ДЕНІЗ (хорв.): Ми добре, ми добре, дякую, пупця купця. Я бубочка-швабочка.
ІНЕС: Залишишся? Не зникнеш, ніби якась фея?
ДЕНІЗ (хорв.) Добрий день.
ІНЕС: Завтра відкриваємо пошту.
ДЕНІЗ (хорв.): Пошта? Де тут пошта, де вокзал.
7. Чужина
Інес сидить перед скринею.
ІНЕС: Але ж ти любиш вилежуватися в ліжку. Я навпаки, лягаю з курками, втуплююся у стінку і думаю собі. Щойно заспіває півень, я вилітаю з ліжка, як куля. А ти повертаєшся на другий бік, як принцеса. І вся ти якась така доглянута.
Які ми з тобою різні, в усьому. Але це абсолютно не важливо. (Стукає по скрині, прислухається.)
Я можу все зрозуміти.
Ми, дві схибнуті, довго вже ходимо землею. Чому б тобі не попробувати того чи іншого, якщо тобі подобається? Якщо ти добре почуваєшся...
Але чому ти не дивишся людині в очі, коли ви чокаєтесь?
Це не так, щоб важливо, але помітно. Помітно, але не важливо. (Стукає по скрині.) Малюєшся? Ти без кінця розчісуєш волосся і добре виглядаєш на свій вік. Як мені взяти у тебе 25 марок? Я тебе майже ніколи не чую. Часом ти розхвилюєшся і починаєш ходити, як монахиня по келії, або як миша. Дряпаєшся. Тоді знову ходиш, ніби якийсь в’язень, якого карають за те, що він придумав. А потім, як же мені не взяти тих грошей? Ми теж мусимо жити. Голуби — великі ненажери. Я, як ти сама бачиш, сама себе забезпечую. Десь я чула, що кажуть: «Хто спить, той хліба не просить». У нас навпаки, ти бачила, їдять і мертві. Як це виглядає в поєднанні з цією дорожнечею — можеш собі уявити. Але я все тут тримаю в оцих своїх руках. Ми тут тримаємо стовпи неба, які постійно перекошуються. У лісі є багато тих, хто полює, а ми тут згорнемося клубочком і не даємо себе вполювати. У лісі багато хто зникає. Тут завжди хтось стогне, щось скрегоче, і ніби постійно хрустять кістки. Чи ти, нарешті, прокинешся? Чай стигне, а це злочин стосовно людей, чаю та звичаїв.
(Обшукує дім. Сідає біля скрині.) Ну добре: ти тут гість. Не будемо ж ми гостей виганяти з ліжка?
Ти не мусиш нічого від мене приховувати. Нехай кожен живе й існує, як йому подобається. Або як він мусить. Але виливати добрий чай... (Перевертає скриню, порпається в ній. Відскакує, енергійніше шукає в кімнаті.) Ах ти ж дурна корово! Як ти можеш мені таке робити, дурепо бісова? (Загортається у дощовик і вибігає.)
Світло падає на Деніз, яка, загорнута у свою шубу й шаль, блукає десь у глибині лісу.
ДЕНІЗ: Все в цьому лісі змовилось проти мого гарячого бажання загубитися в ньому. Ось мох невблаганно показує північ. Дім — це південь, і що тепер? Потік час від часу пропадає, і щойно я подумала, що вже гарненько загубилася, як він знову з’явився — буль-буль-буль, — і заблукати не вийшло.
ІНЕС: Як же я тебе знайду у цій темряві, дурненька, ти поняття не маєш, що тут трапляється.
ДЕНІЗ: Мої ноги — вже одна суцільна рана. Танцюю боса. Як Ісідора Дункан.
ІНЕС: Як ти могла мені таке влаштувати?
ДЕНІЗ: Тепер тільки ще потрібно, щоб ця шаль знайшла своє колесо.
ІНЕС: А ти ж дала мені слово.
ДЕНІЗ: Потрапить, наприклад, у маховик історії, який тут прискорюється. Так моя смерть була б якоюсь копією. У ній не було би слави, але мені начхати, якщо вона моя.
ІНЕС: Людину зв’язують словом, худобу мотузкою. Чи я мала прив’язати тебе до ліжка? Де мені тебе шукати? У цьому лісі губилися й ті, що в ньому виросли.
ДЕНІЗ: Це ватра чи весілля світляків? Чи це її вогняні дракони спустилися на землю? Ні, ніяке це не весілля. І ніякі це не дракони. Це купа нещасних жінок. Усі подряпані, нещасні, брудні, такі, як і я. Багато хто тягне на собі дітей. Цього не може бути. Чи існує цей ліс, чи існую я? Чи я вже втратила розум? Чи втрачаю його саме зараз? Зараз! Гасять поспіхом полум’я. Хтось їх жахливо переслідує. Хто? Що тут відбувається?
ІНЕС: Найгірше, якщо ти зламаєш якусь кістку. Уяви собі, що я мушу тримати тебе в кориті. Прошу тебе, не покалічся. Прошу тебе, живи. (Обмацує землю.) Як мені тебе знайти? З якою лупою? Скільки ж тут комах! Тут кипить життя. Прошу тебе, не помри.
ДЕНІЗ (нюхає головешку): Мені це не сниться. Тут горіло. Ще тепле. Якщо ті жінки бояться вовків, чому вони позбавляють себе допомоги вогню?
Ніде немає живої душі.
Скільки я спала?
На мене поклали оцю хлібину. Я їх про це не просила. Дали мені хліба, але не розбудили, коли йшли. У сховищі було так тихо, що можна було почути, як сама тиша стогне. Можливо, це добре, що вони мене не будили. Я збираюся тут загубитися.