблю, разом із моїми братами, безстрашними мамелюками, кинутися в бій, а якщо потрібно, — і віддати аллаху душу, — все натхненніше продовжував Алі-бей. — Ну, друже, як йде торгівля, як з’їздив? — запитав він.
— Все гаразд, повелителю. Море перепливли благополучно. Та торгівля пішла на спад. Товару мало, повелителю. Майже немає невільників з Гюрджістану, — з сумом закінчив Гусейн-ага.
— А чому? — здивувався Алі-бей.
— Кажуть, повелителю, що грузинські царі стають все сильнішими! Вони відмовляються платити данину персам і османам. Після походу Шаха-Аббаса всі думали, що Гюрджістан похований навіки. Та поглянь на цей край! Який там похорон? Країна зміцніла і відроджується. Гюрджі вже кілька разів перемагали кизилбашів і... навіть... — о аллах! — правовірне воїнство османів... — ледве вимовив Гусейн-ага.
— Дуже прикро! — зітхнув Алі-бей і на знак смутку вдарив себе долонею по чолу. — Зрозуміло, коли гюрджі зміцніли, звідти не отримаєш невільників. Торгівля невільниками — ти сам добре це знаєш — можлива тільки в умовах смути і безвладдя в країні. А якщо народ дружний і сильний, то кожна людина вірить іншій і цінує загальне благополуччя. Хіба такий народ буде продавати своїх синів? Де бачено, щоб мати, якщо у неї є совість, продала б свою дитину! Все це так, звичайно, але для нас це дуже невтішно, клянусь ісламом, — додав Алі-бей і потягнувся до кальяну.
— Та перед твоїм світлим обличчям, перед твоїми сяючими подібно сходу сонця очима, я б не посмів постати з порожніми руками, о повелителю! — шанобливо промовив Гусейн. — Я привіз тобі хлопчика з Гюрджістану.
— Хлопчика? Маленького? — радісно запитав Алі-бей, і очі його заблищали.
— Так, пане, маленького, років дев’яти-десяти.
— Ти в мене молодець, дорогий Гусейне. Я був упевнений, що ти з порожніми руками не з’явишся до мене. А де ж він?
— Залишив у твоїх слуг.
— Нехай негайно приведуть його, — квапливо наказав Алі-бей.
Через деякий час на порозі пишно вбраного залу з’явився Хвича, названий Махмудом. Хлопчик, вимитий і причесаний, був одягнений у строкатий халат. Голову дитини прикрашала феска.
Ледве переступивши поріг, Хвича схрестив руки на грудях і низько вклонився.
— О мій маленький гюрджі, молодець, молодець! — вигукнув Алі-бей. — Дякую тобі, купець, за дорогоцінний подарунок і за те, що ти навчив малюка нашим звичаям і порядкам. Ти так гарно одягнув його! А як звуть мого маленького хлопчика?
— Його звуть Махмуд, повелителю, — відповів Гусейн-ага.
— Махмуде! — покликав Алі-бей.