Ефенді Алі неохоче погодився.
Суротивники зійшлися. Осман схопив Хвичу і на мить відірвав його від землі. Всім здавалося, що осман ось-ось кине дитину додолу й понiвечить.
— Я ж сказав, що боротьба нерівна, — розсердився ефенді Алі.
Як очікували глядачі, Хвича тільки трохи похитнувся, але не впав, а втримався на ногах. Осман не встиг отямитися, як Хвича кинувся на нього, обхопив руками, зробив підніжку і повалив.
Піднявся регіт. Ефенді Алі засяяв.
— Гаразд! Гаразд! — зі звичною повільністю вимовив Гусейн-ага і простягнув хлопчикові монету.
— Ну, а тепер як? — звернувся ага до Алі-Юсупа.
Ефенді Алі здвигнув плечима і пожував губами, ніби кажучи:
«Бачиш, який? Навіщо нам хитрувати? Обидва ми — одного поля ягоди. Все одно нічого в тебе не вийде, і нічого замилювати мені очі».
— Я ж доповів тобі, ага, які нині часи. Ціни на товар з дня на день ростуть. А Селек-ефенді...
— Годі розповідати казки, не гніви аллаха! — перебив його Гусейн-ага. — Ти купець — твій товар, я покупець — мої гроші! Кажи свою ціну!
— Ось остання ціна, — і Алі показав йому руку з розчепіреними пальцями.
— Аллах! Аллах! Та що з тобою, ефенді? — здивувався ага. — За такі гроші я куплю цілий десяток!
— Кращого, вір, не знайдеш!
«Що зі мною? Навіщо я затіяв цю дурну боротьбу? — думав Гусейн-ага. — Та врешті-решт від неї є й користь: переконався, який товар. Ну, а сто-двісті курушів... чорт з ними!» — заспокоював себе ага.
— Ефенді Алі! — звернувся він до работоргівця і показав розчепіреними пальцями пропоновану суму.
— Ні, не згоден! Я чимало заплатив і власнику корабля! — заперечив Алі-Юсуп.
— Хіба ти віз тільки його одного?
— У всякому разі...
— А все ж таки?
— Я не поступлюся ні на куруш.
— Ну, ось ще! — обурився покупець.
— Май совість, Гусейне-аго! Що ти пропонуєш! Сам поміркуй: тільки шматок парчі, піднесений потійському паші, коштував мені принаймні п’ятдесят золотих!
Гусейн-ага знову оглянув дитину, змусив пройтися по площі, побігати і пострибати.
— Гарний, гарний! З нього вийде справжній мамелюк! — вирішив купець, стукнувши ціпком по землі. Потім Гусейн-ага відкликав в сторону Алі-Юсупа, дав йому гаманець з золотом і забрав Хвичу. Хлопчик з радістю пішов за ним.
ХІІІ
Алі-бей, прославлений воєначальник мамелюків, покурюючи кальян, сидів у позолоченому паланкіні, прикрашеному бірюзою і рубінами. Він був занурений у глибокі роздуми. По правді кажучи, як перед Богом, йому справді було чим перейматися: адже він був тепер правителем усього Єгипту. Алі-бей підкорив собі інших беїв, які керували різними частинами країни, і, користуючись підтримкою єгипетського паші — ставленика султана, оголосив себе незалежним, унаслідок чого влада султана і єгипетського паші звелася до нуля. Та ні той, ні інший не наважувалися що-небудь зробити, бо сила була в руках мамелюків, а сила може зорати і гору!
Число мамелюків у ті роки досягло десяти-дванадцяти тисяч осіб. Вони були розсіяні по всьому Єгипту. Мамелюки командували полками і займали високі цивільні посади; одним словом, вони були необмеженими господарями країни.
Слово «мамелюк» арабською означає «невільник». У тринадцятому столітті єгипетський султан Малек-Салех купив у монголів кілька тисяч полонених — туранців і кавказців і так посилив ними свою гвардію, що вона стала небезпечною навіть для нього самого. Коли 1250 року єгипетський султан Туран-шах уклав без згоди мамелюків мир з ватажком хрестоносців Людовиком IX, обурені мамелюки вбили Туран-Шаха, обрали з-поміж своїх Ейбека і проголосили його султаном. Звідтоді почалося панування мамелюків в Єгипті. Хоча 1517 року турецький султан Селім I підкорив Єгипет і посадив там свого пашу, проте правителями провінцій він змушений був призначити двадцять чотирьох беїв, обраних мамелюками; і незабаром ті стали розпоряджатися всією країною. Очолювані Алі-беєм мамелюки оголосили себе повністю незалежними і відділилися від Туреччини. Вони стали настільки сильними, що не рахувалися майже ні з ким.
Для поповнення своїх лав мамелюки охоче купували молодих, міцних юнаків, належним чином виховували їх і загартовували, як майбутніх воїнів. Перевагу вони віддавали кавказцям.