— Він гюрджі?
— Гюрджі. Ледве умовив потійського пашу продати його, — відповів ефенді.
— Як звуть?
— Махмуд.
— Махмуд, Махмуд! Добре! Дуже добре! — повторював Гусейн, погладжуючи Хвичу по голові. — А чому плакав?
— По дурості: прив’язався в дорозі до однієї полонянки і тепер біснується, що їх розлучили. Хіба не є божевільний цей негідник! А невільниця належала рябому Зайдолі. Тільки-но вона і ще один невільник зійшли з корабля, як тут же обоє були продані адріанопольському купцеві, і покупець, звичайно, забрав їх. А цей хлопчисько кинувся за ними. Та хто б його випустив? Ось тому він і голосить, не закриваючи рота.
Гусейн-ага задумався.
— Гаразд, гаразд, — прошепотів він. — Ех, Махмуд, Махмуд! Хіба не соромно плакати такому великому хлопчикові?
Ага засунув руку в кишеню халата, дістав звідти жменю родзинок і почав пригощати хлопчика.
Хвича простягнув до нього обидві руки і, отримавши ласощі, частину частування сховав, а решту заходився їсти.
Гусейн-ага уважно оглянув хлопчика: обмацав м’язи, змусив відкрити рота, перевірив зуби. По обличчі аги ковзнула задоволена усмішка.
— Він гарної статури! Буде відмінним мамелюком! — зауважив Алі-ефенді.
Гусейн-ага лукаво подивився на Хвичу і прикусив губу.
— Привіз спеціально для Селек-ефенді! Він, напевне, ось-ось підійде! — розважливо додав ефенді Алі.
Гусейн-ага глянув на дитину, немов промовляючи до неї: «Ти ж розумієш, синку, ми обидва так насобачилися в торгівлі, що нам один одного не обдурити».
— Гаразд, гаразд, ефенді! — відповів Гусейн-ага і після деяких роздумів звернувся до хлопчика: — Ну, малюк, а боротися ти вмієш?
Хвича не зрозумів питання. Оточуючі розтлумачили йому, в чому справа, і він ствердно кивнув головою.
— Дуже добре! Так давай, ефенді, змусимо його з ким-небудь поборотися.
— Будь ласка, — відповів Алі, — але з ким? З невільником?
— Ні, ні! Краще з місцевим... Ну, бігом! Приведіть якогось хлопця! — крикнув ага.
Наглядачі розбіглися в різні боки і незабаром привели хлопчика-османа тринадцяти-чотирнадцяти років.
— Цей не підходить, — несхвально заявив ефенді Алі, — він старший.
— Махмуде, будеш боротися з ним? — запитав Гусейн-ага.
Хвича посміхнувся і знову кивнув головою. Це була чи не перша посмішка після злощасної ночі повторного викрадення.
— Якщо подолаєш його, тобі буде подарунок! — підбадьорив ага дитину, дістаючи з кишені срібну монету.
Хоча хлопчик-осман виявився зростом не вищим за Хвичу, він виглядав значно старшим за нього і був набагато міцнішим.
Підліток подивився на маленького бранця і насупився, а Хвича не відводив від нього свій соколиний погляд.
— Ну... змусимо боротися? — пожвавішав старий ага.
— Сили нерівні, Гусейне-аго! — вагався Алі-Юсуп. — Як малюкові, ослаблому в дорозі, змагатися з цим здорованем?
— Хлопчик не був проти. Мабуть, він упевнений у собі. Вирішуй! — наполягав Гусейн-ага.